Про совєти

Я народилася в совєцькому союзі, в пологовому за 25 км від мого дому. Туди мене ще в мамці везли мотоциклом, а назад тато забирав на кіровці (це такий величезний трактор), бо пішов такий сніг, шо я могла б лишитися в тому роддомі до повноліття. 

Совєцький союз мені памятається забороною казати шо я хрещена, цей факт повідомлявся тіки найближчій подружці в темноті і під одіялом, шоб навіть Бог не почув про те що я в церкві бувала. Хрестики лежали в хованці за книжками.

Спочатку мені розказували хто такий Лєнін, а потім шо ніж тримають в правій руці, і не можна пускать отрижки за столом. Про гаспажу Крупську нам читали на обідній сон. Про те як та грусна і страшна женщіна любила дітей і дваріла бабаров на всєй зємлі. Однажди в садік прийшла молода вихователька Галя, яка читала нам обичні казки, за це ми могли зробить для Галі шо угодно, даже сидіть тіше-ніже пока вона вийде в справах із групи. Але нянічка сучка її здала, Галю отправили в сусіднє село, а потом от безісходності замуж і в декрет.

В першому класі нас заставили вчить непонятні вірші і роздали значки де було хлопченя з розумними очима... Потім щотижня якщо ти був слішком веселий і беззаботний тебе визивали на лінійці і ставили ліворуч від директора. І директор казав " В боротьбі за ленінську справу.... і дальше......, ти шо ідіот по часам не понімаєш, шо кожен день запізнюєшся" і 500 чоловік стоїть і думає, "бля вобще не ляжу тепер спать шоб не запізниться".

Потім мені повязали галстук. Галстуки були красіві і красні і не дуже. Мені від брата достались галстуки всієї гамми червоного. Тому я почувалась круто. Галстук мені теж, кстаті повязував брат. Ті галстуки були які-то кончені, вони всігда губились, постійно жмакались, а коли їх гладив то вєчно намертво чіплялись за радянський утюг з якой-то унилой назвой УГ-25.

Разом з піонерією в моєму житті зявилися слова дефіцит, очередь, блат. Після школи ми веселим натовпом бігли в магазін де займали страшенні черги за молоком, хлібом, в кондітєрку і за я гнилими яблуками. І потім бігли по черзі додому перевдягатися і обідати. Якщо нам везло, то стояти доводилось не на вулиці. В очередях нам було скучно тому ми плювались бамажками і всяческі зходили з ума. Годин в 5 вечора привозили молоко в бідонах. І Тьотя Лєна кричала шо всім не хвате очередь не занімать. Круто було коли тобі наливали із щойно відкритого бідона - там плавали зверху смачні маленькі грудочки масла.

Коли я гладила галстуки або відшкрібала від утюга рештки того шовку, на кухні тато пошепки переказував мамі про Сахарова, Солженіцина і різні непонятні мені тоді прізвища. Мама охала вибиваючи засмажку з ложки. А тато шурхотів сторінками переписаних від руки в шкільному загальному зошиті статтей Сахарова. Я була малою тоді ще і думала, круто мати таку фамілію і робити на сахарному заводі, наше селище так і звали в народі "сахзавод".

Потім брат будучи комсомольцем взяв і купив на зароблені в трудових лагерях гроші магнітофон і записав на МК-60 не Софію Ротару, а подпольні з тріском і підтягуваннями пісні Цоя, фоном до алюмінієвих агурцов ішло чиркання сірників, човгання стільців і прокашлювання. Касету цю брат ховав а татові показував альбом дозволеного Мінаєва і даже Ротару. Пізніше ми слухали Назарет. І брат лякав мене Мотлі Крю. Батько знайшов ці касети і був скандал. Він дуже переживав і казав, "ти нічо не понімаєш", " ти ж комсомолець", "Вовчий білєт" а я думала шо у Назарет хароша музика.
Останнє шо я помню про совєцьий союз - це те, шо татова сестра привезла нові товсті зошити в клітинку, в них були слова Вячеслава Чорновола і Лукяненка. Тато дуже переживав. 

Ми поїхали в Кривий Ріг у серпні. Було жарко і німо. Телевізор показував дурацьке лебедине озеро. Нас не пускали на вулицю. Ми прикладалися вухом із стаканом до стіни на кухню, де дорослі говорили слова "війна, незалежність, Горбачов, Шеварнадзе, стрілятимуть, вбиватимуть, КГБ". Нам теж було страшно.

Сусідка приходить сьогодні до мене і каже, "Таню, глянь в тіліфоні, напав на нас совєцький союз, чи ще ні".