З размишлєній дєдушки. Про армію

Дєдушка времена французской революції помнить смутно, но припоминає такий епізод. Діло було в 1792 году. Ето кагда проти ріволюціонной Франції создалася перва коаліція. Ну помните, ето кагда австріяки з пруссаками рішили дать п-ди французькому Правому сектору і с етой целью подогнали до граніц з Францієй 250 тисяч отборних салдат.

Франція, строго говоря, армії тагда вообще не мала. Ну, були остатки королівської армії во главе з ахвіцерами старой школи, каторі привикли воювать нє спеша і з комфортом: с утра кохве, патом парад, патом віно і куртізанкі, а як время буде, то два раза із пушки стрельнуть, смеясь із того, як куртізанки кумедно верещать і затикають ушкі пальчіками. Но був іще революціонний народ, каторий промеж себе був дуже нєдаволєн медлітєльностью революціонного правітєльства.

Так вот, двинулась союзна армія в 250 тисяч откормлєнних і навчених нємецкоговорящих солдат на Париж. А перед тєм, їхній камандующий герцог Брауншвейгський обратився до французов с ізвесним Маніфестом, суть которого сводиться до слєдующого: «Всім, хто не слушається свого короля, дам п-ди, накуй! Буду скоро в Паріже, всьо вокруг блєстіт-сверкаєт, шонеясно пля!». 

Етот Маніфест молнієй разошолся по тагдашнім французьким соцсєтям, тоєсть із уст в уста, і вместо ожидаємой герцогом панікі, визвав такой яростний і лютий всплєск патріотізма французов, шо в кратчайше время була скалочена армія із 400 тисяч салдат і катора пошла на врага… даже не пашла, а побежала со скоростью акуєвающей. Да, они були полуодіті і часто босі. Да, в них було мало оружія. Но який у них був бойовий дух!

Діло тормозили ахвіцери, большінство із каторих щитало, шо войну нада вести позіціонну, нєспешну, іногда манєвріруя. Но получилася куйня. Революціонні салдати таких ахвіцеров вместє з їхніми куртізанками тут же отправляли в бан. Вместо них камандірами ставали молоді, но завзяті хлопці з народу. І армія неслася дальше, весело і зло сверкая шаблями.

Шо було дальше, дід розказувать не буде, епічеський пройоп герцога всєм ізвестєн. Но шо інтєресно, отака естественна сєлекція командного состава ріволюціонной армії Франції привела к совершенно фантастіческім результатам. В Європе того времені токо лінивий не сміявся з армії французьких голодранців, каторими командують 25-річні генєрали. – Фі, - казали при європейських дворах напищені аристократи весело посматрівая друг на друга в лорнєти. – Еті мізераблі хатят ваєвать? Нє смешітє мой парік, мон амі. Да мі же іх кнутамі разгонім. – Но сталося не так, як гадалося. Дуже скоро еті просякші кінським потом і порохом юні генєрали поставили всю Європу раком.

Дєдушка до чого це все розказує. Война – прекрасна возможность створити справжню боєздатну Армію, но такою вона стане лише тоді, коли нею командуватимуть справжні бойові офіцери. І тут, я щитаю, Порох мав би проводити сміливу кадрову політіку – не бояться видвигать на командні пости молодих бійців, які себе проявили в бою. Не нада стісняться давати званія полковніків, чи даже генєралів хлопцям у 25-30 років. Старих генєралів мирного времені, єслі дал-ба-йоп і пер Дун – срочно накуй. Україна – молода нація. І не треба бояться довіряти судьбу країну молодим. Дід так щитає.

І ще дєдушка хотів би висказаться про один момент. В усіх, або в більшості армій є посади комісарів, фельдкуратів, капеланів і другой публікі, отвечающей за моральноє состояніє бойцов. Обично еті люді ніхуя нікакім авторітєтом серед салдат не пользуються і свої обязанності виполняють формально. В нас же, в українців, така форма псіхологіческой поддєржки бійців вообще не приживеться. Но с єтім всьо равно нада шото дєлать – боєвой дух армії очень важний фактор перемоги.

Так от шо дєдушка предлага. В нас по селах і містах сидить незадєйствований, но очень сірйозний человечеський ресурс – діди. Імею в виду ще крепких, опитних дядьків, каторі жізнь прожили, багато бачили і щас випивають в кампаніях таких же дідів і розказують, шо война іде неправильно, от би я щас… ну і т.д.

Єслі б у нас у каждій роті було по такому діду, каторий би слєділ, шоб парядок був накуй, каторого би бойци уважали, бо дід всігда діло каже, то парядку в армії було би больше, а дух воїнів више. Молодому салдату всігда легше, кагда рядом єсть старий спакойний дєд, каторий уміє вовремя пожартувать, а нада – і матючком висказацця. І каторий всьо бачить і всьо знає. Така форма психологічної роботи з воінскім составом для України єстєственна – ще в запорожців у каждому курені були такі діди. Они в діла камандіров не лізли, но всі їх слухалися і дуже уважали.

Єдінственно – нільзя таку реформу проводити формально. Она має проходить єстєственно. От поїхав такий дєд в зону АТО молодих солдат-односельчан провідати, меду їм привіз, про жізнь поговорив. І рішив остацця. А чого його вертатися – вдома баба лається, ну її к куям. А тут жізнь інтєресна.

Так такого діда, єслі камандір рішив, шо дєдушка падходід, нада ставіть на довольствіє і поручать посильні хазяйственні функції. Дід, єслі він іще і з організаціонним опитом, такий парядок в расположенії наведе, що только ахнуть можна. В общем, пару сотень, ну або тисячу толкових дідів можуть в Армії навести образцово-показатєльний парядок, паднять боєвой дух і стать надьожной псіхологіческой поддєржкой молодим бойцам.

А еслі такий дєд проявив себе особо, то награждать званієм Бойовий Дід Збройних Сил України. З торжественним врученієм йому перед строєм іменної сокири.

От тагда в нашій Армії точно парядок буде, накуй! А не те, шо січас.