Як нам облаштувати Україну після перемоги

Україна зараз знаходиться у стані вітчизняної війни із путінською Росією, яка  воює руками своєї агентури та найманців і забезпечує їх зброєю та усім іншим. У цій війні Україна, приречена на перемогу.

Зараз, ключовий акцент поточної діяльності української влади: «Все для фронту, все для Перемоги».  На інше у неї  просто не вистачає часу.

Але, хоча війна ще триває є сенс вже зараз осягнути постмайданівські та післявоєнні виклики, зрозуміти, що треба робити після перемоги. Час українському суспільству виробити своє бачення щодо облаштування країни після перемоги над сепаратистами.  Після Майдану позиція «Сиди и жди, что придумают вожди» не є прийнятною.

Мабуть очевидно, що повернутися у довоєнний стан не можливо: майбутнє ніколи не буває повторенням минулого. Фальш російсько-імперської демагогії щодо «славянского православного братства»  стала зрозумілою не тільки інтелектуалам, а й усім пересічним громадянам.

Викликів перед Україною повстало багато. Нижче привернемо увагу поки  до двох з них.

Перший і найбільш пекучий виклик  – забезпечення безпеки в усіх її складових.
Українці і Україна більше 20 років насолоджувались безпекою не помічаючи її наявність. Населення України споживала суспільне благо «безпека», яке майже нічого йому не коштувало. Сьогодні у найперші з потреб потрапила потреба у безпеці громадян і країни.  Безпека схожа  на чисте повітря та здоров’я: їх не помічають, поки вони є.

Віднині стараннями банди Януковича та його російських спільників із безпекою, як безкоштовним благом, покінчено.  У найближчі 20 років питання забезпечення особистої і національної безпеки будуть вимагати безперервної уваги і колосальних витрат людських, фінансових, виробничих, інтелектуальних та інших ресурсів.

Одним із напрямків зміцнення безпеки є зміцнення кордону оскільки  колись тилові кордони «дружби і миру» із досі «братським» північним стратегічним партнером перетворились у лінію фронту. Облаштуванню підлягають  тисячі кілометрів кордону на північному, східному і південному напрямку  по сухопуттю і по морю. Довжина сухопутної частини тільки україно-російського кордону складає 2063 км, з Білоруссю – 1084 км, а з Молдовою (в тому числі і з зоною замороженого конфлікту у Придністров’ї) – 1191 км. Облаштування кордону це не тільки і не стільки паркани (див. приклади на http://espreso.tv/article/2014/05/15/stiny_na_kordonakh) чи більш потужні фортифікаційні споруди. Це створення інфраструктури постійного базування гарнізонів. Це озброєння , транспорт, радіальні і рокадні дороги у прикордонні, флот, авіація, засоби зв’язку і спостереження і т.д. і т.д. Безпека потребуватиме від України витрат на утримання не тільки збройних сил, а й усіх безпекових силових структур. Це означає відволікання величезних ресурсів від народного господарства і задоволення повсякденних насущних потреб людей. Проблеми забезпечення зовнішньої  безпеки безпосередньо стосуються більшості з 25 регіонів України, оскільки 19 з них є прикордонними. Джерелом потенційної загрози з боку РФ є  кордони 14 областей, які  межують безпосередньо із  РФ (5 областей) та її сателітами і союзниками Білоруссю (5 областей) і Придністров’ям (2 області)  та відкритим морем, що є доступним для РФ (6 регіонів).  1560 км морського кордону припадає на Чорне море і 400 км — на Азовське. Україна зробила свій цивілізаційний вибір не на користь євразійської моделі . Тому кордони України стали межею між євразійською і європейською цивілізаціями. В інтересах самозахисту останньої всіляко сприяти зміцненню українських кордонів. Тому, слід сподіватись, що у справі зміцнення національного кордону Україна не залишиться на самоті. Як кажуть, «Захід нам допоможе!», мусить допомогти, бо зараз це і його прямий інтерес. Ця допомога дещо має полегшити тягар витрат України на облаштування кордону.

Другий виклик. Післявоєнний Донбас  та його інтеграція у демократичну Україну.

Очевидно, що однією із причин нинішньої кризи є застарілий індустріальний уклад Донбасу із технологіями ХІХ - середини ХХ століть. Більшість населення Донбасу штучно загнане місцевим олігархатом у інформаційне і соціальне гетто. 

То питання:  відновлення старого Донбасу чи його докорінне технологічне і соціальне оновлення?
Думається, що це питання риторичне. Не можна втратити  історичний шанс на оновлення.

Таким чином, треба з’ясувати на базі яких технологій має відновлюватись Донбас?
 Донбас має нагоду перейти з переважно другого технологічного укладу хоча б до четвертого . Невже новий Донбас це - шахти–копанки, домни і енергоємна забруднююча хімія?
 Тут пропозиції за інженерами,  науковцями і менеджерами-інноваторами.
Зрозуміло, що без нейтралізації консервативного спротиву місцевого олігархату промислово-технологічне оновлення не є  можливим.  Ресурсом для технологічного оновлення крім ресурсів України може бути щось на кшталт плану Маршалла, тобто широке залучення закордонних інвестицій, в тому числі на основі концесій. Згадаємо, як індустріалізувався Донбас наприкінці ХІХ століття.

Другим із напрямків оновлення є оновлення складу населення. Дійсно, вимушена міграція та еміграція зрушили людей з місця. Багато з них не захоче чи не зможе повернутися назад. Експедиційний корпус  (сили Антитерористичної операції) – вже зараз крім військових завдань вимушений  у явочному порядку брати на себе завдання по відновленню інфраструктури життєдіяльності і матеріальній допомозі населенню звільнених територій. Після перемоги розмаїття завдань експедиційного корпусу ще збільшиться. Тому його треба залишити на Сході. Для захисту регіону від загрози зовнішньої агресії, для відновлення соціальної  та для створення воєнної інфраструктури. Постійне перебування військових з інших регіонів потягне за собою у цей регіон їх сім’ї. Тобто, ця обставина також стане джерелом оновлення  складу населення.

Третій напрямок оновлення Донбасу, це ментальне оновлення.  Засоби: інформаційно-культурна сфера.

(далі буде)