Чого не можна дозволити державі

За останній рік українське суспільство пройшло випробовування реальною свободою, а згодом війною й суттєвим збідненням, реальні наслідки якого стануть помітними наприкінці зими. Ця весна показала: рівень відповідальності українців збільшився на порядок. Усі добре пам’ятають, як різні громадські об’єднання виконували функцію охорони правопорядку, аж доки київська міліція, сколихнута хвилею народного протесту, не повернулася до нормальної роботи.

Усі ці випробування без сумніву загартували українське суспільство, зробивши його більш наполегливим. Іноді така наполегливість приносить користь (як у випадку з прийняттям люстраційного закону), іноді – спотворює обличчя громадянського суспільства (як в історії з публічною екзекуцією депутатів із застосуванням сміттєвих баків).

Але наполегливість завжди сприяє змінам. Нехай і через спротив, кров, ганьбу, та зрушення, на які не могли наважитися ні політики, ні їхні спонсори, усе ж відбуваються. Такого підйому національної самосвідомості наша історія не знала ніколи.

Та не слід втрачати пильності. На хвилі загального піднесення українські олігархи через підконтрольні їм ЗМІ намагаються нав’язати нам думку, що персоналії, які знаходяться у владних кабінетах, та новостворене громадянське суспільство – нерозривне ціле.

Така позиція не відповідає дійсності. Ба більш, вона становить загрозу для громадян. Коли держава починає говорити від імені всього народу, це призводить до консервування та обмеження свобод під приводом «захисту національних інтересів».

На жаль, не тільки українці навчилися боротися за свої права та протистояти чиновницькому сектору й силовим підрозділам. Держава (в особі олігархічного класу) теж засвоїла методи самозахисту від громадян шляхом продукування специфічної інформаційної політики.

Мета та завдання української олігархії

Вітчизняні олігархи передусім зацікавлені в збереженні усталеного порядку розподілу ресурсів у фінансовій та владній сферах. На їхню думку, велика політика повинна залишитися справою обраних, політичних підприємців, які вдало розтасовують місця у списку між купленими депутатами минулих скликань, зірками шоу-бізнесу, журналістами, підконтрольними бізнесменами та іншими представниками національної «еліти».

Варто лише придивитися до лідерів парламентських перегонів і персонального складу їхніх кандидатів на мажоритарних округах. Громадських лідерів та професійних законодавців – одиниці, всі решта – або ходяча реклама, або представники конкретних олігархічних груп (насправді й перші, й другі – люди олігархів, лише з різним набором функцій).

Водночас владна верхівка намагається всіляко підтримувати відчуття оновлення системи за допомогою різних соціальних акцій (тієї ж люстрації) і таврування  інакомислення. Згадаймо, наприклад, серпневий мітинг проти проведення параду на честь Дня незалежності (безглуздого марнування коштів на військові урочистості). Акція закінчилася тим, що активістів запакували до автозаку.

Ці люди були сепаратистами? Чи становили загрозу режимові? Ні, постраждали прості кияни, які вирішили продемонструвати свою незгоду з державним курсом Петра Порошенка.

Іще один приклад – запекла боротьба із залишками Майдану. Так, там було багато безхатьків, алкашів та люмпенів. Але ж за часів «євромайдану» всі ці люди також були на головній площі країни, і тоді їх вважали активістами. А за кілька місяців герої знову перетворилися на «брудних дармоїдів». Рівень лицемірства нинішньої влади просто зашкалює!

Усе це робиться для того, аби довести новому українському суспільству дві тези.

Держава контролює ситуацію. Лише влада має право називати речі своїми іменами (вирішувати, хто посібник сепаратистів, хто «брудний дармоїд», а хто герой). У цьому їй допомагають усі центральні ЗМІ, перш за все телеканали, які вже забули, що відсутність критики політичного режиму завжди спонукає українців до рішучих дій щодо його зміни.

Будь-який громадянський спротив неадекватній політиці чи бездіяльності влади – це опосередкована робота на ворога з метою дестабілізації ситуації в Україні.

Держави прагне за будь-яку ціну нав’язати нам зручну для себе ідеологічну систему координат. Але піддаватися тиску не можна. Суспільство має продовжувати боротьбу за можливість впливати на державну політику. Інакше Україна ризикує перетворитися на путінську Росію.

Чого не треба пробачати владі

Щоб не повторити долю східного сусіда, необхідно чітко усвідомити, що кожен громадянин має право на мирні мітинги й доступ до публічної інформації. Заборона проведення демонстрацій за участю певної організації чи ініціативної групи, арешти активістів – це перший крок назустріч авторитаризму (у нашому випадку – до авторитаризму олігархічного).

Виняток становлять мітинги, що проводяться з грубим порушенням законодавства України. У суботу, 27 вересня, в Харкові був розігнаний мітинг сепаратистів, що проходив під виглядом акції за встановлення миру на Донбасі. Півтисячі сепаратистів хотіли пройти центром першої столиці з символікою ХНР, комуністичними стягами та іншим непотребом. Міліція їх зупинила, за що їй щира дяка.

Однак мене дивує неадекватність позиції міністра МВС Арсена Авакова, який на своїй сторінці у Facebook повідомив: «Митинг комуно-сепаратюг в Харькове завершен. Милиция задержала два десятка человек, нарушивших запрет на этот антиукраинский митинг».

Ключова теза цієї заяви – те, що мітинг був «антиукраїнським». Зауважмо: МВС є лише виконавцем рішення суду. Попри це міністр вважає себе уповноваженим визначати, що саме є «українським», а що – «антиукраїнським».

Завтра Арсен Аваков так само назве провокаторами чи агентурою ФСБ мітингарів, які зберуться під КМДА, Кабміном, Верховною Радою чи Адміністрацією президента, аби виступити проти непрофесійної державної політики (долара за 15 гривень, корупції в державних органах чи незадовільної роботи комунальних підприємств, які скоро перетворять Київ на смітник).

І людей так само запакують до автозаків, наклеївши на кожного ярлик «сепаратиста», «національного зрадника» або «проплаченого кремлівського агента».

Таким чином ми дозволяємо владі полювати на відьом. Поки в суспільстві накопичуватиметься ненависть до інакодумців, олігархічний клас користуватиметься цією індульгенцією для утримання влади.

За допомогою відповідної інформаційної обробки навіть найліберальніший соціум можна перетворити на групу підтримки авторитарного лідера або олігархічного клану.

Давайте цього не допустимо. Нехай виконавці виконують, а суспільство саме розсудить.