Чого хоче від нас Стара Європа

24 лютого роль "терпи, моя красавица" випала Україні — це її шарпає пазурами кремлівська потвора. Така плата за спокій і сите життя до якого за останню чверть століття звикла Європа.

Чого ж хоче стара колиска цивілізації? Одразу поставимо за дужки Британію, яка відчуває до України особливі сентименти. І стала по суті нині тефлоновим щитом від внутрішніх негараздів особисто прем’єр-міністра Бориса Джонсона. Україна – справа іміджу для нинішнього британського уряду консерваторів, подібних глобальних справ для підняття національних гордощів вони не мали з часів Маргарет Тетчер. Лондон – наш друг, і страшно спрогнозувати, що б ми могли підписати у Стамбулі на хвилі сильного страху від побаченого в Бучі — якби Джонсон не приїхав поговорити з нашим президентом Володимиром Зеленським.

Британія та їхній основний партнер США добре розуміють, що будь-які поступки Росії у плані нового Мінську-3, покращеного плану Штайнмаєра чи конспекту, з яким російський перемовник Мединський бігав по Стамбулу — це подзвін по ним самим. Що з ними можна не рахуватися. Що друга поразка після Афганістану - не випадковість, а скоріше уже традиція. І можна рвати більше. Можна плювати на всю систему правил, яку демократичний світ так скрупульозно напрацьовував після Другої світової.

Є держави Східної Європи й Балтії, які у різні роки пережили на собі гусениці радянських танків і віддали немало дівчат, щоб задобрити червоного дракона, щоби держави Західної Європи мали спокій. І могли торгувати. Якщо російсько-українська війна зразка фази 2014 майже не торкнулась їх, то нинішню вони відчули сповна. Мільйони біженців з України, які стали серйозним випробуванням для внутрішніх економік, нестандартні логістичні рішення для порятунку нашого фронту і головне — страх за свою шкуру. Всі вони бояться краху України та діляться всім чим мають — радянськими танками, старими гелікоптерами, суміжною із нашою артилерією. Чи не вперше за 30 років ці всі держави збились в один кулак і чітко заявили сусідам, що вони не просто екзотичні країни з пострадянським минулим, які радіють замовленням німецької економіки. А чітко заявляють, що вони потужний гравець Євросоюзу.

Ці настрої дуже добре розуміють лідери основних економік Євросоюзу — Шольц, Макрон і Драгі. І як би Франція, Німеччина та Італія не хотіли б відкрутити бобіну до 24 лютого — торгувати так як і раніше з Росією не вийде. Хоча потуги Емманюеля Макрона "зберегти обличчя Путіну" та зателефонувати йому з усіх телефонів світу стали міжнародним мемом — надто промовисто говорила його міміка після відвідин понівеченого окупантами престижного району Ірпеня. Одна справа жаліти Путіна в Єлисейському палаці, інша — бачити спалені котеджі наживо. Таке не стирається, як би ти не тікав від правди.

Видання Die Welt сьогодні видало сенсацію, про яку ми знали й так. Лідери Франції, Німеччини та Італії "за закритими дверима" ймовірно, "переконували Зеленського сісти за стіл переговорів з президентом Росії Володимиром Путіним".

"Економічні збитки, які їхні країни зазнають через війну, стають все більшими та їх важче компенсувати. Економічне зростання різко сповільнилося, а інфляція досягла рекордного рівня", - пояснює видання позицію лідерів європейських країн.

Ми все розуміємо і щиро співчуваємо, але пішли на поступки цим же економікам та їхньому добробуту, коли у 2015 погодилися на вкрай невигідний "Мінськ" і отримали крюк в ребро — хоча могли розв'язати питання російського вторгнення ще тоді на Донбасі. Ще тоді — в Криму, якби західна підтримка була реальною, а не для відводу очей і заради безперебійної російської торгівлі від усіх учасників. Ми теж не вийняток.

І учора у відповідь на всі ці прохання зробити хоч щось заради західноєвропейського добробуту — Зеленський сказав розумну річ: "Будь-яке серйозне обговорення архітектури безпеки у Європі має базуватися на тому, що треба звільнити Європу від ланцюгів залежності, які російська держава створювала протягом десятиліть. Безпека просто неможлива без цього, причому це однаково і для Півночі Європи, і для Півдня, і для Заходу, і для Сходу". Допоки бізнес-імперії Франції, Німеччини та Італії будуть юзати російську нафту і газ — дракон тягнутиме кігті в бік Європи.

Путін не нападав на Німеччину, але зробив неможливе — Берлін ще після Першої світової війни прагнув зробити Росію своїм сировинним придатком. А вийшло так, що це Росія взяла у заручники німецьких політиків і все, що робила Мутті заради добробуту пересічного німця, летить шкереберть. Міністр економіки Роберт Габек закликав ощадливих німців до додаткової економії: "Настав час зробити це. Кожна заощаджена кіловат-година допомагає в цій ситуації. Вона – серйозна, але це не та ситуація, яка ставить під загрозу енергетичну безпеку Німеччини", – сказав він. Габек уточнив, що проблем із постачанням газу до Німеччини немає, але ринкові ціни продовжать зростати. Міністр запевнив, що Берлін готовий до цієї ситуації, і влада ухвалила закони, які зобов'язують заповнювати газові сховища. Газ цей російській — тому зрозуміло, чому всі троє лідерів Старої Європи так не хочуть сваритись остаточно із Росією зараз. Коли треба заповнювати труби під зав’язку. Поки є така можливість до переходу на альтернативні джерела.

"Зберегти обличчя Путіну" має чітке практичне підґрунтя. Це таки поки що не надавати нам танки й винищувачі. Якщо ти українець, читати про таке цинічне рішення боляче, але ласкаво просимо у прагматичний світ без рожевих поні. Нашими руками плавлять Росію, нашими трунами оплачується статус держав, у які прагнули емігрувати в пошуках кращого життя тисячі українців. Ми так довго пишалися статусом "щита Європи", але ця метафора виявилась не такою уже і привабливою, коли уранці читаєш некрологи знайомих тобі людей.

Нам не дадуть впасти — Єврокомісія 17 червня рекомендувала надати Україні статус кандидата на вступ до Євросоюзу, остаточне рішення має бути 22-23 червня. Нас підтримують грошима, нам не дадуть впасти на фронті. Поки Стара Європа має переварити своє захоплення "сильним лідером" Путіним, розібратися з тухлими російськими консервами й зрозуміти, що російська культура викликає одну емоцію — таку, як перекошене обличчя Макрона в Ірпені.

Емманюель Макрон в Ірпені 16 червня, фото: Getty Images

Це тяжко, бо викручує руки багаторічним схемам і планам, але це буде, якщо Європа не хоче розколу між собою.

Це ще й урок для нас. 22-23 червня ми маємо отримати крізь піт, кров і сльози це бажане кандидатство. Але нам ще треба дуже багато попрацювати, аби Захід, а саме Стара Європа, навчились нам довіряти. Неможливо ховати за воєнною фліскою Олега Татарова та обіцяти реформи суду, про які натякнула як головну умову Урсула фон дер Ляйєн. Неможливо сіяти антизахідну Європу і хвалити Китай за "нейтралітет", як це робила кілька разів поспіль українська влада. І ще неможливо плювати на власну безпеку, якщо ворог твій сусід і в осяжній перспективі він нікуди не подінеться — ніхто не забув ці закиди про недружній Захід, який "нагнітає про війну з нашими друзями-росіянами".

Стара Європа не робить нам попусків, але радить увімкнути нарешті режим дорослості. Це те, від чого ми довго тікали, а ще більше імітували — і ось тепер є вибір: стати черговою цнотливою дівчиною на обід дракона чи дівчина має зібратися, вивчити кілька уроків кунг-фу, освоїти меч і відрубати голови дракону самостійно. Захід не буде їх рубати за нас, але виступає мудрим вчителем, який готує тебе до найбільшої битви у житті.

Я б теж хотіла образитись на Шольца, Макрона і Драгі за їхні ставки, їхню поведінку і їхній страх спровокувати ядерну війну. Але у нас нема іншого вибору, як зберегти себе й остаточно знайти відповідь на головне питання від Зеленського: "Хто ми?" У нас нема часу думати про добробут, пишні оселі, відпочинок на улюблених курортах — наша справа вижити. І цей екстрим дуже добре чистить думки й гартує тіло. І тому дівчина Україна не буде ставати харчем для дракона – вона уб’є його. Раз інші бояться плям на білих комірцях.