Держава  на селі

Почалося з того, що один чоловік спершу різав поросят у сараї, далі  облаштував бійню на березі річки, й почав розбудовувати свою імперію. Скупив землю у центрі, збудував крамниці й генделики й поступово прибирає до рук спорожнілі хати за копійки. Перед його натиском ніхто не встоїть і ніхто йому не відмовить.

Паралельно він налагодив і зацементував зв’язки з владою, не лишень місцевою. Він діє рішуче,  і все відбувається, як  кажуть у телевізорі: люди бідкаються, влада розводить руками. Школою, яку чомусь називають ліцеєм, керує напівбожевільна директриса, схиблена на московському патріархаті. Ніхто не годен її позбутися, бо у неї зв’язки, що тягнуться аж до столиці.

У селі не бракує маргіналів, які за пляшку горілки поб’ють впертих, отруять тварин чи навіть хату спалять. Одне слово, зроблять життя у рідному селі нестерпним.

Читайте також: Жито над  прірвою

З кожною видуреною земельною ділянкою монстр сильнішає. Він виконує функцію феодала, місцевого князька, і в нього у кулаці місцева влада, священник, вчителі. Полями, що колись належали колгоспу, паї перейшли до агробізнесу, який витискає із землі все, що можна витиснути, знищуючи на ній все живе. Приватизувати землю чи хату в Україні — справа настільки складна і коштовна, що до кінця дистанції доходять лише одиниці. Всі, хто ще лишається і може працювати, стають наймитами. Які там фермерські господарства – це неможливо без хабарів і міцного даху.

Така вся сільська Україна. Правда, у горах, де землі обмаль, якщо вона не претендує на гірськолижний курорт, є ще громади, які вміють за себе постояти. Проте вони не можуть завадити вирубці лісів, бо це дуже серйозний бізнес, за перешкоджання можна поплатитися життям. Ну, це бойки й гуцули, вони ще пам’ятають про опришків. Але й до них  прийдуть, рано чи пізно.

Читайте також: Де Україна?

В українському суспільстві ця тема взагалі не обговорюється, як і ліквідація шкіл, бібліотек, кущових лікарень, аптек,  сільрад. У розвитку чи підтримці соціальної та культурної інфраструктури мають бути зацікавлені бізнесмени, бо для кого всі ці крамниці? Для тих, хто на великій швидкості пролітає через села? Жодна молода сім’я не зів'є гнізда в селі, де немає амбулаторії, дитячого садка, школи. Нехай вас не втішають безглузді триповерхові кам’яниці, збудовані на заробітчанські гроші. Навряд чи ті, для кого вони з такою одержимістю будувались, захочуть там мешкати. І не кожне село надається до того, щоб зробити з нього комфортну рекреаційну зону. Пилюка з хімікатами, засмічені річища, затруєні криниці, вирубані дерева, вже не кажу про знищені пам’ятки старовини – хто захоче тут проводити вакації чи відпустки? Позаяк спорожнілі хати не приватизовані, то  їх неможливо продати, і вони руйнуються стихією.

Правда, на всякого звіра є інший, сильніший, і, врешті, природним чи не природним шляхом зникнуть ті, хто зараз залякує селян. Але чи такої справедливості хочуть українці? Їм потрібна правова держава навіть у найвіддаленішому селі, яка захищатиме їхні споконвічні звичаї. Навіть за Австрії  звичаєве право як давніше мало пріоритет над пізнішим правом.

Подивіться хоч раз на село з космосу. Для чого воно існує взагалі в глобалізованому раю? 

Іван Франко, хоч у нього й не надто склалися стосунки із земляками, постійно привертав увагу громадськості до проблем пореформеного села. Його фундаментальна праця про скасування панщини у Галичині вражає обізнаністю з реальним життям. Він постійно спілкувався з селянами, консультував, допомагав їм захистити свої ліси й пасовиська, підтримував місцеві промисли. А хто з відомих медійників займається нині проблемами села? А письменники сахаються від них, як від чорта, щоб їх не звинуватили у хуторянстві, або пишуть щось абсолютно вбоге і фальшиве.

Читайте також: Аргументи диявола

Зрештою, Бог з ними, з письменниками, я не про це. А про те, що абсолютне право на землю повинні мати ті, хто її обробляє, і успадкував від своїх предків. Зараз землю, яку отримали у спадок, чи паї, якщо вона не приватизована, просто забирають. І навряд чи це приведе до масових протестів після десятиліть колгоспного ярма.

Замість відродження села буде його виродження, яке називатимуть відродженням. Скільки сіл зникло за 32 роки Незалежності, уточнить статистика. Десятки тисяч. Коли закриють ринки для людей з села, що продають залишки продукції, зникне ще більше.

Війна не очищає, вона криміналізує соціум. Чимало сіл  на сході й на півдні вже не відродяться, землі стануть непридатні для обробітку на кілька десятиліть. Шагренева шкіра села буде зменшуватися з кожною захцянкою тих, що їх у народі називають баригами. В Україні доста зброї, щоб використати їх проти незгодних. Держава повинна захищати слабких від сильних, а не навпаки. Та про це навіть мріяти не можна. Такого в Україні ніколи не було.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.