До питання єдності. Найвизначальніша її риса — українська мова

Без мови нема народу
Без народу нема держави
А якщо немає мови – народу – держави,
то кому і навіщо потрібна Україна?

Найвичерпнішу відповідь на це питання розробили й утвердили в Москві. Без історії Київської Русі, мови, створеної на її основі культури, надто – Свято-Володимирового хрещення 988 року – Московії просто не існує. Вони собі все це присвоїли, замість того, аби утверджувати свою власну історію на основі тих подій, які творилися на території межиріччя Оки-Волги і до Уралу. А тому в період самодержавної імперії видали понад 130 царських указів, циркулярів, інструкцій, міністерських розпоряджень, які зводились до одного: "Нікакого украінского язика нє било, нєт і бить нє можєт, єсть только малоросійскоє нарєчіє". А відтак – немає ніякого українського народу й такої країни, як Україна, це "южнорусская губернія", щонайбільше – "малороcія", органічна і невід’ємна частина "єдіного і нєдєлімого вєлікорусского государства".

За часів московсько-большевицької імперії робили те саме, але хитріше: придумали "демократичну" програму злиття націй і мов ув одну суспільно-політичну єдність – "совєцький народ". Усі розуміли, що процес "злиття" на практиці означає відмову від усього свого, національного, всі мали стати москалями, з однією їхньою мовою, в одній державі.

При сучасному рашистському "устройстві" Москва повертається до самодержавних тверджень: територія України – це "ісконно русская зємля" (адже тут колись існувала Київська Русь, а за їхніми ординськими уявленнями – це Росія (найменування вони вкрали у нас 1721 року), ніякого українського народу не було і немає, його придумали у австрійському військовому штабі під час І світової війни як протистояння Москві, тож немає ні української мови, ні історії, ні культури, а відтак – само собою – ніякої самостійної держави української не може бути. Москва нині пішла війною, аби відновити на цих землях "історичну справедливість", сформувавши державне утворення - Новоросія. Два "мінірусскіє государства" - ДНР і ЛНР – їм таки вдалося зліпити.

Загальновідомі історичні факти. Та ми, українці, таки маємо безнастанно проголошувати, що ведемо боротьбу не тільки за звільнення територій, а за саме право на життя.

В основу сучасної московської гібридної війни проти нас (як і в попередні століття) поставлене завдання – знищити українську націю внаслідок знищення української мови. Для реалізації цього завдання в минулому московські нащадки Золотої орди на виселені в "сибір нєісходімую", винищені репресіями в гулагах, виморені трьома голодоморами українські опустілі землі масово переселяли свою людність.

Усі війни, які досі велися у світі, мусили мати (і мали) свій мотив. Путін же чітко, на найвищому їхньому державному рівні, визначив: Росія простягається доти, доки існує російська мова. І війну в Україні вони ведуть на захист російської мови й "русскоязичного насєлєнія".

Під час апогею Голодомору – Геноциду української нації, у травні 1933 р., Королівський консул Італії в УРСР Серджо Граденіго писав зі столичного Харкова до Риму донесення своєму зверхнику Муссоліні: "Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнічну ідентичність. Можливо в недалекому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а, отже, не буде й української проблеми, тому що Україна фактично стане частиною Росії". ("УП", 1. 11. 2023).

Читайте також: Українська Військова Організація: уроки та висновки

Це катастрофічне явище колонізації шляхом винародовлення (є такий місткий термін у мові галичан) засвідчене іноземним дипломатом на основі особистих спостережень реальної дійсності. Так що поширене твердження, нібито Західний світ тоді не знав, що робиться в Україні, не відповідає дійсності. Знав, та не хотів тягатися з Москвою. "Європа мовчала", - як писав з величезним болем геніальний Олександр Олесь. Зараз уже не зовсім мовчить, хоча також не хоче втягуватися у війну з Ордою.

В українській літературі є унікальна книжка – дослідження Ірини Магрицької "Врятована пам'ять. Голодомор 1932-1933 років на Луганщині" (Луганськ, 2008 р.) У ній містяться свідчення 296 осіб із 122 сіл 16 районів, що прилягають до РФ. Страшні, моторошні картини! Туди, на їхній бік, усього за кількасот метрів чи кілька кілометрів, виснажені голодом українці несли все, що можна було винести з хати, аби обміняти на щось їстівне. Але їх ловили червонопагонники і все відбирали. А дома від голоду пухли і вмирали діти.

Читайте також: Зближення з історією

Розпач! Гнів! Ненависть! Бажання відомститися злочинцям… Такі відчуття мали б залишитися в історичній пам’яті українців . За ініціативою групи народних депутатів у Верховній Раді VI скликання (на чолі з Левком Лук’яненком) наприкінці 2009 р. було організовано відкриття кримінальної справи за 422 статтею ККУ : "Організація і здійснення геноциду українського народу". Судове подання здійснило Головне слідче управління СБУ. Виконавець позивача – генерал-майор юстиції Вовк В. В. Подякуймо сьогодні генералові за сміливість і сумлінно пророблену працю, яка завершилася епохальним рішенням. Було зібрано для судового розгляду 230 томів найрізноманітніших державних документів і понад 2000 свідчень жертв, які чудом вижили. Апеляційний суд міста Києва 13 січня 2010 р. ухвалив Постанову (не вирок, тому що усіх обвинувачених у злочині голодомору-геноциду вже не було в живих). У судовому документі сказано:

"Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим почав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів , які відстоювали ідею української самостійності. З цією метою Сталін Й.В. , разом з вищенаведеними особами (а це, уточнимо: Молотов (Скрябін) В.М., Каганович Л.М., Постишев П.П., Косіор С.В., Чубар В.Я., Хатаєвич М.М.) розпочали насильницьку колективізацію сільського господарства та депортацію українських селянських родин, незаконну конфіскацію їхнього майна, репресії і фізичне знищення українців".

Великий англійський письменник Роберт Конвест, який глибоко перейнявся долею української нації, пише у своїй книзі "Жнива скорботи": "Українських селян виморювали не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами". Саме так, у побуті українського села зберігалося все те, що становить національну ідентичність: українська мова і створена на її основі культура – різдвяні колядки, вертеп, новорічні щедрівки, великодні гагілки, колискові приспіви й примовляння, найрізноманітніші обрядові пісні, історичні балади…Кажучи словами Шевченка: "Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть…".

Це все потрібно було знищити, щоб зліквідувати українську національну Духовність, а вслід за нею – й українську націю.

Усе, що робить Москва супроти України, має ознаки геноциду. Для підтвердження цього наведемо ще один уривок із Постанови Апеляційного суду: "Про спрямованість геноциду саме проти української національної групи" свідчить і такий факт: "Відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКПб і РНК СРСР, на місце виморених голодом українців в Одеську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Харківську області України була організовано переселена людність із Росії та Білорусії, тобто здійснювалась заміна етнічного складу сільського населення в Україні".

Читайте також: Євроінтеграція без русифікації!

Аналогічні процеси проходили також і в неназваних ще пятьох південних, східних, північних областях України – Херсонській, Миколаївській, Сумській, Запорізькій, Чернігівській. Просто тоді не встигли повністю упорядкувати і підготувати до судового розгляду відповідні документи. З містами було "легше". Там ще з часів "сучої дочки" Катерини ІІ відбувалося тотальне знищення і переселення українців і заповнення спорожнілих місць московитами.

Матеріали цієї судової справи, зокрема саму Постанову разом із свідченнями іноземних дипломатів і журналістів, необхідно було б опублікувати сьогодні масовим накладом, переклавши й англійською мовою.

Отже: наші співвітчизники, які належать до російської національної меншини, з’явилися на українській землі як представники московського окупанта з метою окупації. На них, на їхню російську мову, було поставлене завдання: "колонізація шляхом асиміляції".

Звісно, ми нині не маємо права нашим співвітчизникам за це докоряти. Вони ж у тому не винні. Одначе: знати історичну правду таки необхідно. Спотворення дійсности веде до нового й нового зла.

Оце слухаю черговий, найсвіжіший маразм московського головного рашиста, який мовбито виправдовується, що змушений був піти війною проти України, "патаму што оні там совсєм абарзєлі": не визнають, що росіяни на своїх "ісконно русскіх" землях – це "корєнной народ". Але минулого року він у виступі перед своєю думою мусив зізнатися, що ідея створити в Україні державне формування у вигляді "нової Росії" провалилася. Виходить, що нащадки "організовано переселеної людности з Росії" (у 1933 році) тепер уже не хочуть бути під Москвою.

Який висновок з цього маємо винести ми всі, представники "Українського народу – громадяни України всіх національностей"?

Якщо ми, згідно із зацитованим твердженням преамбули Конституції, один народ, то єдиною найосновнішою, найвизначальнішою ознакою національної єдности українського народу є українська мова. Без неї не може бути суспільної єдности, без неї не може існувати Українська Держава.

Маємо це усвідомити. Всі, якщо хочете жити в цивілізованій, успішній державі, де існує і матеріальний, і духовний добробут для всіх.

Освіта – вся, без жодних винятків – українською мовою. УПЦ, що є фактично РПЦ в Україні, має бути знята з реєстрації (з усіма відповідними наслідками) згідно з минулорічною постановою ВР.

А відтак і все інше – в галузі культури, видавничій сфері, теле- і радіомовлення, аудіо- і відеореклама, словом – усе суспільне життя в Україні має вестися, відповідно до прийнятого на початку 2019 р. Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної".

Читайте також: Про джерела запроданства в Україні

Для захисту прав і свобод людей різних національностей в нас існує широка законодавча база, починаючи із "Декларації про державний суверенітет України". Згодом було прийнято "Декларацію прав національностей України", закони " Про національні меншини в Україні", "Про громадянство України". Звісно, найосновнішим законодавчим актом з цього питання (як і всього суспільного життя Держави) є Конституція України. Зокрема, постійно посилаються на 10-ту статтю. Її положення розроблялися, узгоджувалися, дискутувалися, остаточно схвалювалися у Комітеті з питань культури і духовності, яким тоді мені судилося керувати.

Хочу згадати гострі дебати, що велися при формуванні другої частини статті. Ми пропонували такий текст: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин". Вони наполягали, що російську треба назвати і виділити окремо. В їхньому формулювання: "…російської і мов національних меншин". Таким чином: між термінами "використання і захист" сполучник "і" забираємо і ставимо кому, а після них додаємо: " російської і…". Уявляєте, якого значення набуває у цьому контексті сполучник "і"? Це означає, що російська мова виділяється, вона існує окремо, не належить до мов національних меншин. Це вже після неї, окремішньої, йдуть "і мови національних меншин…"

Ми таки відстояли "кому" і ввели слово "інших". Коли часом говоримо, що під час прийняття Конституції боротьба йшла не тільки за окрему правову норму, речення, слово, а навіть за розділовий знак – то це так, ось вам конкретний приклад. Згадую про це ще й тому, що тепер, коли ми проводимо декомунізацію і дерусифікацію, в 10-ту статтю Конституції України треба повернути той правовий варіант, який пропонували ми і який "зарубали" комуністи й симпатики москви.

Саме зараз, у час війни, скерованої Москвою на наше повне національне знищення, наступив історичний момент: Україна має стати українською Україною. Якщо хочемо вижити.

Джерело

Про автора. Михайло Косів, український політик, народний депутат України I-IV та VI скликань. Заслужений діяч мистецтв України.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.