Трамп як бізнесмен планує розпиляти з Путіним Україну, - Фейгін

Медведєв видав надзвичайно жорсткий, хамський і небезпечний сигнал. Наскільки всерйоз ми маємо тлумачити те, що він написав, окресливши ситуацію як підготовку РФ до екзистенційної війни з Україною?

Медведєв не вперше видає щось подібне, і навіть більш дикунське. Нагадаю, він нещодавно, у зв’язку з візитом прем’єр-міністра Великої Британії Ріші Сунака видавав мало не готовність до війни за певних обставин, не кажучи вже про обстріл Бєлгорода й подібне. Тож з погляду персонального це не цілком репрезентативна думка російської влади.

Але Медведєв все ж таки заступник голови ради безпеки у Путіна, він хоча й колишній, клоунський, але президент РФ. Отже, до його слів хоч-не-хоч доводиться ставитися серйозніше – по-перше, його ніхто не спиняє з Кремля, не спростовує його слів. Він офіційна особа, не якийсь там пересічний пропагандист.

Тому, можливо, Медведєв передає атмосферу настроїв, які в раді безпеки в Кремлі панують, бо йому дозволяють саме таке подання робити. Імовірно, вони через нього тестують, провокують, перевіряють реакцію, яка може бути на подібні заяви. Так, вони дикі й цілком інфернальні, але для Кремля це цікаво, вони люблять у таке гратися. Така оманлива гра.

Що тут цінного й важливого? Адже сам Путін два дні тому казав речі не менш дикунські. Він казав, що дурні не хочуть із нами домовлятися. Всі чули ці цитати: що давно б усе закінчилося, ви ж самі розумієте (це його пряма цитата), жодних територій захоплених не віддамо. Навіть не про референдум ідеться, а про «ми захопили й не віддамо» й «усі це розуміють на Заході» тощо.

Путін ще говорив про країни Балтії, які під загрозою національній безпеці випроваджують якихось агентів Москви. Він це обґрунтував тим, що захищатимуть російськомовне населення так само, як і в Україні, натякаючи на війну в країнах Балтії. Я би так сказав, що хоч і не за формою, але за змістом те, що заявляє сам Путін, мало відрізняється за агресивністю риторики.

Щодо України. По-перше в Україні вони й без того влаштували агресивну війну й убивають людей. Чи можна від них очікувати більшого, наприклад застосування ядерної зброї? Це завжди історія, яка має божевільне пояснення, але хто сказав, що Кремль не раціональний у своїй поведінці й не може допустити для себе саме такий хід розвитку подій? Тому до таких слів варто дослухатися, потрібно їх вивчати попри нікчемне джерело від якого вони виходять, адже певні настрої Медведєв усе ж таки передає з Кремля.

Екзистенційна війна за існування – це вже питання трактувань. Тому що сьогодні теж постало питання без застосування неконвенційних засобів саме про загрозу існуванню самої України. Власне, цього й домагається Кремль. Тому не можна приставати на жодні обіцянки щодо переговорів, тому що мета переговорів з Москвою – це не закріплення статус-кво, компроміси тощо, а капітуляція, тобто знищення України як суб’єкта міжнародного права, як суверенної держави, як незалежної нації.

Тут ілюзій не повинно бути, не повинно бути наївних очікувань з цього питання – що Москва готова в чомусь зупинитися. Ні. Медведєв сказав: ми від України ніколи не відчепимося. Це заявляє офіційна особа країни, яка є постійним членом Ради Безпеки з правом вето, країни-засновника ООН, яка гарантує насправді, як одна з п’ятірки держав, ту ж таки міжнародну безпеку в усьому світі, в масштабі планети. Це й треба сприймати як реальну позицію Кремля та його мешканців.

Як же зараз діятиме колективний Захід? Президент Франції Макрон дав сигнал про постачання нам додаткових ракет SCALP, свого часу вони відпрацювали дуже добре. Питання про гроші та про спільну стратегію, але головне – наскільки Захід включився всерйоз у військове стримування Кремля. Чи ми рухатимемося паліативним шляхом, тобто Кремль невпинно нарощуватиме виробництво зброї або позичатиме її в КНР чи КНДР.

Починаючи з осені, але реально з кінця зими 2023 року ситуація почала змінюватися. Тому що американська адміністрація стала поводитьсь обережніше. Вона так само на словах підтримує Україну, але, правду кажучи, ця затримка виділення 60 млрд для України й суперечки між республіканцями та демократами навіюють найгірші роздуми.

На контрасті з цим Європа, навпаки, якось радикалізувалася. Не лише Макрон, а й Шольц, і деякі особи з німецького керівництва, попри рішення бундестага про те, щоб притримати й не надавати ракети Taurus Україні, поза тим загалом досить ясну позицію займають і публічно її артикулюють. Натомість в Америці, як ми бачимо, сильний вплив виборчої кампанії президента, яка вже відбувається й завершиться в листопаді 2024 року. Як вона впливає на питання підтримки України, військової допомоги, позицію країн Заходу, передусім Вашингтона як лідера західного світу?

Напряму впливає. Навіть адміністрація Байдена на контрасті з республіканцями поводиться набагато обережніше. Є інформація Bloomberg, що в Давосі Салліван передасть позицію Білого дому: треба перейти в позиційну стадію, оборонну позицію Україні, як ми розуміємо, до листопаду 2024 року - поки не визначиться, хто на наступні чотири роки стане господарем Овального кабінету.

Дивна позиція – з тієї простої причини, що саме цього прагне Москва: щоб за цією позиційно-оборонною зміною тактики й стратегії дати їй перепочинок, дати можливість накопичити сили й тоді вже точно жоден Салліван її не зупинить від наступальних дій, не кажучи вже про те, що немає плану «Б».

Ну, добре. Україна й без цього створюватиме оборонні споруди й заміновуватиме, це необхідно, щоб захистити ті 80% території, які залишаються за Києвом. Але ж питання в іншому: а що як Трамп переможе на виборах? Риторичне питання. Салліван і адміністрація Байдена пропонують якийсь план на випадок, якщо так станеться?

Можливо, якщо прийде Трамп, це моя точка зору, можливо, краще якомога скоріше наситити Україну грошима та зброєю, щоби вона якийсь час, поки Трамп прийде до влади після інавгурації в січні 2025 року, щонайменше цей рік могла воювати нормально.

Так, з підтримкою європейських держав, з фінансуванням, з тими коштами, які можуть надати європейські країни, зокрема Франція з їхніми SCALP та інші країни, але кошти потрібні в будь-якому разі.

Тут багато питань. На багато з них ми почуємо відповідь, коли сенат таки вирішить чи візьметься розв’язувати питання про виділення цих злощасних 60 мільярдів доларів. Ми зрозуміємо тоді, чи готовий американських істеблішмент, як і раніше впродовж цих двох років, підтримувати Україну в її захисті суверенітету в цій війні з Росією.

Отже, Кремль розраховує на американську виборчу кампанію, зрозуміло, що вона буде дуже непростою. Також Кремль розраховує на низку виборів у країнах ЄС, на загальну втому. Показовим було звернення словацького депутата до Європарламенту щодо братів-слов’ян і примирення. Про глобальні загрози сказав нещодавно і Володимир Зеленський. Які ви бачите рухи Кремля та як нам правильно побудувати міжнародну комунікацію?

По-перше сам Трамп, додає вогню - заявив, що з Путіним домовився б, що Путін нормальний чувак, по-бізнесовому його оцінює. І це з урахуванням праймеріз в Айові, де він отримав 51%, але це небезпечний сигнал. Тобто він продовжує, попри ситуацію, публічно озвучувати своє компліментарне ставлення до Путіна. Він не намагається замовчувати це питання, уникнути його під час передвиборчої кампанії – ні, він чітко його позначає.

Чому це важливо? Якщо раптом він переможе на виборах, він скаже: слухайте, я ж вас не обманював, шановні виборці й партнери США, я ж казав під час передвиборчої кампанії про свою позицію – що я домовлюся з Путіним, що ми нормально домовимося, все поділимо і вирішимо. Це ілюзії, безумовно, він не збирається домовлятися. Він максимізує результат, вимагає капітуляції. Ми просто не знаємо, на що буде готовий Трамп у випадку, якщо прийде в Білий дім і відповідно змінить стратегію американської адміністрації. Інше питання, чи він здатний таке зробити.

А як він сам? А сам він каже про це: я б домовився. Але на яких умовах – подарувати 20%? А 80%? Ти погодився, добре, з Путіним домовився, запропонував цей план Україні. А 80% залишаються суверенними? Вони йдуть у НАТО, у ЄС?

Ось тут, мені видається, дуже багато ілюзій. Можливо, Трамп гадає, що він просто розпиляє: ось твоя частина прибутків, ось моя. Він так думає, як девелопер, він не перестав їм бути навіть попри попередній перший термін з 2016 по 2020 рік, у які він був президентом США. Мені весь час подобається критика трампістів: мовляв, ой, нещасний Трамп, йому нікуди не дають, усюди переслідують. Та він не лише вже відбув каденцію президента чотири роки – він збирається посісти її знову, і я не бачу, що його вже так добряче переслідують, не даючи йому брати участь у передвиборчій кампанії, щонайменше в номінації на кандидатуру від Республіканської партії.

Тому в цій непростій ситуації, авжеж, Україні, Києву сміливіше потрібно діяти, намагатися з американським істеблішментом, оточенням Трампа принаймні з’ясувати остаточно: якої стратегії ви плануєте дотримуватися? Так, Трамп багато чого визначатиме, але він спиратиметься на більшість у конгресі, яка поки що буде республіканською, в палаті представників зокрема.

І яка стратегія США у випадку, якщо зміна влади відбудеться? Щонайменше бажано було б отримати гарантії від республіканського істеблішменту, навіть оточення Трампа, що принципово стратегічно нічого не зміниться, що Україну підтримуватимуть у війні з Москвою. Це з одного боку.

З іншого боку, потрібно реально оцінювати ситуацію. Хто б там не був кандидатом від Республіканської партії, шанси Байдена на сьогодні – я не знаю, що зміниться, ще багато чого може змінитися, - наразі невеликі. На сьогодні треба поки що виходити з цього.

У нас є рік разом з адміністрацією Байдена. Як правильно використати цей час, зокрема йдеться й про ресурси? Кремль, звісно, може погрожувати. Але питання погроз і питання реальної здатності – це трошки різні речі.

Від Байдена зараз головне, що можна отримати (зрозуміло, що треба продовжувати боротися за ці 60 мільярдів, намагатися переконати і тих і тих - і республіканців, і демократів, - що вони необхідні), - потрібно добиватися на літньому саміті НАТО, який прийматиме Вашингтон і Байден, 75-річний ювілейний саміт НАТО, щоби запрошення про вступ до НАТО Україні було надано. Це і є найкраща гарантія безпеки й решти. Так, це процес, це не за один день станеться, там ще буде дискусія всередині НАТО. І, може, це ще на рік буде, щоб ухвалити якісь рішення щодо прийняття України в НАТО. Але це буде компенсацією за те, що владу демократи можуть утратити й ситуація може кардинально змінитися: членство в НАТО і покриття колективним договором Північноатлантичного альянсу – це все ж таки компенсація за всі ті проблеми, які вже видніються. Принаймні до листопада 2024 року.

Мені це видається принциповим ключовим моментом. Якщо Байден на таке не наважиться, а це історичне рішення. Ми ж усвідомлюємо – людина на дев’ятому десятку, шанси залишитися ще на чотири роки примарні, не нульові, але не явні. Може, ще щось зміниться кардинально. І звісно, це було б якоюсь компенсацією, створенням певної гарантії того, що цей інструмент допоможе Україні захиститись у найближчі місяці, а то й роки.

А що в теперішній ситуації робитиме Путін? Що він може, а що ні через брак ресурсів чи певні побоювання, що може реалізуватися не просто башкортостанський сценарій, а ще якийсь.

Це навіть не приховується – Путін в очікуванні виборів. Він каже: ЗСУ провалили контрнаступ, вся ініціатива в руках російських військ. Це заявляється публічно. Тобто він не полишає надії, що якісь із наступальних операцій завершаться успіхом. Наприклад, Мар’їнка. Хоча це дуже специфічна операція, коли у вщент зруйнований населений пункт зайшли російські війська.

Поза тим, дивіться: адже вони намагалися на Авдіївку наступати. Понад два місяці – результату жодного. Перед тим із Куп’янськом була дуже гостра ситуація: Куп’янськ – це вузлова, відкривається дорога на Харків. Я був у тих місцях, мав можливість усе безпосередньо побачити. Зверху дивився на Оскол-річку, був у Куп’янську – і в центрі, і на позиціях. Я важко уявляю, скільки потрібно витратити сил і ресурсів, щоб узяти Куп’янськ.

Підозрюю, що в Авдіївці так само. Я там не був, дуже хотів побувати, але… Підозрюю, що й там це не надто просто, в районі коксового комбінату ти покладеш ще тисяч сорок людей, щоб узяти це все, - піррова перемога. Можливо, це має політичну конотацію, йому потрібно до 17 березня, до своїх «виборів» показати хоч щось.

Це не для того, аби перемогти на виборах, зрозуміло, що виборів нема, йому просто намалюють ці 80-85%. Та йому важливо контролювати громадську думку, що все не дарма: дивіться, так, ми воюємо, ми повільно просуваємося, ми хоч щось та займаємо, але всі жертви недаремні, всі витрати недаремні – ми досягаємо якогось неймовірного геополітичного успіху в перспективі, захищаючи свою обороноздатність і тому подібне.

Тож Путін, звісно, попри вичікувальну позицію до періоду виборів у США, точно готується й розпочне якісь наступальні дії на сході, можливо, на півдні. На півдні складніше, але на сході можна припустити.

А з білоруського напрямку?

Ні, я вважаю, він витримає паузу. Ціна ж яка? Якщо спробувати втягнутися знову через Білорусь у якісь бойові дії, виникає проблема з Лукашенком. Лукашенко боїться чого? Йому начхати на Україну, та й на Білорусь, власне, теж, але він боїться, що Україна відповість. Україна вже має засоби, щоб дострелити до його резиденції, убити когось із його оточення. І ніхто вже не панькатиметься, як це було в лютому 2022 року.

Здійснити там каральні чи диверсійні дії набагато простіше українським спецслужбам. Просто вбити визначних генералів чи відповідальних осіб із білоруського керівництва за таке.

Хто ж допустить наступну Бучу? І оборонна лінія з Білоруссю дуже міцна – бо Київ поряд. І заміновано все, отже, легко не буде.

А ось на Харків, Суми або Чернігів – тут поки що питання відкрите, чи може розпочати Росія з території РФ атаку саме на ці прикордонні міста. Чи можна такого очікувати - це відкрите питання. На мою думку, більша вірогідність такої операції, ніж вторгнення з території Білорусі. Тому що сам Лукашенко до останнього опиратиметься такому розвитку подій, адже розуміє, що це не залишить йому жодних шансів: він не має вже відносин із Заходом, і зрозуміло, які в нього стосунки з Кремлем.

Але з Україною сякий-такий негласний паритет існує: ти нас не чіпаєш, не дозволяєш нової Бучі й подібного жаху, який був, а ми поки що терпимо це все. І цей статус-кво Лукашенка влаштовує.

А якщо цю ситуацію рухати – хтозна. До Путіна не дотягнешся, а до Лукашенка набагато простіше, ось у цьому справа.

Тому я вважаю, що там буде все набагато складніше. Навіть якщо це станеться, в Лукашенка не питатимуть.

Я подивився дивне інтерв’ю Олексія Арестовича в студії Латиніної, яке мене вразило не менше, ніж її. Ви з ним пропрацювали не одну годину в етері. Як вважаєте, що відбувається?

Я завжди, коли мені ставлять це питання, відповідаю за період, коли він був у моїх етерах. Тоді теж були якісь «косяки», але це не те, що відбувається зараз. Усі півтора року можна було висувати претензії, що він щось не те сказав, не те бовкнув, але все ж таки воно було в контексті загальної позиції, громадської думки України, більшості принаймні.

Коливання в межах загальної геополітики проукраїнської партії.

Загалом так. Можна переглянути всі ці етери, вони є. Що з ним сталося далі? Я казав у серпні, коли багато хто мене критикував за те, що я припинив робити з ним програми. Перші сполохи почалися вже влітку, вони мене дуже лякали й насторожували. Тому що Арестович заявив, що має політичні амбіції, що він хоче стати президентом. Я не розумію, як можна стати президентом без президентських виборів, вони не передбачалися – на що людина покладалася? Він про це відкрито заявляє, це ніяка не таємниця Полішинеля.

Мені здається, багато чого попервах диктувалося саме цим: я критикуватиму владу й тим самим зароблю бали для своєї передвиборчої кампанії й щось від цього матиму. Я це бачив саме так. А зараз цього не можна й пояснити, тому що позиція дивна: то він із Путіним хоче позиватися проти Європи й Заходу, то Лукашенка нахвалює як великого патріота своєї країни. То, вибачте, каже: е ні, все було не так, то я вас лякав, а тепер припиняю вас лякати й повертаюся до іншої, попередньої позиції.

Для мене такі зигзаги не зрозумілі, з такою людиною я не робив би програм зараз за жодних обставин. Що з Арестовичем відбувається насправді, я не знаю, не спілкуюся з ним із серпня 2023 року.

Багато хто звинувачує його в промосковській позиції і мало не у зв’язках із Кремлем чи навіть ФСБ. Я цього не знаю.

Але хочу сказати: якщо ти обрав таку позицію, то треба бути в Україні, в Києві хоча б, не кажу, що на передовій. Треба з такою позицією виступати всередині України, це слушно. Врешті-решт, якщо ти її виголошуєш удома, тоді до тебе довіра вища - тобто людина так бачить, що треба саме так. З-за кордону це виглядає дещо непереконливо, якщо дуже м’яко сказати. Якщо в тебе така позиція, то будь люб’язний, коли ти вже претендуєш на посаду президента України чи політика українського, треба робити це все вдома. Якщо відчуваєш для себе небезпеку – тоді це теж багато чого пояснює, чому сталася така зміна в поглядах. Адже питання не в тому, що ця позиція не подобається владі, а чому ти до цього був радником президента - від лютого, щойно розпочалася війна.

Радником голови Офісу, наскільки я пам’ятаю.

Так, він був радником голови Офісу, щось таке було написано в посвідченні, на громадських засадах, він був  не штатний працівник. Ти озвучував одну позицію, потім інша почалась у 2023 році позиція. Це трохи лякає і це дивно. Ти або тоді казав те, що не відповідало дійсності, - хоча нічого такого сумнівного він тоді не казав. Нехай уже два-три тижні - але це вже стала, виважена оцінка, його особиста думка.

Зараз він каже: Зеленський – корупціонер і диктатор. А чого ж ти раніше про це не казав? Ти ж це бачив, коли в Офісі президента працював, - чому тоді мовчав?

Це психологія чи політтехнологія?

Я вважаю, що перше. Тут якась спроба маніпулювати, Арестович цього не приховує, каже відкрито. Я тут політичної позиції не вбачаю. Він за свою біографію пройшов різні стадії. Мені здавалося, що людина порозумнішала, трохи до 50 років залишилося, рік чи два, треба вже якусь послідовну позицію мати.

Я людина, яка ніколи не змінювала своєї позиції, за що мене все життя піддавали критиці. Я все життя був однозначний і завжди цінував це в інших – принциповість, коли людина має одну й ту саму позицію, тримається одних і тих самих поглядів. Це не означає, що не можна критикувати, змінювати ставлення до людей.

Але в головних питаннях потрібно залишатися тим, хто ти є. Неможливо, якщо ти прихильник ліберальної ідеології, стати комуністом – для мене це нонсенс. Як і змінювати свої погляди залежно від свого стану, у владі ти чи ні. А чого ти туди пішов? Ти ж на громадських засадах був?

Мені здається, що тут якийсь дефект психологічний в Олексія Арестовича. Чи йому чогось недодали, чи він вважає, що його недооцінили. На мою думку, тут щось особисте.