"Найгірше - це виїжджати на темі війни": режисер Тарас Дронь про фільм "Дім за склом" та виклики для українського кіно

30 січня в український прокат виходить детективний трилер "Дім за склом". У центрі сюжету - успішна архітекторка Вікторія, сильна і амбітна лідерка, яка постає перед найважчим у своєму житті конфліктом цінностей. Її життя кардинально змінюється, коли зникає її донька Аліса разом з хлопцем, якого звинувачують у торгівлі наркотиками. Вікторія змушена зануритись у розслідування, знайти доньку і зберегти обличчя та репутацію, щоб не втратити важливий проєкт.

У розмові з журналісткою Еспресо Дар'єю Тарасовою режисер Тарас Дронь поділився, як обирає персонажів для фільмів, як знаходити баланс між висвітленням війни і спекуляцією на цій темі і як шукає інструменти для комунікації зі світом про Україну.

Персонажі ваших фільмів - це люди з травмами, люди, які змушені боротися. Що вас змушує звертатися саме до таких героїв?

Фото: надане командою фільму

Це вже друге моє кіно, де головний персонаж - жінка. І так вийде, що наступне кіно знову ж таки буде про жінку. Для персонажа важливо мати внутрішній конфлікт, мати шлях, який він пройде. З того, яким є персонаж, в яких він обставинах, як він поводиться і як складається його історія, виникає певний меседж, який мені хочеться донести до глядача. Мені не хочеться говорити прямо, хочеться, щоб глядач подивився історію, щось для себе зрозумів, щось відкрив, щось відчув. Я завжди шукаю і створюю персонажів багатошарових, багатогранних. Звичайно, завжди є основна тема, основний конфлікт і решта інших, що його поглиблюють.

Буває так, що історія починається з персонажа, а буває, з того, що хочеться щось сказати, і під це шукаєш персонажа.

У вашому попередньому фільмі "Із зав’язаними очима" (2019) героїня будує кар’єру в професійному спорті - ММА, що є метафорою боротьби. У "Домі за склом" Вікторія є архітекторкою. Вибір її професії також не випадковий?

Абсолютно не випадковий. Якщо говорити про основний меседж "Дому за склом" - це кіно про ціну умовного успіху: яку ціну люди платять, на що готові піти, щоб чогось добитися в житті. Це фільм про сильний характер, який у найгірших умовах спроможний не розклеїтися, а навпаки зібратися по крихтах і піти далі, щось з цього створити.

Це не меншою мірою боротьба. Якщо в "Із зав’язаними очима" була дуже візуальна, дуже відверта боротьба, то тут це боротьба більш внутрішня, більш закрита. Це не бої без правил, але це боротьба з собою. Це реалізовано за допомоги акторки Ірини Островської. Це одна з причин, чому ми знімали на плівку. Плівка змусила нас перейнятися і запустити персонажа в кожну клітину акторки. Вона з ним пройшла через весь процес зйомок. Вона впустила персонажа дуже глибоко. Більшість кадрів ми знімали з одного-двох дублів. Вона вже просто дихала персонажем, відчувала її, вона думала нею. Я не хочу спойлерити, але фінальна частина дуже активна та несподівана, абсолютно реалістична, що найцікавіше. Там ми вже чітко розуміємо, що насправді відчуває людина, коли йде на такий крок.

Фото: надане командою фільму

Я ніколи не суджу своїх персонажів - добрі вони чи погані, я проти цього. Це є частина життя, частина якогось героя, з якого ми витягнули шматок життя, витягнули й з ним пройшли цей шматочок. Цей персонаж жив, існував до того і буде жити й існувати після.

Події фільму "Із зав’язаними очима" розгортаються в Україні після війни. "Дім за склом" знімали напередодні повномасштабного вторгнення, а прем'єра відбувалася вже під час. В якому часовому просторі розгортаються події "Дому за склом"? Чи взагалі у фільмі зрозумілі часові рамки?

Навіть у часи війни не обов'язково всі фільми мають бути про війну або з обставинами війни. Ми знімали стрічку до повномасштабного вторгнення, але війна у нас з 2014 року. Я не хотів насилу впихати війну і робити це якимось трендом, адже ця тема не вимагала і не просила цього, хоча нічого не вартувало це зробити. Це вічна тема. Це кіно буде актуальне і після закінчення війни, тому що воно про людське. Це кіно не про обставини, а про глибокі внутрішні переживання. Війна тут не грала ролі, а притягувати її за вуха, просто щоб вона там була, я не бачу потреби.

Фото: надане командою фільму

Я не зовсім сприймаю кіно, де війна демонструється, "щоб було". Кіно існує поза часом. Воно знімалося під час ковіду, але не про ковід, і монтувалося і закінчувалося під час повномасштабного вторгнення, але не про війну. Ми ж дивимося фільми 1960-1970-х років, які до сьогоднішнього дня актуальні, тому що це людське. Такі теми мене найбільше цікавлять.

Якщо обставини перегукуються з війною і впливають на події, то звісно цього не можна уникати і про це треба говорити. І в наступному моєму фільмі буде війна в кадрі. Але для цього фільму, щоб розкрити цього персонажа, мені достатньо було соцмереж, оточення, людей, які живуть на околицях міста, які не є тими, за кого себе видають.

Ваш наступний фільм зачіпатиме тему війни. Зустрічала багато різних думок щодо того, що знімати про війну зараз - це наражати глядача на ретравматизацію, а не знімати про війну в Україні теж не можна. Як знайти баланс?

Для мене баланс визначений дуже чітко і зрозуміло. Якщо це справді такі обставини, які впливають на персонажа і розкривають тему, на яку хоче говорити режисер, тоді цього не уникнути. Але якщо війну, обставини, в які потрапляє персонаж, можна замінити на будь-які інші обставини, тоді не варто в це грати. Не варто маніпулювати. Найгірше, що можна зробити, - це виїжджати на темі війни, використовувати як кон'юнктуру. Якщо ця історія могла бути і без війни, значить ця війна там притягнута за вуха. І це погано. От цього не можна робити.

Фото: надане пресслужбою

Щодо того, чи знімати зараз про війну чи ні. Ми багато дискутували і за кордоном, і в Україні на цю тему. Якщо говорять, що про Другу світову почали знімати гарні фільми значно пізніше після закінчення війни, то варто врахувати час технічного прогресу. Трошки інший час і інша динаміка часова. Тому я не бачу жодної проблеми в тому, щоб зараз робити фільми про війну, про закінчення війни, про результати.

У мене є важливий принцип: я не хочу робити кіно про поганих росіян. Я не хочу бачити ніяких росіян у кадрі. Це мій особистий принцип. Я не хочу витрачати свій екранний час на них і розказувати їхні історії, якими б поганими вони не були. Це все одно їхні історії. Все одно доведеться слухати російську мову на екрані, навіть якщо їх будуть грати українські актори чи закордонні, це не має значення, все одно ми будемо бачити російських персонажів. Я не хочу їх бачити на екрані. 

Я хочу бачити українських персонажів, я хочу говорити про наш характер, про наших жінок, чоловіків, про людей, які змінили хід історії, про людей, завдячуючи яким ми зараз говоримо. Як не крути, все одно ми боремося і ми не здалися. Мені хочеться про таких людей говорити і витратити весь екранний час на них.

Фото: надане командою фільму

Навіть якщо це кіно про війну, не треба нікого в світі переконувати, тим більше українців, хто такі росіяни. Їм вже і так давно все зрозуміло. А хто не розумів донедавна, той зараз це зрозумів. Кіно - це не інструмент для переконування, що росіяни погані. Треба говорити про себе, розкривати свою історію. Якщо ми будемо знати свою історію, своїх людей, своїх персонажів, бачити наші околиці, бачити наші пейзажі, чути українську мову на екрані, то це буде набагато більший вклад мистецтва у розвиток країни. Якщо йдеться про війну, фільми повинні бути більш мотиваційні. Ми в дуже важкій ситуації, у нас повномасштабне вторгнення, у нас кожен день обстріли, ми це бачимо, це відчуваємо. І ще це показувати на екрані лише тому, що це така реальність, не бачу потреби. У центрі повинен бути сильний персонаж, який цю історію тягне. Не війна додається в історію, а персонаж додається у війну. Він є головним рушієм. Якщо все створено навколо персонажа, то війна стає тими обставинами, в які ми віримо. У цьому баланс.

Як, на вашу думку, змінився український кінематограф після початку повномасштабної війни?

Найбільше відчули це документалісти, які знімають і те, що відбувається на фронті, і за межами, і в містах. Більшість художніх фільмів враховують обставини повномасштабного вторгнення. Є дилема, наскільки в це заходити, наскільки хочеться про це говорити, як це використати. Більшість розуміють, з чим мають справу, багато хто емоційно не готовий це робити. Це теж важливо, це теж можна зрозуміти, це теж правильно. Якщо хтось не готовий про це говорити, то нічого поганого в цьому немає.

Кіно — це ж історії, це відрізки життя різних персонажів у різних обставинах, які мотивують, надихають, які дають можливість задуматись, дають можливість подискутувати. Це досить складне мистецтво. Практично зараз немає фільмів, де зовсім немає війни.

Фото: надане пресслужбою

З якими викликами стикається режисер в Україні? Як ви їх долаєте?

Найбільший виклик - як говорити про війну. Я для себе чітко зафіксував, що кіно може існувати у двох напрямках: заперечення - розказувати, які росіяни погані, і підтримка того, що в нас є, розповідати наші історії. Це, як на мене, складніше. Люди повинні знати свою історію, свої околиці, свою країну, люди повинні чути свою мову, повинні пізнавати свої горизонти.

Мені хочеться говорити про людей і будувати історії в місті, урбаністичні історії, більше про успішних людей, ніж про тих, хто заховався. Коли приїжджаєш у Київ, розумієш: ми живемо в європейській країні, у нас їздять нормальні машини, у нас люди гарно вдягаються, більшість українців навіть зараз заробляють, у нас безліч цікавих характерів. Особливо під час війни багато військових історій, людей зі сталевим характером, з цікавими рішеннями, хочеться про це говорити. Я би не виїжджав на поганому.

Персонаж фільму "Дім за склом" живе у класній квартирі, має бізнес, їздить на гарному авто. Мені хочеться говорити про нас сучасних, європейських, модернових. Про сучасну Україну.

Фото: надане командою фільму

Я їжджу на фестивалі і мені інколи доводиться пояснювати, що Київ, наприклад, не гірше виглядає ніж Варшава чи той же Берлін. Україна не є якоюсь дірою.

Мені не хочеться говорити про жертву. Мені хочеться говорити про людину, яка приймає виклик, зустрічається з ним віч-на-віч і щось робить, ухвалює рішення.

Або історичний контекст мені цікавий. Хочеться розкривати, що було 100-140 років тому, як взагалі утворився Донбас, як Україна ставала на боротьбу. У нас є культура, ми не утворилися в 1991 році. Ми не люди, яким 30 років. Ми люди з набагато глибшою історією і корінням. Про це треба розповідати і світу, і самим же українцям. Українцям багато навішували того, що не відповідало дійсності. Я мав доступ до документальних матеріалів. Цікаво, коли ти береш інформацію з листування, а не з Вікіпедії. У цю інформацію я вірю і на ній хочу побудувати наступні фільми.

Що важливіше для вас: знімати кіно для глядача чи для себе? Комерційне, на кшталт фільмів про Гаррі Поттера, чи авторське?

Я і те, і те люблю. Але наразі я ближчий до "Гаррі Поттера". У час, в який ми живемо, навіть фестивальне кіно почало відчувати на собі політичний вплив. Відповідно, як на мене, справді авторські висловлювання не мають зараз такої ваги, яку вони мали 20-30 років тому. Ми живемо в епоху меседжів, коли кіно намагається щось донести. У тому ж "Гаррі Поттері" багато цікавих меседжів, вони непрямі, не проговорені. Але після "Гаррі Поттера" ти виходиш натхненним. І я зараз за таке кіно - за кіно, яке більше з глядачем комунікує, а не є висловлюванням.

Ви закінчили кіношколу в Лодзі. Ніколи не було бажання залишитися працювати за кордоном?

Залишитися бажання ніколи не було. А працювати - так. Це цікаво, комунікація з європейськими чи американськими продюсерами, сценаристами чи акторами дуже розвиває. Жити за кордоном не планую. Я люблю свою країну і не хочу виїжджати.

Комунікація зі світом дає можливість пошуку інструментів доступних і зрозумілих усім. Йдеться навіть не про універсальність, а про вміння, не втрачаючи свою ідентичність, розповідати про нас мовою, яка зрозуміла не тільки українцям. Важливо володіти цим інструментом. Є кіно, яке зрозуміле українцям, але не зрозуміле іноземцям. Так може бути, але це не мій шлях. Треба шукати ключики, щоб доступно говорити зі світом про Україну.