Кохання вчительки з учнем, маніфест 90-х і брехня підручників – 5 книг про те, що (не) треба знати

Знання, які можна почерпнути з цих книжок, з одного боку, вторинні, а з іншого, все одно потрібні. Вторинні ж вони хоча б тому, що повторюють відомі істини, які для декого можуть бути невідомими, новими, цікавими. Література взагалі циклічна річ, як і житті у ній, де повторюються ті самі помилки. 

Ось, наприклад, кажуть, якби український переклад цього роману, що вважається біблією дауншифтерів, вийшов одночасно з оригінальним американським виданням, то наші "городські" письмаки не поперлися б жити в села, звідки вони повернулися з матюками до (не)рідного Києва. Утім, гальмує у нас не лише література, бо "офісного планктону", який розчарувався в ідеології успіху, що нав'язується сучасною корпоративною культурою, у нас теж не було, тож переклад "Покоління Х" Дуґласа Коупленда (К.: Комубук) нагодилося вчасно. Не те щоб додалося урбанізму в нашій аграрній державі, просто, повернувшись зі своїх "дауншифтерських" мандрів багато хто сьогодні з легкістю впізнає себе в героях роману.

Не лише Чех з Дерешем, повірте. Справжній культурний маніфест вийшов з "Покоління Х" не лише тому, що у ньому описується феномен, відомий у середовищі конформізму як "відкладений бунт". Це коли вчасно не бухаєш і не бігаєш по бабам, роблячи кар’єру, а десь під тридцятку оплакуєш просрану юність. Погодьтеся, такого в 90-х у нас не було. Але було дещо спільне з усіма трьома героями роману, які, кинувши роботу в місті, зняли хату в каліфорнійській пустелі, щоб вечорами розповідати один одному байки про минуле. Це, по-перше, такі симптоми 90-х, як "відкидання сьогодення"("майбутнє України в її минулому", пригадуєте?), "швидка Настя ностальгії" (туга за радянською ковбасою по два двадцять), "смиренність"(філософія волоцюги, який ніколи не досягне добробуту, як у книжках Ульяненка), а також "удаваний мінімалізм" (злидні, якими хизувалися як інтелектуальною перевагою, мов у Цибулька). Тому не дивно, що вже сьогодні, коли ми хоч не понаїдалися, то бодай понадкушували "західної"культури – через книжки, фільми, виставки, але не в житті – дещо в романі сприймається за недалеке ретро. Але дещо лишається актуальним. Наприклад, прикольні моменти, яких у житті героїв роману виявляється два-три, не більше. І тут, друзі, можна розправити плечі! Адже що у них? Обдурив сестру? Мастурбував з друзями? Їв гівенця, щоб дізнатися, які вони на смак? А наші дев’яності? Отож бо. Тому читайте краще Жадана.

Так само, як порівняння із "західним"стилем життя, кохання, яке свого часу спалахнуло між Віталією та Родіоном у попередній історії з наступного роману, було приречене. Учителька й учень — що тепер люди скажуть? Але, за сюжетом, який продовжується вже в книжці Світлани Талан "Де живе свобода. Її полиновий присмак" (Х.: Клуб Сімейного Дозвілля), наші герої не поступилися почуттями. Хоч, ясна річ, жити серед осуду близьких та зневаги чужих було несила. Тож закохані наважилися на божевілля — тікати до зони відчуження, і навіть вагітність Віталії не стає перешкодою. Пара оселилася в одній з покинутих хат, де будувала власний химерний рай, відмежований від світу. Але втеча, як виявилося, не завжди означає свободу. Звісно, Віталія та Родіон розуміли, що колись їм доведеться повернутися до в’язниці суспільних рамок і перевірити, що міцніше: ґрати моралі чи сила почуттів — сила кохання, здатна подарувати свободу… Так, наші герої хотіли бути вільними від усього. Але забули, що свобода — це ще й відповідальність. Болючим було повернення до звичного світу. Вони вирішують на час розійтися, щоб осмислити те, що було, є і буде між ними. Родіон іде добровольцем до АТО, де бачить, заради чого б’ються його друзі, та задля чого він пішов виборювати свободу для свого краю. "Він уперше на Сході стикнувся з реальністю війни. Юнак відчув, що смерть зовсім близько, і її холодний подих пробіг по його спині. — Ти не страждай від того, що все ще тут, а не в окопі, — промовив старший товариш. Він вкинув недопалок у бочку з водою і додав: — За три роки ще встигнеш усього спробувати. До речі, там хлопці десь роздобули пляшку самогону, ходімо, пом’янемо побратима, поки командування немає". Тим часом Віталія вчиться просто жити. Може, матуся пригорне її до серця й дасть сили будувати долю? Але матір-прокурорша відмовляється від неї. Ба більше — з її подачі доньці не знайти роботи в рідному місті. Спасінням для Віталії стає праця в реабілітаційному центрі, де відновлюють поранених побратимів коханого. Вона нарешті розуміє: справжня свобода — це те, що в тебе неможливо забрати. Як і неможливо загасити кохання, що живе в її серці... " - Так вільно дихається, що аж подих перехоплює! Тут живе свобода! – гукає героїня у фіналі.— Яку ми виборюємо, звільнюючи землю від погані! — додав Родіон, пригортаючи до себе кохану.— Така безмежність, що хочеться бігти і бігти вперед, аж туди, де степ сходиться з небом!"Тож біжимо читати?

Не добігаючи середини цього огляду, варто озирнутися на вищезгадані 90-ті, коли в журналі "Український Засів", який редагував автор сих рядків, з’явилася рубрика "Україна militans", де йшлося про українську військову історію. У тому числі, в літературі. Так, наприклад, згадувалися заборонені за радянської влади відповідні зразки у творчості українських поетів 1940-х – Олекси Веретенченка, Олексія Варрави, Дмитра Ніценка. "Ні, ми ще обстанемо, як хмара, / Ні, ми ще ударимо, як грім - / І коли за все приходить кара, / То якої ж кари треба їм?" - питалися вони щодо "червоного"режиму. Їхні побратими у збірці "Стилет і стилос: українська мілітарна поезія"(К.: Стилет і стилос) мовлять про те саме, донедавна заборонене. Іван Багряний і Юрій Клен, Євген Маланюк і Леонід Мосендз, Олег Ольжич і Олена Теліга. Войовнича поезія, покликана розбити стереотип української літератури страждань, як наголошує автор передмови, нагадуючи, що ця збірка є першою антологією української мілітарної поезії: віршів, присвячених тематиці війн та революцій, повстань і підпільних організацій. Серед авторів, які увійшли до збірки - як безпосередні учасники цих подій української історії, так і відомі класики, про чию військову та революційну тематику зазвичай не говорять. Як власне, не говорили, поки не з’явився вищезгаданий "Український Засів", який просто собі "вставив"відсутній період 1940-х в історію української літератури, яка до того була виключно радянською.

Майже про те саме мова у наступній книжці – "Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування (1917-2036)" Юрія Фельштинського і Володимира Попова. Тобто про те, як саме все довкола могло стати "радянським" - від поетів до президента. Яка саме сила виявилася спроможною здійснити таке перетворення. Тож ця книжка - про історію захоплення влади в Росії державною безпекою як інститутом, а також про всі етапи цього захоплення — від грудня 1917 року, коли було утворено ВЧК під керівництвом Фелікса Дзержинського, до сучасності, коли через каскад неконституційних маневрів влада в Росії опинилася в руках ФСБ, а крісло президента здобув колишній директор ФСБ Володимир Путін. Так читач виявиться свідком смертельної і кривавої боротьби між держбезпекою та компартією, яка завершилася перемогою КГБ над КПРС у 1991 році й над усією країною — у 2000-му, коли президентом (причому навічно) став Путін. Таким чином, автори книжки показують, чим небезпечна для Росії та решти світу держбезпека, що стоїть біля керма управління ядерною державою, а також допомагають зрозуміти, що ж саме відбувається сьогодні в Росії. Тобто хто і як нею керує, чого нам слід очікувати від засілої в Кремлі хунти, наскільки життєздатним виявиться створений Путіним і спецслужбами режим та непередбачуваними для Росії й усього світу будуть наслідки перебування Путіна при владі. "З історії перемог і поразок 1991, 1993 та 1996 років держбезпека як відомство зробила один важливий висновок: - нагадують нам, - у Росії не слід захоплювати владу переворотом, путчем або оголошенням про запровадження НС і скасування виборів. Росія така дивна країна, де владу простіше отримати цілком, через вибори. Тільки попередньо потрібно все-таки вициганити у громадян одну посаду - президента країни. Новий план майже не відрізнявся від схеми Олександра Коржакова, Михайла Барсукова і Олега Сосковця. До нього внесли лише одну поправку: всіх трьох мала уособлювати одна людина, директор ФСБ, який пішов у дієвий резерв і став прем’єр-міністром; прем’єр-міністр — який став як офіцер ДР в.о. президента; в.о. президента — який став як офіцер ДР президентом країни".

Хоч як дивно, але вищезгадана схема позичена політологами з культурної царини, де давно і надійно перемішалися стилі та жанри. Так, наприклад, автори збірки "Котигорошка. Заплутані казки" (Х.: Ранок) звертаються до класичних казкових сюжетів, переосмислюють їх і творять нові тексти — казки на новий лад. Загалом у збірці вміщено вісім «заплутаних» казок від українських дитячих письменниць. Це, звісно, не більш ефективні постструктуралістські вправи на зразок "Гіпограм і дескрипцій" (1997) автора сих рядків, коли з таких самих класичних зразків (віршів Тичини, Сосюри та ін.) методом розбору і реконструкції складалися принципово нові за жанром оригінальні твори, але теж непогано. Так, Анастасія Лавренішина розповідає альтернативну історію Колобка, Галина Ткачук знайомить читачів з Оленкою Зміючкою, а Оксана Лущевська представляє Марі — мудру дівчину з високим IQ. Аліна Штефан у своїй казці мандрує на планету 581g до "кривенької качечки" Кіри, казка ж Мії Марченко переносить читачів на Поділ, де Кожум’яка й царівна Анна рятують Київ. Валентина Вздульська по-новому розказує історію пса та вовка, а Саша Кочубей презентує нову героїню — Котигорошку. І на завершення — притча-казка Ані Хромової про серце в залізній скрині. У будь-якому разі, таке "оживлення" хрестоматійного матеріалу може сприяти не лише реанімації українського фольклору, але й використанні його у більш актуальних текстах для малечі.