Кшиштоф Зануссі: Українців від росіян відрізняє Майдан - здатність до бунту, яку завжди мала Запорізька Січ

Пане Кшиштофе, з вашого дозволу, зроблю невеличкий вступ, розкажу нашим глядачам, що добре з вами знайома. І не як журналістка. Можна сказати, що ви є великим другом нашої родини. У 2014 посіпаки Януковича викрали з Майдану мого брата, який тоді навчався на актора в Київському університеті ім. Карпенка-Карого і, як багато інших студентів, був учасником Революції Гідності. Опісля йому довелося втекти в Польщу і вже там продовжити навчання. Він не знав мови. Не знав там нікого. Моя колега, журналістка з Білорусі, запропонувала познайомити брата з паном Кшиштофом, мовляв, той завжди допомагає молодим творчим людям, які мають позицію. Тоді це видавалося дивовижним: бо де мій брат, а де відомий режисер. Але дім Кшиштофа Зануссі, як ми тепер уже знаємо, й справді є своєрідним прихистком для молоді з різних країн. Опісля Остап, так звати мого брата, ще й знявся в одній із головних ролей у художньому фільмі пана Кшиштофа. Це спільна україно-польська стрічка “Ефір”, яка вийшла на екрани у 2018 році. Зрештою, пан Кшиштоф побував у нас в гостях на Львівщині - містечку Ходорів, звідки ми родом, і в Бучі, де ми жили до того, як туди прийшли окупанти. Власне ви, мабуть, пам'ятаєте, як гостювали у нас в Бучі, це було влітку, ще до того як почалося повномасштабне вторгнення, до нього залишалося якихось пів року, можливо місяців сім. Чи могли ви тоді повірити, якби хто сказав, що Буча стане таким болючим символом боротьби українців з росіянами, що буде окупована, що росіяни ґвалтуватимуть жінок, вбиватимуть звичайних неозброєних людей, стрілятимуть в дітей? Було у вас таке передчуття? 

Ні, не було і ви знаєте, мені здається що тоді мало хто в Європі припускав, що ми взагалі ще раз доживемо до того, що вже було в нашій історії. Я можу пам'ятати, бо вже досить старий, так що знаю, чим була Друга Світова війна. Але те, що ми доживемо до нової війни в Європі, - це здавалося нам неможливим, здавалося, що то вже минуло назавжди. А, як бачимо, не минуло. І тому мені важко собі уявити, що це є реальним, що це не світ на екрані, що це не віртуальний світ, а той правдивий, що все це насправді. Це дуже боляче. І прикро визнавати, що наша надія на прогрес людства, є трохи такою завчасною, навиріст, так би мовити. Прогрес є досить повільним, а, може, взагалі сумнівним.

Війна в Україні почалася в 2014-му році і, власне на момент повномасштабного вторгнення тривала вже 8 років, невже світ не був готовий, що Росія може вчинити щось подібне з Україною, що почалося 24-го лютого 2022-го?

Взагалі, подібні думки, що в тісній Європі (бо ми живемо відносно тісно в порівнянні до інших континентів), що в тісній Європі будуть якісь корективи кордонів із застосуванням сили, насильства, здавалося, що це вже в минулому, що то якесь ХІХ століття, коли щось подібне було. І справді, здається, що те що відбувається в Україні, то це є ніби останньою колоніальною війною, яка ведеться, тому що всі інші колоніальні конфлікти вирішилися, інколи навіть дуже боляче - до прикладу, як це сталося з Францією, котра поступилася Алжиру, не дивлячись на те, що ця земля століттями була заселена французами. Проте треба було цю сторінку перегорнути… А тепер зовсім поруч відбувається таке, що одна країна не хоче допустити, щоб інша країна існувала суверенною та самостійною. Це як на мене є історичним анахронізмом, будемо так на це дивитися, але це також страшний біль для тих, хто є жертвою того анахронізму.

 Фото: Getty Images. Зруйнованої будівля гімназії в місті Ізюм Харківської області

Власне та одна країна, яка хоче знищити іншу, завжди повторювала, що має велику культуру. І не лише Росія говорила про свою культуру, але й світ це повторював. Як же люди такої “велікой русской культури” могли допустити і повномасштабну війну і ту, яка почалася у 2014-ому? Як росіяни могли чинити такі звірства, варварство, яке відчули на собі люди в Бучі та й інших українських містах і яке українці відчувають й досі?

Ви знаєте ми вже міркували над цим після Другої світової. Адже яку ж чудову культуру створили німці! Та разом із тим німецький народ на демократичних виборах обрав Гітлера і, в принципі, підтримав його пропозиції. Тож культура є чимось, що справді має величезне значення і має стосунок передусім до якоїсь частини суспільства, але інколи, коли прагнення мас, які хочуть знайти своє місце у житті, стають явними, - вона підводить. Я думаю це трагічно, що ми розпізнаємо в найпрекраснішій російській культурі також джерела й початки тих думок, які проглядаються у цій війні. Але, власне, в цьому, мабуть, і полягає якась така складність людини, що з тих самих думок, ідей вона може зробити різні висновки. Висновки, які можна зробити на основі російської культури, мають бути зовсім іншими, адже це культура великого гуманізму, це культура, в якій Чехов чи Толстой, не кажучи вже про Достоєвського, показали всю глибину людської душі і всю глибину такої різної потенційної підлості, яка криється в людині. Втім, це не застерегло інших. Люди мабуть недостатньо побачили себе у своєму власному дзеркалі, яким є російська культура.

Фото: Getty Images. Знищений храм поблизу Донецька

Але чи та підлість засуджується в їхніх творах?

Я думаю, що так. Я не маю сумнівів, що Достоєвський є суворим суддею (свого народу), а передусім самого себе, кого, власне, і зображує у своїх творах. Тому я би не казав, що тут є якесь лицемірство. Хіба що й справді прочитується якесь заохочування до пасивного погляду на життя, тобто скажімо, що нічого не можна вдіяти, що людина є безрадною щодо своєї власної підлості, що мусить їй підкоритися. А це - неправда. І вся західна культура пронизана думкою, що повністю зло в цьому світі побороти неможливо, але його можна обмежити, йому можна опиратися. Натомість, безрадність, розведення руками, мовляв, так мусить бути, бо такі вже ми є, - це, на жаль, є дуже поганим спадком східного мислення, яким просякнута Росія. Певно, це впливи монгольської навали - звідки й взялися переконання, які повністю відрізняються від західноєвропейського типу мислення, котре, навпаки, передбачає, що людина шукає реалізації, щоб кожен мав майданчик, де зможе щось змінити у своєму житті. І, власне, я думаю, що це дуже важливо сьогодні пам'ятати, що ми все-таки можемо змінювати світ, хоча інколи це вимагає величезних жертв.

Пане Кшиштофе, ви особисто знаєте Путіна...

Ну, можу так сказати, та завжди виникає запитання, чи Путін знає мене. Я зустрічався з ним кілька разів, можливо, п'ять або шість. Одного разу я сидів біля російського президента під час Московського кінофестивалю. То було багато років тому, здається, десь в 2002-му році. Так що можу так сказати, що я мав з ним трішки ближчий контакт, хоча насправді незначний.

Що можете про нього сказати після тих зустрічей: яка він людина? Розумію, що це не було близьке спілкування, але, тим не менше, яке враження він на вас як на режисера справив? 

Ви знаєте, мені дуже важко оцінювати людину, особливо політика. Всі політики мають напрацьовані маски, за якими ховаються. Напевне, як людина, яка шукає собі акторів для театральної вистави чи кінофільму, я б сказав, що президент Путін, до певної міри є похмурою постаттю. І цей морок відчувається. Але це дуже типовий морок для людей, які пов'язані зі спецслужбами, дуже багато таких людей носить в собі тавро тієї дуже небезпечної професії. Власне, це одразу кидається в очі. А все інше… То такі банальні речі, як наприклад те, що він є людиною інтелектуальною, дуже замкнутою в собі, але то вже такі риси, які видно у його кожному публічному виступі.

Пане Кшиштофе, але окрім того, що ви мали можливість кілька разів бачитися з Путіним, ви також знаєте багатьох російських режисерів, акторів, оскільки працювали над спільними польсько-російськими фільмами. Чи підтримуєте і тепер зв'язок зі знайомими митцями з Росії?  

Ці взаємини зробилися тепер дуже складними. Упродовж останнього року я отримав кілька дзвінків і електронних листів на свої уродини, і це були такі формальні знаки, що ми ще одне одного знаємо. Але по-іншому, мабуть, й бути не може, бо наша комунікація не є такою вільною, напевно, всі наші розмови записують і їхні також. Окрім того, з моїх знайомих тільки Нікіта Міхалков є людиною, яка відверто стоїть на боці влади. З ним, напевно, було би складно спілкуватися, хоча ми завжди знали, що він живе тим міфом імперської Росії. Можливо, це пояснюється його походженням, тим, що він із боярської родини і його батько був також службовцем, перебував на службі у Сталіна, на службі того устрою. 

Мене передусім негативно вражає те, що в Росії не було переосмислення років комунізму, що не визнано нікого винним. І не йдеться тільки про тих, хто посилав людей до ГУЛАГу, але й про тих, хто приймав рішення невдалої, погано продумної індустріалізації. Просто в умовах диктатури, де нема критики, де нема конкуренції, - все тоді відбувається в такий деформований спосіб. Росія не переосмислила минуле, не переглянула причини своєї відсталості, чому вона не є настільки розвинутою, як Сполучені Штати Америки, бо мала б такою бути. І тільки тоді можна говорити про такий правдивий критичний погляд, який дозволяє рухатися вперед з якимись новими ідеями. Тому що для Росії є місце в світовій спільноті, для Росії є місце в Європі, яка потребує тієї східної легені, як колись сказав Ян Павло ІІ. Але Росія не переосмислила своє власне минуле, і це - величезна втрата для самої Росії. Це треба брати до уваги, як нещастя, яке спіткало цей народ, бо, якби вони проаналізували свою історію, то розуміли б, що там поганого сталося в минулому, а, відтак, їм було б набагато легше дивитися в майбутнє.

Фото: Getty Images

Хотіла уточнити про Нікіту Міхалкова: чи зв'язувались ви останнім часом з ним -  після 24-го лютого, чи розмовляли?

Ні-ні, взагалі, жодного контакту. Вже, власне, після 2014-го року - жодної близької бесіди.

Ви сказали, що Росія не переосмислила своє комуністичне минуле, але тепер їй треба буде переосмислити нові помилки, нові гріхи, я маю на увазі цю війну, яку вона почала проти України і яка досі триває?

Це точно, але для переосмислення потрібна свобода, а тієї свободи Росія собі сама ніяк не може здобути, що також гальмує її творчу силу. Це все-таки також дуже важливо, щоб народ міг виразити свою творчу силу, щоб люди не виїжджали за кордон, коли вони в якійсь полеміці, а щоб вони могли брати участь в ній, будучи всередині країни, а не поза нею. Тоді вони служать своїй  країні. Величезна кількість людей із Росії, творчих людей, виїхали з країни. Я  їх зустрічаю в країнах Балтії, Грузії, Німеччині, Австрії - величезна кількість емігрантів і це, зазвичай, інтелігенція, молоді творчі люди.

Власне, вони виїжджають, а хто ж тоді має звільнити Росію, якщо залишаються тільки ті, хто підтримує Путіна і йде воювати проти України, або ті, які кажуть, що не цікавляться політикою?

Але ми вже знаємо з історії, що не вийде казати, що це політика, яка мене не стосується. Політика стосується кожного! І так, як було в часи різних тоталітарних режимів в Європі, а передусім гітлерівського тоталітаризму, всі німці були в певній мірі відповідальні, бо не чинили опору. Тож це є помилкою, великою історичною помилкою, коли люди не опираються злу. Проти зла треба боротися!

Ви згадували Яна Павла ІІ, ви також є людиною віруючою… Хотіла б поговорити про теперішнього Папу Франциска. Він постійно під час повномасштабного вторгнення робить якісь такі дивні звернення і заяви, які українці не зовсім розуміють, не розуміють навіщо і для чого. Недавно Папа звернувся до російської католицької молоді, я зацитую:” "Ніколи не забувайте про спадщину. Ви — спадкоємці великої Росії: великої Росії святих, правителів, великої Росії Петра І, Катерини ІІ, тієї імперії — великої, освіченої, великої культури та великої людяності” - ось що він на тій зустрічі сказав. Звичайно, Ватикан одразу почав роз'яснювати, що Папа не захоплюється російським імперіалізмом, але ж не лише українці обурилися цим словам у зверненні до російської молоді, в інших країнах, які на власному досвіді пересвідчилися, що таке Росія, - також. Як ви оцінюєте слова і дії нинішнього Папи Римського?

Я думаю, що вони продиктовані тією його південноамериканською перспективою сприйняття, він мало знає європейську історію і це відчувається. Бо ні Катерина ІІ, ні Петро І не є людьми, які прислужилися християнству, радше навпаки. Тому мені здається, що це дуже невдале висловлювання і мені дуже прикро як католику. Але я знаю, що всупереч догматам, Папа може помилятися в таких справах. Просто виступив дуже невдало, бо мені здається, як я це розумію, що він хотів висловити свою шану тому позитивному вкладу, який Росія внесла в історію людства, але радше не завдяки імперії, Петру І і Катерині ІІ, не завдяки своїм правителям, а більше завдяки своїм митцям, талантам, вченим. Той вклад до людського надбання вкінці-кінців є великим, а Папа це дуже невлучно сформулював. Ми знаємо, що він тоді імпровізував, але імпровізація ця, як на мене, була невдалою.

Український римо-католицький священник отець Ігор Гнюс, після того, як Папа Франциск в черговий раз говорив про Росію, Україну, війну сказав, що в старі добрі часи Папа оголосив би Хрестовий похід.

Це вже трохи перебільшення, бо Хрестові походи оголошувалися для оборони територій на яких жили християни і які атакував іслам. Так що, після того Хрестовим походам було приписано багато поганих рис, деякі справедливо. Хоча треба пам'ятати, що лицарський кодекс створився завдяки Хрестовим походам, і Європа певним чином визначила себе саме завдяки ним. Але це залишімо історикам, я сам не історик. Натомість, напевно у ватиканській традиції є певна така течія ostpolitik ще з часів кардинала Казаролі, і я думаю, що вона інколи повертається. Хочеться сподіватися, що це був лише прикрий інцидент і нічого більше.

Ларс фон Трієр, відомий режисер, теж останнім часом сказав якісь такі дивні речі про війну в Україні, звернувся навіть до нашого президента Зеленського, до Путіна, а також до пані Фредеріксен. Це було, власне, тоді коли обговорювали надання Україні F-16, і от Ларс фон Трієр написав, що життя росіян також мають значення. На Заході є люди, які вважають, що ця війна - на руку саме США. Як ми маємо реагувати на подібне?

Я думаю, що це такі дуже спрощені думки, є такі різні течії в західних лівих. Я знаю фон Трієра, він був колись моїм студентом і є талановитим, але я б не дуже хотів полемізувати з його поглядами. Часто вони зухвалі, а інколи навіть скандальні. Був уже колись такий випадок під час фестивалю в Каннах, після якого фон Трієр мав виїхати, бо сказав те, що є неприпустимим у дискурсі, де є обов'язковою певна пристойність, не політкоректність, а просто пристойність. Тому я би на це не звертав уваги і не переймався судженнями пана фон Трієра, натомість з цікавістю дивлюся його фільми.

Утім, подібні погляди сповідує велика кількість людей. Чому, на вашу думку? І що нам зробити, аби вони побачили, де є зло, а де добро?

Це дуже складно і, власне, це роль медіа, аби доносити правду. Люди дуже часто не хочуть знати правду, бо вона є для них незручною. Вони хочуть тішити себе наївними уявленнями про такий мирний світ, де всі через діалог будуть залагоджувати свої конфлікти. Натомість, природа людини є іншою, і про цю природу варту поміркувати і замислитися, що в нас є такого всередині, що ми просякнуті і фанатизмом, і якоюсь войовничістю. Це стосується всієї природи, всього живого, але є питання, чи культура може всьому цьому якось запобігти? І вже ніби здавалося, що Європейський Союз буде прикладом для світу, коли можна мирно вирішувати різні наші конфлікти, зрештою, якісь внутрішні невеликі. Аж раптом виявилося, що більше, ніж півстоліття миру, коли в Європі не було війн, викликають питання, виявляється, що все не так, як ми собі думали, врешті розпад Югославії був першим сигналом того, що мирно люди не вміють знайти порозуміння.

А коли ви чуєте подібні думки, що війна, яка триває в Україні, на руку Сполученим Штатам Америки, що все не так однозначно, що росіянам також важко, що ви тоді відповідаєте? Бо знаю, що ви зустрічаєте різних людей на фестивалях, спілкуєтеся зі студентами, що в такому випадку, які аргументи ви їм доносите?

Ви знаєте, важко говорити про аргументи, бо назагал це такі судження і раціональні висновки, які виникають з якоїсь попередньо взятої емоції, тут неможливо дискутувати і взагалі дискутувати про факти, бо як-то кажуть: в пристойному товаристві джентльмени про факти не дискутують, факти мають бути перевірені і непохитні. Але мені здається, що це є образ такого ситого суспільства, яке хоче легких вирішень і не дивиться на те, що світ цим легким рішенням не підпорядковується. А те що цінності, які саме в цій війні боронить Америка, такі, як право народів на національне самовизначення і т. д. - то це універсальні цінності. І заради цих цінностей ми будуємо нашу надію, і якщо хтось цьому заперечує, то, як на мене, позбавляє нас цієї надії, яка нам дуже потрібна, тому що про щось треба мріяти, в щось треба вірити, бо коли ми втратимо надію, то будемо в стані розкладання.

Знаю, що ви, коли почалася повномасштабна війна, прихистили у себе біженців з України, аж шість родин, чому ви це зробили? Чому колись допомагали моєму братові? Чому допомагаєте зараз, адже ви людина - дуже зайнята, у вас багато справ, ви читаєте лекції, подорожуєте світом, знімаєте фільми, а тут ще й знаходите час на наших співвітчизників, які рятуються від війни? Для чого?

Ви знаєте, тут нема нічого героїчного, мені просто пощастило мати кращі умови, тож було де прихистити тих людей, була можливість трохи їм допомогти. То був величезний рух в Польщі і всі завзято допомагали, не пам'ятаю навіть такого, аби хтось відмовився допомагати. Нам полякам самим пригадалося, коли ми були у скруті ледве якихось тридцять років тому, коли був військовий стан і нам допомагали люди з заходу, присилали посилки, приїжджали автівками. В ту мить це і ожило, мабуть, ми засумували за цим, бо людина хоче бути доброю, людині навіть вигідніше бути доброю. Це приємне відчуття, коли ми з кимось ділимося, це не є чимось, що дорого коштує, тільки треба знайти щось, що не викликає сумнівів, а допомога сусідам є саме такою. Ми як сусіди маємо дуже складні сторінки минулого з Україною, і дуже добре, що сьогодні ми, поляки, визнаємо теж свою вину. Якраз у такий спосіб можна шукати порозуміння, коли знаємо, що ми не були стороною, яка була зовсім невинною, я маю на увазі ті століття нашого сусідства, де на землях у більшості жили саме українці або, як тоді вони називалися, — русини, і це вже така наша історична відплата. Я з радістю говорю про роботу Єжи Гофмана, який будучи з тих східних країв, відіграв велику роль в переосмисленні нашої історичної пам'яті, і, роблячи фільм за Сенкевичем, він дуже часто відходив від автора, пробував виправити його історичну тенденційність і показати, що й поляки долучилися до того, що спільне життя цих двох народів на одній території виявилося неможливим. Це такі наші історичні справи, які є у всіх щодо своїх найближчих сусідів. Я так це відчуваю, тому симпатія до свого сусіда є чимось природнім.

Дуже вам дякую за допомогу нашим землякам! А чи можете поділитися з нашими глядачами, хто ті люди, що це за сім'ї, як вони до вас потрапили?

Ой, ви знаєте, це тоді було таким масовим, хтось мені подзвонив, хтось попросив. Я пригадую як чоловік, водій, у якого паралізовані ноги, привозив з кордону українців, які втікали від війни. Сам особа з інвалідністю, але одразу кинувся допомагати. Це мені дуже заімпонувало: власне, такі люди, які самі потребують допомоги, як на мене, найбільше можуть допомогти іншим. Капіталістичне суспільство є суспільством, яке орієнтоване на прибуток, проте коли воно відкриває, що можна, щось давати і що це приносить ще більше радості, ніж мати, то це вже хороший доказ прогресу і це мене дуже тішить.

Ми, українці, раніше часто чули від представників інших країн, що українці та росіяни - то один народ. Росіяни постійно, зрештою, це повторюють, що ми подібні, що нема ніякої української мови. Я знаю, що ви володієте багатьма мовами, зокрема, російською, тож на слух можете розрізнити, де яка мова. Як ви вважаєте: українці справді настільки подібні до росіян? Чому ми таки не є з ними одним народом?

Я дуже часто чув це питання в Росії, ще донедавна, і завжди відповідав, що тим що відрізняє українців від росіян є Майдан - здатність до бунту, яку завжди мала Запорізька Січ, що її знищила Катерина ІІ, але той дух незалежності, дух опору, який також спрямовувався проти поляків, - був духом народу, який завжди любив свободу. Я знаю російською такий дуже похмурий вислів:”Чи потрібна рабу свобода?”. І виявляться, що той, хто має рабську душу, душу раба, той не буде боротися за свободу, а той, хто має душу, яка вже відчула смак свободи, той до неї буде завжди прагнути. І безсумнівно Україна - це та частина Європи, де прагнення свободи є дуже сильним і воно, мабуть, найбільше відрізняє українців від росіян.

Українці прагнуть бути вільними і борються за це, віддаючи свої життя, але росіяни, як бачимо, не прагнуть тієї війни закінчувати, хоча теж гинуть на ній. Чи виграємо ми цю битву, чи збережемо свою свободу?

Я думаю, якщо в довшій історичній перспективі, то нема жодних сумнівів. Чи це вдасться вже тепер - того не знаю, це вже розрахунки, в яких я не розуміюся. Натомість, історія говорить, що сьогодні імперії стали вже не потрібні, через технологічну революцію і розвиток інформатики, який відбувається, території перестали відігравати ту роль, як колись. Імперії є анахронізмом, чимось зовсім непотрібним, тому це така своєрідна проба збереження імперії, яка приречена на поразку. Але скільки це триватиме, скільки ще жертв це буде коштувати, мук, терпіння - цього я не можу передбачити.

Фото: Getty Images

Зважаючи на те, що ніхто не знає, скільки це може потривати, чи світ у цій боротьбі залишиться з Україною?

Світ є егоїстичним, світ теж має свої маленькі, дрібні інтереси, світ тільки коли вже злякається, то готовий чогось позбутися, але це теж вже таке питання: що переможе в людях, що переможе в людях того ситого суспільства? Часом людей до добра спрямовує навіть страх, бо коли злякаються, тоді готові жертвувати, але насправді це дрібні жертви, матеріальні, де треба, щось віддати на те, аби війна закінчилася. І таким миром, який зможемо назвати справедливим.

Ваші земляки дуже допомагають Україні та українцям, і ми за це вам дуже вдячні, але також помічаємо втому від війни, від тієї кількості українських біженців, бо ж розуміємо, що Польща має і свої проблеми, виклики, кожна людина має якісь власні проблеми і виклики..

Так маємо проблеми..

...чи відчуваєте ви, що підтримка зменшується?

Я надіюся, що ні, але вона й справді в природній спосіб піддається певній втомі. І це теж така людська риса. Ми це усвідомлювали з самого початку. Але я б радше тішився, що та втома приходить повільно, зовсім не так швидко. Бо все-таки війна триває вже довго, і Польща жертвує дуже багато, і ця позиція "не допомагати" не домінує. Звісно, є такі сили, які поширюють певний вид малодушності та егоїзму, і це, я не хочу показувати пальцем, але це дуже підозрілі сили, які часто черпають своє натхнення не з польських національних інтересів. Те саме бачимо на Заході. Так, це є спробою виграти там, де ми можемо бути слабкі, але надіюся, що нашим супротивникам це не вдасться.

Польща на порозі виборів, чи щось може змінитися в допомозі Україні після виборів? Як узагалі минає передвиборча кампанія?

Я не ставлюся з ентузіазмом до нашої політичної ситуації в Польщі і вважаю, що вона могла би бути набагато кращою, але переконаний, що якщо переможе демократична опозиція, то ставлення до України залишиться на тому ж рівні солідарності, на якому воно є й тепер. Тому вважаю, що тут жодних істотних змін не буде.

Трошки про зміни в Україні, що нам треба змінити, коли закінчиться війна?

О, Боже, це цілий процес! Якщо війна ведеться за те, щоб Україна приєдналася до демократичних, вільних країн, тоді є цілий список проблем пов'язаних з владою олігархів, пов'язаних з такою нечувано вкоріненою корупцією, яка бере свій початок, ще з часів царської Росії. І треба перебудувати всю систему, державний апарат, судову систему, яка дуже легко зазнавала впливу, коли після телефонного дзвінка виносила вирок так, як треба. Це вимагає довгих років праці, щоб змінити ментальність, щоб настільки полюбити волю і справедливість, аби сказати: так, зазнаємо втрат, жертв, але змінимо наш спосіб мислення і покладемо край тому страшному хабарництву, тому кумівству і протекцієї своїх людей у владі, старатимемося справедливо розділити суспільні блага, які належать кожному. Одним словом, має відбутися величезна реформа мислення і сподіваюся, що вона відбудеться - заради кращих, вищих цінностей, ніж ті, які є тепер, а саме: корупція, відверта політична недобросовісність, погана судова система, несумлінна конкуренція, яка гальмує розвиток країни - все це треба буде змінювати, так само, як ми мусили це змінювати в Польщі. Кожна країна може стати гіршою, і тому треба постійно її оновлювати.

Я також сподіваюся, що так і буде, бо, власне, воюємо не лише проти Росії, але й за те, аби Україна була кращою. Дуже дякую за спілкування, за те, що погодилися на інтерв'ю. Наостанок спитаю: чи є у вас, може, в планах зняти ще один спільний польсько-український фільм?

Я би дуже хотів, але війна це не той час, аби знімати фільми. Та я з великим задоволенням повернувся б до такої сусідської співпраці, в мене дуже добрі спогади з попередніх разів, тож я відкритий до пропозицій. Сил мені ще вистачить, хоча я вже дуже стара людина - мені вже вісімдесять чотири, але, поки маю сили, то ще хочу щось робити. І, якби була така нагода, то з приємністю попрацював би з українцями.