Деталі життя та творчості Малевича, а також його прагнення до нового в мистецтві, - креативна директорка Українського інституту Філевська

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". 

____________________________________________________________

Я пропоную подивитися на Малевича, але крізь призму нашої власної ідентичності. Ви пригадуєте 2016 рік, коли виникла така ідея перейменувати аеропорт "Бориспіль" на аеропорт "Малевич"? Тоді були різні страшні думки, гарячі дискусії, я пригадую таку позицію, що люди казали: приписувати Малевичу українськість - це така наша меншовартість, Малевич не є українцем. Урешті було голосування, аеропорт лишився Борисполем, але я не про це, а про те, що минули шість років і, мені здається, щось за цей час зрушилось насамперед у нас самих, і коли у нас самих це зрушилось, тоді й у світі музеї почали називати Малевича українським художником, а не російським. Це пов'язана якось з тим, як мінялася наша ідентичність за останні шість років?

Безперечно. Те, що ми про себе дізнались за ці шість років, за останні два роки, дуже впливає на те, як ми оцінюємо події, які відбувалися до нас, наше минуле, наше ставлення до цього й ми переоцінюємо багато в чому ті події, які відбувалися. Також мені здається, що тут дуже важлива наша робота, яка була пророблена в цьому напрямі. Якщо говорити про Казимира Малевича, це те, чим я займаюся і знаю, наскільки багато за останні шість років зроблено було досліджень, публікацій, фільмів. Ми зрозуміли, що в Малевичі українського і чому ми можемо його вписувати в наш контекст та як він з ним пов'язаний, бо, власне, в цих зв'язках розкривається ідентичність, розкривається зв'язок.

Фото: spravjniistoriyi

Коли ми нічого про Малевича не знали й тільки чули від дослідників з Росії, що не можна говорити ні про який київський період, тому що немає документів, немає архівів, як ви доведете, що взагалі він там щось робив і це мало якесь значення. Інша справа, коли є опубліковані матеріали його лекції в Київському художньому інституті, які ось в цій книзі доступні й англійською, й французькою мовами. Власне ця книжка вийшла у 2016 році, потім були видані окремо переклади.

Хто її видав?

Це видавництво "Родовід", підтримане Києво-Могилянською бізнес-школою. Видання виходило разом з міжнародною конференцією, присвяченою Малевичу, власне таких конференцій за ці роки вже було дві й це теж дуже важливо, коли дослідники Малевича з усього світу і дослідники авангарду з усього світу приїздять до Києва, щоб поговорити про нові знахідки й нові відкриття.

Якщо я правильно пригадую, в Родоводі було також видане велике дослідження Жан-Клода Маркаде у 2012 році, французького дослідника творчості Малевича і саме він почав першим, принаймні я від нього дізналася, що Малевича можна назвати українським художником.

Я думаю, якщо говорити про те, хто взагалі першим звернув увагу на зв'язки Малевича з Україною, буде справедливо згадати Дмитра Омеляновича Горбачова, який взагалі є відкривачем авангарду - це людина, яка своїми руками розмотувала ось ці вали, які були призначені для знищення, цей спецфонд у Національному художньому музеї. Це було те авангардне мистецтво, яке цілеспрямовано знищували більшовики у 30-ті роки XX ст. та від якого насправді дуже мало що залишилось і самих митців знищували, їхні твори знищували, архіви знищували. Це й дозволило потім говорити, що: "так у вас тут ничего не было", як можна говорити про київський період Малевича, якщо немає про що говорити. Але, як виявилось, деякі архіви мають властивість виринати з попелу, з'являтися та творити історію.

Ми зараз про це ще обов'язково поговоримо, що в Малевичу є українського, чому він український. Але ви згадали Дмитра Горбачова, я слухала його прекрасні, чудові просто лекції, всім раджу в українському… це зараз називається не художній інститут, а Мистецька академія. І він розповідає, зокрема і про Малевича - це надзвичайно цікаві лекції. Я пригадую, що ви ж зробили фільм у 2019 році про Малевича і цей фільм називається "Малевич. Народжений в Україні", ви сценаристка цього фільму. І що мене вразило, Павло Гудімов розповідає, що в цій самій Мистецькій академії був спротив до того, що Малевич частина її історії, що Малевич в них викладав, тобто частина викладачів взагалі цього не знала. Чому це відбувалося, як таке могло бути?

До слова, ці лекції Дмитра Горбачова, про які ви згадуєте, ми теж організовували, я була співорганізатором тоді й це спроба повернути Малевича в стіни Академії.

Коли Малевич викладав наприкінці 20-х років XX ст. - це був інший час, це була інша Академія мистецтв, недарма її, наприклад, європейська журналістка, яка приїздила в Київ, називала "Київським бат-хаусом", тому що це була унікальна абсолютна школа мистецька, де одночасно викладали Володимир Татлін, Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Малевич і дуже багато взагалі видатних митців, які зібралися там в одних стінах і в кожного з них була своя методика викладання.

Це був період власне українізації та політики Скрипника?

Так, це все конкретно 1924-1930 рр., у нас є чіткі терміни цього періоду, коли ректором був Іван Врона. Він був призначений Скрипником туди й навіть призначення Малевича Врона погоджував зі Скрипником, як ми знаємо з документів. Тобто це були прямі безпосередні зв'язки.

Ця історія яскрава, коротка, через шість років вона обривається в 30-му році XX ст., коли хвиля репресій проти авангардного мистецтва з Москви докочується до Києва. Гоніння на авангардистів розпочалися спочатку в Росії з середини 20-х після того, як помер Ленін, прийшов до влади Сталін, коли вже не потрібно було революційне мистецтво, бо Радянський Союз перетворився на імперію дуже швидко й, очевидно, тоталітарному режиму революційне мистецтво не потрібно, воно йому небезпечне.

Зараз ми поговоримо про репресії, але я правильно розумію, ви зараз кажете про те, що ці репресії, які були ще тоді в часи сталінізму, є наслідком і інерцією цього ставлення до авангардизму й забуття в сучасній Київській мисливській академії?

Безперечно, тобто це та політика 1930 року, яку запровадили при Сталіні, досі своїм наслідком має забуття і небажання взагалі мати нічого спільного з Малевичем. На моєму досвіді з середини 2010-х років ми намагаємось переконати Академію, що Малевич вартий того, щоб хоча б його портрет повісити на стінах поруч з іншими професорами. І я знаю особисто, скільки разів чула - ні, - від директорів, заступників, ректорів.

Чому, бо він не соціаліст?

Так. Вони говорять про те, що викладається в академії та той соцреалістичний канон, який досі, як би, нікуди не подівся, що є ось цією абракадаброю, яку вони не розуміють, для них Малевич залишається незрозумілою абракадаброю. Власне вони, як би, від цього відхрещуються і не хочуть нічого з цим мати спільного. Тому це досі вороже, воно досить чуже в Інститут. Я не можу сказати, що там жодного викладача немає, який це розуміє і варто згадати, що в нашому фільмі також є Дмитро Антонюк, викладач архітектури. Він своїми силами у кабінеті реконструював цю присутність Малевича, навіть створив навколо цього міф, що це був саме кабінет Малевича, хоча не зрозуміло чи так, але він відтворив там виставку й власне ось це його особисте зусилля. Тому що в нього теж був цей момент, коли його іноземна колега, здається зі Швеції, приїхала й присоромила тим, що вона знала про те, що Малевич викладав у Києві, а він, викладаючи в тих самих стінах, про це нічого не знав і ніколи не чув. Оце його особистий досвід, доволі травматичний, призвів до того, що йому захотілося цього Малевича повернути та з ним ми намагалися це легітимізувати у цих стінах. На жаль, досі це не є таким і Малевич досить чужорідний елемент в Академії.

Фото: spravjniistoriyi

Найбільш впливовий український художник є ніби чужим для головного центру навчального мистецького в Києві. Ви говорили про репресії щодо Малевича, коли вони почалися, він спочатку ототожнював себе з революцією, він себе теж називав революціонером, коли почалися гоніння?

Революція як така відбувалася не тільки політично, революційні ідеї перш за все сформувались на початку століття в культурному середовищі, бо люди розуміли, що старі імперії мусять померти. Власне митці, зокрема авангардні, намагалися вибудувати собі ось це майбутнє без імперії, де люди всі вільні, де всі мають однакові можливості, однаково можуть реалізувати себе.

Насправді ідеї прекрасні про світле майбутнє, вони були сформовані в середовищі авангардистів ще до 1914 року. Тобто не революція була першою, а мистецтво було першим і коли з'явилася ця політична вже хвиля більшовизму вони зрозуміли, що їм потрібна ця підтримка, щось що буде візуалізувати їхнє уявлення про зміну для широких мас, які були часто навіть не писемні, потрібні були якісь яскраві образи. Тому більшовики взяли на озброєння авангардне мистецтво, вони ним користувалися, бо воно ілюструвало цю радикальність, ці зміни, але дуже швидко це змінилось при тому, що самі художники дуже часто не ототожнювали себе з більшовизмом. Малевич насправді за своїм політичними вподобаннями більше був анархістом. До речі, ще до 19 років, якщо не помиляюсь, він друкувався в газеті "Анархіст" - це говорить про його якісь ототожнення та ідентифікацію в політичному сенсі.

Потім, очевидно, коли анархізм зазнав поразки, була реальність певна, до якої він пристосовувався. Він співпрацював з більшовицьким режимом, навіть мав доволі успішну кар'єру, наприклад, здійснив реформу музеїв, запропонував створити мережу музеїв сучасного мистецтва в Радянському Союзі, яка спиралась на сучасне мистецтво, вони купували твори в митців і розповсюджували їх ось по цих всіх музеях. У принципі, ту мережу радянських музеїв, яку ми знаємо, це ідея Малевича, він її, як культурний менеджер, скажімо, придумав та увів. Але Малевич, якщо читати уважно його спогади, щоденники, до більшовиків дуже скептично ставився і ніколи не був прихильником цих ідей, хоча в нього були дуже хороші зв'язки й високопоставлені більшовики за нього періодично вписувались, коли його арештовували, хотіли звільнити, чи не випускали за межі Радянського Союзу.

Насправді це закінчилось все дуже трагічно і для авангардного мистецтва в цілому, і для конкретних людей, і для Малевича. Коли у 20-ті роки XX ст. змінюється влада, вони починають гоніння на авангард - спочатку з тодішньої столиці - Ленінграда чи Петрограда, закривають Інститут художньої культури, який Малевич очолював впродовж трьох років, його звинувачують в усіх смертних і не смертних гріхах, й фактично перерізають йому можливості будь-якої діяльності.

Фото: spravjniistoriyi

Тоді з'являється Київ у його житті, як ось така остання надія. Його запрошують у Київ, дають повну свободу і тут Скрипник ще мав можливість певний час стримувати оцю хвилю, яка йшла з Росії, хвилю репресій, хвилю гонінь і на якісь кілька років тут ще ця атмосфера свободи залишалась. Малевич планував переїхати до Києва насправді перевести своїх учнів, родину, але ця можливість закрилась в 1930 році, дійшла ця хвиля репресій, звільнила з Інституту Врону, заборонила всі ці авангардні вподобання вже у Києві, хоча Київ не був навіть тоді столицею.

Малевича арештували. Під час того, як він був під арештом, його звільнили з Інституту, викинули все, що було в його кабінеті (у нього був свій кабінет) й так дуже сумно закінчилась ця історія.

Скажіть, будь ласка, але він перед тим поїхав у Берлін, брав участь у виставці, їхав через Польщу, доїхав до Берліна, побув там кілька місяців і раптом радянська влада йому наказала повернутися. Це було зрозуміло для нього (я зараз скажу, на чому базую те, що це було зрозуміло для Малевича), що з ним буде далі, чому його примушують повернутися. Є його заповіт 1927 року і, наскільки я розумію, він їхав до Берліна та вивозив деякі речі - тексти якісь, свої роботи, щоб зберегти. Він лишає своєрідний заповіт в Берліні - "у разі моєї смерті (уявіть собі) або безвихідного ув'язнення і якщо власник цих рукописів побажає їх видати, то для цього їх потрібно вивчити й тоді перекласти іншою мовою, бо, перебуваючи свого часу під революційним впливом, можуть бути сильні суперечності з цією формою захисту, яку я маю нині". Що це означає? Це означає, що, по-перше, він розуміє, що він або буде убитий, або його ув'язнять і він не каже про те, що він перебуває під тиском. Я правильно розумію?

Абсолютно так.

Чому він не лишився в Берліні, коли його викликали?

Насправді Малевич, коли їхав у цю подорож, мав план якось залишитись у Європі, й ця подорож планувалася спочатку, як подорож у Варшаву, Берлін і Париж. Париж була його мрія, як кожного художника-модерніста, але не судилося. Малевич приїхав у Варшаву і там подав анкету на отримання французької візи. У цій анкеті він вказав себе поляком.

Хоча завжди писав про себе - українець.

Уже на той момент, так, він писав про себе українець, тому що після радянсько-польської війни у 1921 році вже бути поляком було небезпечно в Радянському Союзі. Підозрюю, що це стало відомо спецслужбам тому, коли він приїхав у Берлін, тільки-тільки відкрив свою виставку і буквально на наступний день прийшла телеграма в якій була вимога через 24 години повернутися у Радянський Союз.

Тобто він у Берліні був всього кілька днів? 

Він встиг приїхати, розпакувати виставку, повісити її. Тобто він в Німеччині був недовго, буквально до двох тижнів. Так, він був змушений буквально на наступний день після відкриття виставки повернутися.

Тобто йому не вдалося лишитися на Заході?

Йому не вдалося отримати візу як поляку, щоб поїхати у Францію, щоб там зачепитись. Поляки насправді теж не були до кінця впевнені в тому, чи не співпрацює він з більшовицьким режимом і чи не є шпигуном, тобто він потрапив, скажімо так, між вогнем і мечем, між двох таких систем. Більше того є підозра, що в цій телеграмі були погрози його близьким, бо в нього лишалися донька, мама, дружина, його учні, які безперечно могли бути жертвами цього шантажу.

Він повертається в Радянський Союз, його арештовують, за що?

Є спогади родини, що коли він повернувся в Москву, його відразу заарештували й кілька діб тримали на Луб'янці, це не підтверджена архівна історія. По-перше, Росія ніколи не відкривала свої архіви, тим більше архіви спецслужб, тому це перевірити неможливо станом на зараз; це базується тільки на спогадах його родини, можливо, він кілька діб перебував під цим арештом. Насправді вагомий арешт, який в його житті був, трапився саме в 1930 році - це через 2,5 роки після повернення з Німеччини й причиною була поїздка за кордон, бо його звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини. У нього залишались якісь марки з цієї поїздки, які при арешті в нього знайшли та обвинуватили.

І ось ця країна, яка це зробила, фактично поламала людині долю, тому що він помре буквально за п'ять років від раку (очевидно пережите теж якимось чином надірвало його здоров'я), після того, коли він здобуває світове визнання і світову славу, каже: "это русский художник"; і скрізь Малевич пишеться - росіянин. Це мій такий вступ до українськості Малевича. Розкажіть, будь ласка, які є аргументи у нас, що це людина української культурної ідентичності?

Ми можемо говорити про низку, скажімо так, речей, які визначили Малевича, його особистість, його погляди, його ставлення до мистецтва, окрім самого факту народження в Києві. При тому в Києві на Жилянській - це важливо, тому що це було середовище старої громади, через вулицю від нього жили Драгоманови, Косичі, тобто це було те середовище людей, яке мріяло про Україну й жило цим українством, українською культурою. Навіть наперекір тому, що це була польська родина з українізованих поляків, збіднілої шляхти, очевидно, що зв'язки були й це було все одно середовище, яке між собою перемішувались.

Далі родина Малевича жила до фактично його 18-річчя в українських селах і це не завжди визначили його ставлення до життя і взагалі якісь ідеали. Він пише у своїй автобіографії наприкінці життя, що захоплюється всім життям селян, йому подобається їхнє життя, їхні хати, їхній одяг, їхня їжа, їхнє мистецтво і взагалі "українські селянки були моїми першими вчителями мистецтва" - це його пряма цитата. Він у всьому їх наслідує, вважає, що це є справжнє життя, вільне життя; він говорить про те, що вони живуть згідно з природою, гармонійно, що вони зранку йдуть співаючи на поля працювати, ввечері з сонечком повертаються додому теж співаючи. Тобто для нього це якась певна така ідилія, яку він, вже бувши людиною перед смертю (він знав, що помирає), вважав ось таким раєм на землі й своїм власним раєм. Тобто це українське дитинство було для нього найкращим, що було в його житті.

Далі він дуже швидко розуміє, що в нього є ось це прагнення бути митцем, його це дуже цікавить, мама підтримує, навчає всіляких ремесел, він вчиться в українців цього також і прагне опанувати фах. Це теж пов'язано з Києвом насамперед, де він бачить вперше картину - це була намальована вітрина, але він так описує, що це була дівчина, яка сиділа на ослінчику, чистила картоплю і його вразило, як ось ця майстерність художника настільки була реалістична, що можна було переплутати й подумати, що це справжня, жива дівчина і це його вражає на все життя. 

У Києві мама купує йому перший набір професійних фарб, у Києві він потрапляє в Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, у Києві він потрапляє вперше в майстерню професійного митця Миколи Пимоненка, до якого він потім апелюватиме у своїх творах. І власне центральною темою його такого ще не обов'язково реалістичного, але предметного живопису є два селянських цикли - це 10-ті роки та кінець 20-х років XX ст.

Тобто селянин, для нього, той український селянин, якого він бачив у дитинстві, є певним головним дієвцем його картин, тобто він звертається постійно до цієї теми повертається до неї вже зрілим, вже після супрематизму в цей так званий супренатуралістичний період свій наприкінці 20-х років. Бо ця тема його не відпускає, він вважає, що вона залишається для нього актуальною, той рай, той ідеал, який для себе вбачає саме в селі. Безперечно ми говоримо про ці речі зараз, які сформували Малевича, які на нього впливали.

Далі дуже важливо, наскільки Малевич впливав на український контекст, на українське середовище. Тут нам дуже важливі 1920-ті роки, коли він уже сформованим художником повертається до Києва, починає викладати в Київському художньому інституті. Він переформатовує освіту, тому що його запрошують не тільки викладати, але також дати методичні вказівки, допомогти перебудувати ось цю систему, бо Малевич також був теоретиком і вибудував власну педагогічну систему в мистецтві. Він потрапляє в це київське середовище, спілкується з новою генерацією, публікує низку своїх статей останніх.

Нова генерація - це був у 1920-ті роки головний журнал, напевно, в усьому Радянському Союзі, присвячений сучасному мистецтву, видавав його Михайль Семенко, лідер українського футуризму, який ще бувши юним поетом, знаючи знову ж про супрематизм Малевича, присвячував йому низку супрапоезії - це якби супрематизм в поезії. Тобто цей зв'язок між Семенком і Малевичем взагалі має таку тяглість в десятиліття. І ось наприкінці 20-х років XX ст. вони вже спілкуються напряму, і Семенко запрошує Малевича друкуватися в Новій генерації.

У нас в цій другій книзі, яку сьогодні хочу показати, Ярина Цимбал публікує вперше доказ того, що Малевич мав прямий зв'язок з Новою генерацією. Тут є лист Малевича до Полторацького, в якому Малевич, наприклад, передає привіт Семенкові. Це вже ми говоримо про певне коло друзів, дружнє спілкування, якусь певну взаємодію. Тут же насправді є і зв'язок з Лесею Українкою, бо Малевич викладає в інституції разом зі Світозаром Драгомановим. Світозар Драгоманов, двоюрідний брат Лесі Українки, має фотокамеру, він фотографує об'єкти, речі, предмети й картини Малевича на його прохання, надсилає це в певні журнали. Це середовище, яке спілкується дуже тісно, в них спільні проєкти, вони щось разом роблять, мріють про щось на майбутнє. Це дуже важливий чинник, коли Малевич був дуже тісно вписаний в українське середовище. Знову ж таки, його остання прижиттєва персональна виставка відбувається в Київській картинній галереї в 1930 році. Вона має такий шалений успіх, що її продовжують ще на місяць і потім Малевич сподівається, що ці картини будуть продані та залишаться тут, в Україні для українців. Тобто дуже багато якихось тем, які пов'язують і залишають Малевича вбудованим, він як би проростає в цьому контексті.

Розкажіть, будь ласка, про дивовижну артіль у селі Вербівка, де артіллю керувала, як я розумію, Олександра Екстер. Що це була за артіль і який стосунок мав до цього Малевич?

Дякую, що ви згадали, це теж дуже важливий сюжет насправді. Коли Малевич не жив в Україні, але цей зв'язок все одно тривав, йдеться про артіль у селі Вербівка. Це був маєток Наталі Давидової. Наталя Давидова була дружиною сина декабриста, а сама вона з давнього козацького роду Гудимів-Левковичів і треба сказати, що цей давній козацький рід має теж свою тяглість та історію. У них традиційно цей рід був пов'язаний зі створенням текстилю і різних ремесел, в них була майстерня, яка займалася вишивкою ще за часів Гетьманщини. Власне Наталя Давидова під хвилею сучасних трендів, як би ми сказали, того часу вирішує у своєму селі відкрити артіль і допомогти сільським жителям віднайти власний інструмент заробітку грошей, реалізації якоїсь творчої справи. Це було тоді модно, багато поміщиків створювали такі артілі. Зараз це Черкащина, недалеко від Сміли, Кам'янки - це прекрасні місця. Я їздила туди нещодавно з дослідженням і дуже раджу всім подивитися ці місця, вони неймовірні.

Власне Давидова сама художниця, товаришує з Олександрою Екстер. Олександра Екстер - це ще одна велика постать цього київського часу, бо вона більшість свого життя прожила у Києві й у Києві реалізовувала свої проєкти. Й ось Олександра Екстер, артдиректорка цієї артілі, формує концепцію цього стартапу і запрошує до співпраці різних сучасних митців, яких вона знає з різних міст ще тоді Російської імперії, ми говоримо зараз саме про 1914 рік, коли ця Імперія вже хитається, але ще тримається купи. Й Екстер запрошує Малевича, якого вона теж добре знає, вони спілкуються і зустрічаються на спільних виставках. Малевич, створюючи свій супрематизм спочатку дає його як ескізи для вишивок у село Вербівка. Тобто перш ніж показати це на знаменитій виставці "0,10" у Петрограді в грудні 1915 року, він віддає ці ескізи, напевно, десь наприкінці літа чи на початку осені, тому що виставка у Вербівці в жовтні відбувалась, тобто за кілька місяців. Ці селянки вишивають супрематичні подушки, шалики, якісь там предмети простого ужитку, ужиткові предмети декорують цими абстрактними формами. Фактично ці селянки були першою аудиторією, першими глядачками супрематизму, вони починають відразу з ними взаємодіяти, перевтілюють у вигляді вже вишивок, в якійсь певні предмети, об'єкти. Тобто цей зв'язок він має таку багатошаровість.

Я весь час сиджу слухаю вас і думаю: Господи, що б могло бути, якби це все не було знищено, як би розвивалися культура дивовижно?

Ми можемо тільки здогадуватися, але насправді це абсолютно неймовірні речі й та виставка вербівських вишивок була супер успішна. Вона їздила Європою, навіть за океан подорожувала.

1915 рік - це ж якраз те, що називають його стрибком у безпредметність. Я не знаю, кому належить цей вислів, я це вперше побачила у Жана-Клода Маркаде, що це означало для нього, як він підходив до цього? Я знаю, що він в таємниці це все робив, тому що не хотів спочатку цим творчим методом ділитися, бо дуже багато було конкуренції в середовищі.

Треба розуміти, який це був час, це було таке вікно можливостей, коли митці могли створювати абсолютно нове в мистецтві. Це був момент, коли реалізм як єдиний метод вже віджив своє, тому що з'являються нові медіа, з'являється фотокамера, з'являється відео, яке фіксує і реальність максимально правдиво, легко і швидко. Й живописці, візуальні митці переосмислюють, а навіщо ж тоді живопис, яка його роль, що тоді робить митець? І ось вони знаходять кожен свій окремий жанр, свій окремий напрям - імпресіонізм, сюрреалізм, експресіонізм, фовізм. Цей період, як Малевич його називає - період виникнення "ізмів" різноманітних - футуризм, кубофутуризм. Це намагання віднайти новий сенс живопису і Малевич розумів, що всі ці "ізми" так чи інакше тимчасове, це хвиля, ось ми відпрацьовуємо ідею руху в живописі, чи враження в живописі, а що далі? - Все, ти далі це просто повторюєш. Малевич мрія вийти в нову якість мистецтва, він абсолютно був переконаний у власній місійності, він знав, що зробить той революційний стрибок в мистецтві, який залишить його в історії. Він просто жив цим, я не знаю, він переконаний був у цьому з самого дитинства і він це зробив, довго шукав насправді. 

Можна сказати, що останній період перед винайденням супрематизму він просто експериментував, ледь не щомісяця в нього були якісь нові підходи - февралізми, кубофутуризм щось ще, він шукав. Це була величезна інтелектуальна робота, він намагався втілити те, що він відчував, чим має бути мистецтво в якійсь конкретній формі, в якомусь візуальному образі.

Потім він, працюючи над виданням ескізів до футуристичної опери "Перемога над сонцем", яку вони робили ще в 1913 році й це був такий виключно сміливий експеримент, як можна взагалі найконсервативніший вид мистецтва - оперу трансформувати в щось абсолютно радикальне, авангардне - їм це вдалось. І власне я можу тут заспойлерити, художній фільм, над яким ми зараз працюємо з колежанками, з колегами "Малевич" - так і називається, він вийде вже наприкінці цього року і я сподіваюсь, що буде в широкому українському прокаті. Ми там відтворюємо цю атмосферу абсолютно якогось неймовірного, сміливого прориву в незрозуміле та готовність наразитись на абсолютну поразку і не розуміння аудиторії, але здійснити ось цей мистецький жест, якусь радикальну відмінність від всього, що було раніше.

Там в одній з декорацій він використовував просто чорну завісу - це була просто чорна штора, яка закривала повністю сцену й через неї пробивалося сонце. Він у 1915 році проглядаючи ці ескізи натикається на цей чорний квадрат і розуміє, що це воно. Тобто в нього навіть і був такий момент, коли він описував, що пережив, як такий містичний досвід, він каже: "Я бачив просто блискавки в очах, зі мною щось таке відбувалося, я не розумів, що зі мною, я тиждень не міг ні їсти, ні пити просто тільки думав про те, що ж я зробив". Тобто його просто осяяло в якийсь момент, що ось цей воно, цей образ.

Насправді супрематизм як певна така серія його творів, яку він експонував у 1915 році, з'являється дуже швидко, там навіть були технологічні проблеми, бо він не встигав ці всі полотна просушувати, там недостатньо ґрунтовка просихала, потім вони потріскались й зараз в цьому шукають ще якісь додаткові сенси, хоча це просто було в такий технологічний ґандж. Він не мав часу сушити це все, в нього просто воно горіло під руками, йому треба було швидко це зробити. До того ж була конкуренція, він же був не один, був ще Татлін, інші митці з якими вони змагалися - це було якби ось таке інтелектуально-мистецьке середовище, дуже бурлило, хто ж буде першим, хто ж вигадає щось таке, що вразить всіх інших. Він це приховував і намагався, щоб ніхто не знав, до цього знали тільки двоє людей, здається, його найближчі друзі до 1915 року й українські селянки села Вербівка.

Говорячи про те, що ж він зробив, що було радикальною зміною. Він розірвав зв'язок мистецтва та реальності, тобто все мистецтво до Малевича так чи інакше апелює до дійсності, навіть якщо це умовні абстракції Кандинського, вони все одно апелюють до дійсності, бо вони апелюють до певного нашого психологічного світу, як ми щось переживаємо, які відчуття. Але ці переживання, відчуття вони все одно певним чином викликані, або мають якийсь емоційний імпульс від реальності.

Малевич дуже холодно, математично, я б сказала, дуже абстрактно говорить: "мені навіть емоції не потрібні для того, щоб створити нове, мені достатньо кольору, форми й білого полотна, все, я можу нескінченно творити світи, тому що в мене є колір і форми". На цьому він базує свою систему супрематизму, більше того він розуміє, що це складна інтелектуальна конструкція, яку може не кожен побачити в "Чорному квадраті" й він пише брошуру, і видає разом з цією виставкою цю брошуру "Від кубізму і футуризму до супрематизму" в якій пояснює, що треба читати, як це треба мистецтво розуміти. Це теж жест, який згодом стане основою сучасного мистецтва.

Фото: gettyimages

Зараз мистецтво поза контекстом, поза текстом додатковим не існує, ти не зрозумієш, якщо не прочитаєш, не зробиш над собою зусилля. Малевич так і говорив, що "всі чомусь вважають, що мистецтво має бути пристосоване до нашого розуміння, а я вважаю, що ми повинні пристосувати себе і свою голову до розуміння мистецтва".

Це дивовижно і мені, знаєте, що дивовижно, коли я читаю його тексти, то це говорить не самородок (його часто називають самородком, людина, яка дуже куцу освіту отримала), але він, коли пише про мистецтво - це філософія, він говорить як філософ, це філософська думка. Я пригадую, що був такий, здається, Олександр Бенуа, російський художник і письменник; він сказав, що Малевич своїм "Чорним квадратом" перекрив у мистецтві все, що було "хорошого і ніжного" - це не дослівна цитата. Але чи був опір в мистецтві того часу до більшовицького перевороту, ще до радянської влади, чи був опір цій філософії Малевича?

Безперечно, це був страшний скандал, критика була нищівна, його поливали брудом, звинувачували в усьому чому тільки можна і його це ще більше заводило. Як ми розуміємо, це не закінчилося 100 з чимось років тому і сьогодні в Академії мистецтв у Києві так само не розуміють, це та сама традиція. Але Малевич справді зазіхнув на оте все старе, він справді говорив, що всі ці музеї, які в нас є з усіма його Мадоннами і Венерами - це все треба викинути на смітник, бо мистецтво має бути сучасним, або його не повинно бути взагалі. Він відторгав оцю красивість, ми б сказали, оцю вишуканість форми, яка не відповідає духу, потребі. Малевич в цьому сенсі був, можна сказати, конструктивістом, бо вважав, що мистецтво повинно бути пристосоване до життя, якщо мистецтво не слугує життю безпосередньо ось тут і зараз людям, значить воно не потрібно, значить це не мистецтво, це "украшательство", як він казав. 

Те, на що ми зараз кажемо попса.

Так, попса, щось відчужене від людини, її потреб, її життя. Малевич вважав, що мистецтво повинно бути скрізь, абсолютно частиною всього нашого життя, не дарма він дизайнував костюми, наприклад, зачіски, одяг, меблі, посуд. Для нього це було або скрізь, або це не мистецтво.

Фото: wikipedia

Ви згадали про Татліна і я хочу запитати, чи це правдива легенда про те, що Татлін, засновник світового конструктивізму, був бандуристом? Я чула це від Дмитра Горбачова, але що вони разом співали пісні з Малевичем, це правдива історія?

Хочеться знову тут заспойлерити трошечки наш фільм про Малевича, тому що в нас якраз він є одним із головних персонажів і там ми трошки цієї теж теми торкаємось. Те, що Татлін був бандуристом - це абсолютна правда і про це свідчать спогади, є фотографії - Татлін з бандурою, щобільше, він сам робив бандури. Тобто ось ці його рельєфи так звані, або контррельєфи, об'єкти - це фактично розібрана в кубістичному сенсі бандура. Якщо, наприклад, Пікассо у своїх кубістичних роботах звертається до гітари, яка була частиною його культури іспанської чи каталонської, то для Татліна над цим прообразом натягнутих струн в куті - є бандура, очевидно. Він її розбирав, збирав, конструював, вона його надихала.

А чи співали Малевич з Татліним, можливо. Ми не знаємо про це точно, але був період, коли вони дуже добре спілкувались, є навіть фотографії, які Малевич намагався знищити, але вони дійшли до нашого часу, де Малевич з Татліним на одній вечірці й цілком могли співати українських пісень.

Ось "Гуде вітер вельми в полі" Дмитро Горбачов каже (я не знаю цієї пісні), що він "Ще не вмерла України, ні слава, ні воля" співав у ті часи. Якщо ми спойлеримо, то давайте ще трішечки заспойлеримо. А хто грає Малевича, можете розкрити?

Так, звичайно, це вже публічна інформація, Віталій Ажнов у нас грає Малевича в головній ролі - це театральний актор.

Фото: rbc.ua

А Татліна?

Татліна грає молодий актор Олександр Новіков, він менш, напевно, відомий як кіноактор, але настільки фактурно схожий на Татліна, що ми не могли просто не взяти його на цю роль і він дуже гарно зіграв.

Я тепер обов'язково хочу вас запитати про цю драматичну історію. Знаю, що ви не вперше вже про це розповідатимете, але думаю, що не так багато людей знають цю історію про заповіт Малевича, про те, як він продумав свій похорон, своє поховання і свою могилу. Чим це все закінчилося?

Малевич довго хворів, він знав, що хвороба невиліковна і в нього був час підготуватись до свого прощання. Він як справжній митець перетворив свої похорони на перформанс і сам написав сценарій поховання, намалював ескіз, залишив заповіт, що робити, де і так далі.

Фото: suspilne.media

Власне ось за цим заповітом, за цим сценарієм все і відбулося. Це напевно теж був такий його протест проти режиму, проти системи, коли він свій мистецький жест зміг втілити в той момент, коли фактично система вже притисла людину і її свободу до стінки. Це 1935 рік, момент, коли Малевич уже поза будь-яким дозволеним мистецтвом, його вже кілька років не можна ні експонувати, ні говорити про нього, фактично вже на цей момент мали б його забути, одначе на його похороні збираються тисячі людей, які його пам'ятали, любили, поважали - його учні, послідовники, прихильники.

Його мали хоронити в широкій труні з розкиданими руками, на кришці цієї труни мали бути намальовані хрест, коло і квадрат - це супрематичний триптих, але цензура не дозволила намалювати хрест, бо бачили в ньому символ християнства, хоча для Малевича це було абсолютно інше значення й один з його учнів трошки адаптував цю труну і вже за ескізом його учня вона була реалізована. Малевича з Ленінграда привезли до Москви, там його тіло спалили й прах похоронили під Немчинівкою - це селище біля Москви, де була їхня родинна дача, де він любив бувати й власне за селом під Дубом. Ця його любов до природи, до якихось вільних просторів, втілилася в останній волі.

Ця могила була зрештою загублена, втрачена і станом на зараз немає ні праху, ні точного місця його поховання. Більше того нереалізована його остання воля, в його заповіті говориться про те, щоб на могилі поставити вертикальну колонку, так він називав архітектон - це такі архітектурні форми, які він створював впродовж 20-х років XX ст. Ця форма схожа на такий хмарочос, не знаю, така висока просто колонка. І поставити на горі телескоп, щоб кожна людина могла побачити Юпітер. Тобто його остання воля це було бажання, щоб людина усвідомила себе як космічну одиницю, космічну сутність. 

Натомість кажуть, що там, де була його могила, знаходиться ЖК якийсь російський, я не знаю чи це правда. Олександр Ройтбурд розповідав про те, що там ледь не паркінг, тобто в'їзд до паркінгу на його могилі.

Так, декілька років тому його родина і якісь художники робили дослідження, аерофотозйомку, намагаючись хоч якось встановити, де ж була ця могила. Вони припускають, що те місце, де вона була - це зараз територія закритого якогось приватного ЖК і саме на цьому місці паркінг, дитячий майданчик, такі зони побутування. Я знаю, що там була якась судова тяжба між цим ЖК і прагнули якось відвоювати цей шматочок землі, але що там на болотах, нас уже не так і цікавить.

Але просто, як метафора, ставлення Росії до своїх митців і не тільки своїх, а й тих, яких вони хочуть присвоїти, просто яскрава.