Лист до Сина

Подарувавши жінці сина, Господь дає їй можливість побачити перед собою Справжнього Чоловіка, здатного говорити чудові  компліменти, робити великі справи. Так, я мала радість чути й бачити тебе, гордитися тобою, мій сину

Твоє рішення під час війни змінити столицю на східне місто Маріуполь змушувало моє серце вириватися з грудей назовні. Ти відчував це, тому умів мене заспокоїти словом, усмішкою, навіть поглядом. Ми ніколи з тобою не говорили про ризики життя, не дозволяли собі, щоб  страшні слова вилітали з наших уст. І якби мені хтось у 2019 році сказав, що з тобою може трапитися щось жахливе, я б кинулася на нього, немов тигриця. Ні, це неможливо було навіть уявити в найстрашнішому сні.

Ти мав своє особисте гніздечко, але доля вирішила по-іншому. Випробувала тебе на міцність, порядність, людяність. Ти витримав, багато переживав всередині себе.  У новому колективі тебе прийняли як свого рідного. А як же інакше. Середовище військових-прикордонників тобі знайоме з дитинства. Можливо, ти його уявляв і знав лише таким, як це було у нашій сім’ї. З часом показалася інша сторона служби. Нам було дуже боляче чути про дикунів (іншого слова не підберу), які не знали у своєму житті, що таке з повагою ставитися до підлеглих, про культуру спілкування. Це найбільше тебе бентежило, а усі навантаження в роботі - то була справа буденна. Головне, що ти залишився справжнім.

Мешкаючи у чужому старенькому будинку, ти й там зумів створити комфорт — місце, де панувала гармонія і любов. А ще там жило кохання. У житті можна йти однією дорогою, але дивитися в різні боки, а можна йти різними дорогами, але часом один погляд, одна фраза здатна назавжди змінити життя. Так і було… Ви створювали свій Дім: зароджували власні домашні традиції щодо свят, пам’ятних дат чи інших подій — то був ваш простір. Кожний мав своє власне покликання, і жодне з них не заважало вам розвиватися, навпаки, розкривалися інші дарування, ви давали одне одному можливість виконати у житті своє призначення. Адже любов не вимагає, любов обдаровує.

Мрії, плани… Скільки їх було! Був тільки початок зими 2022 року, а ви вже планували, як із твоєю донечкою проведете ціле літо разом в Маріуполі. І розмірковували, де море чистіше і який є поряд дитячий табір, де їй  буде цікавіше. Ти запитував, який місяць літа буде для нас із батьком зручніший для відпочинку усім разом. Не судилося...

В Маріуполі вже тоді відчувалося загроза великої війни. Вона йшла вже вісім років, то підходила зовсім близько до міста, обпалюючи його своїм вогняним диханням, то відступаючи трохи далі.  Напевно, всі маріупольці, й ви також, були впевнені, що в будь-якому випадку вистоїте, якщо і посміє хтось зазіхнути на ваше мирне життя, то не надовго. Звідки була така впевненість?! Ще 20 лютого ви впорядковуєте свій двір, готуєтеся до весни. Замовляєте і встановлюєте купу спортивного інвентарю. Плануєте жити у цьому затишному куточку довго і щасливо… Ні, яка війна — все минеться!

24 лютого 2022 року: "Вибув у складі резерву… Мамо, не плач. Це моя служба, це наша Україна! Слава Україні". І так до останнього дня всі в душі молилися, всі вірили, ти давав нам надію на життя. Твоя усмішка, вона неймовірна, навіть коли в очах біль. Можливо, то було прощання…

Чорний день 7 травня 2022 року. Все навкруги вкрила темрява… Ні, синок, я не плачу, я кричу. Кричу, щоби ти почув, як я тебе чекаю, як не можу більше терпіти цей біль розлуки,  як я хочу, щоб ти повернувся додому! Але я мушу витерти сльози і йти на зустріч з твоїми побратимами та посестрами, щоб дізнатися про останні дні твого життя, яке було закрито завісою для нас з батьком — ти був небагатослівним. Так, я знову і знову пишу, що ми пишаємося тобою, наш рідний. Ти мав гордість, ні перед ким не ставав на коліна. Ти довів  усім, хто тебе знав, був поряд, що не важливо, хто ти за фахом, головне — бути справжнім чоловіком, батьком, сином. Не кривити душею, не боятися і боротися до останнього свого подиху.  Про це кажуть ті, хто був з тобою поряд на позиціях, кажуть ті, хто старший  від тебе за віком, посадою, хто більше знає життя. Ви трималися  у  своєму маленькому світі, без фальші, готові в будь-який час підставити один одному плече. Скільки людей ти врятував, витягнув на собі під час евакуації морського порту і рибоконсервного заводу, коли окупанти рясно поливали вас вогнем, коли розбивали ваші позиції. Не кожний відважився взяти участь в евакуації людей. А ви з командою це зробили. Вже 26 березня ти отримав поранення лівого стегна і плеча, але заборонив лікарю подати тебе в списках 300-х, як це має бути. Ти не міг дозволити, щоб ми про це дізналися. Належно лікуватися — то було не твоє. Отримавши медичну допомогу, ти знову пішов до побратимів. Ви боролися із ворогом та рятували людей. Знаходили у розвалинах заводу розбиті дерев’яні піддони, бодай якісь підручні матеріали та будували ліжка для себе та поранених. Ви виживали, без їжі й води, без тепла.  На початку квітня зв'язку в тебе вже не було. Взагалі мало що залишилося із твоїх речей, тільки те, що було при тобі, все інше розбили вороги, все згоріло. Одного разу ти мені сказав, що ви їсте пізно ввечері, щоби вночі не хотілося їсти. Ваш побратим готує вам смачну кашу. Я тепер знаю,  як він виглядає, я йому дякувала за ту кашу і обіймала за те, що ви були разом. І ще одного твого побратима знаю, він мені розповідав, як ви на розбомбленій “Азовсталі” відстрілювалися, створюючи для окупантів видимість, що вас там дуже багато. А насправді… Які ви мужні!

Усім було дуже важко, але ти й тоді, на “Азовсталі”, думав не про себе, ти дуже хотів, щоби твоя Лєра вижила і добралася до нас. А бомби не давали вам надії на завтра, було лише зараз — і все. Ти просив її, щоб вона обов’язково вижила, казав, що їй буде добре зі мною. Синочку, ти дивився смерті в очі, ти відчував її подих. Інакше ти ніколи б так не говорив, зайвих слів від тебе не почуєш. Що ви пережили тоді в Маріуполі, неможливо навіть збагнути. Здається, це не може бути в реальному житті. Все частіше я спілкуюся з твоїми побратимами, посестрами, цивільними людьми, які вижили й вибралися з Маріуполя. Дуже чекаю твого побратима, товариша твого. Знаю, йому є що нам розказати, але чи скаже?.. Він відчув твій останній подих, він своїм тривожним поглядом провів тебе у вічність.

Суботін Андрій Валерійович, капітан, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної  цілісності України, вірність військовій присязі, Указом Президента України № 409/2022 від 15.06.2022 року нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Мій син, мій Андрюша, мій Андрій Валерійович! Я завжди знала, що він відважний. Я раділа його успіхам, його нагородам. А ця нагорода? Посмертна нагорода сина - то мій пожиттєвий нестерпний пекучий біль.

Синочку, невже тобі хтось бажав такої долі? Не вірю, ти був дуже світлим, тебе всі любили. А як інакше?! Хто, як не ти,  міг зненацька, коли всі знають, що ти далеко на Сході, завітати на день народження, завчасно відправити подарунок, і обов’язково дуже доречний, допомогти друзям, коли здавалося, що ти не маєш змоги. Ти радо допомагав тим, хто навіть твоєї уваги не заслуговував, тому що мав добре серце та по-іншому не умів жити. Зараз куди не подивися, ти є у всьому. Ти є… і тебе немає…  Сину, і мене немає…

Про авторку: Людмила Суботіна - мати загиблого на Азовсталі Андрія Суботіна