Ми не заслужили на війну, ми прирекли себе на неї

Ми та війна. Причини й наслідки. Це такий собі ефект метелика, коли наші дії чи бездіяльність призводять до тих, чи інших подій в часі та просторі.

Хто винен у війні? Безумовно агресор. Але біда приходить не лише тоді, коли її хтось ініціює, але й тоді, коли жертва не може, не хоче, не вміє, не здатна бачити фатальну загрозу, коли жертва вдається до помилок. Ми не вміли бачити, не хотіли усвідомити, не бажали діяти на випередження. Ми були легковажні, наша ненависть була недостатня, або ж відсутня.

Чи коректно це називати "заслужили"? Не зовсім. Якщо учень усвідомлює, що невивчений урок призведе до поганої оцінки, але все одно не вчить урок – він отримує заслужено погану оцінку. Знав наслідки, мав опцію їх уникнути, не доклав зусиль – маєш заслужений мінус.

Чи знали наслідки широкі маси? Сповна — ні. Бо не усвідомлювали загроз. Чому? Бо не могли правильно оцінити реальність – хто коли цьому вчив? Ми постколоніальна нація, що існувала без держави сотні років за невеличкими паузами. Свідомість наших еліт і широких мас розстрілювалася, перекупалася, зваблювалася, витискалася назовні, залякувалася. Ми травмовані окупацією, котру досі не усі готові визнати.

Читайте також: Війна все одно була б. Бо успішна Україна – загроза і подразник для Росії

Звідки напрацювати рефлекси захисту в національних масштабах?

Чи мали ми час вчити уроки, робити висновки, усвідомлювати причини-наслідки події, рішень, явищ? Мали. Вдосталь. Тільки усвідомлення "потрібно вчитися" – ознака дорослішання, а ми були психологічно маленькими, в постімперській сплячці та під постійною колоніальною токсикацією – бажання дорослішати й розумнішати цілеспрямовано пригнічувалося.

Ми не розуміли, що втрачається час.

Неодноразово різні шановні люди говорили – ми підліткове суспільство, ми ще не дозріли до системних дорослих вчинків. Ми керувалися і керуємося у своєму виборі емоціями, а не холодним причиново-наслідковим зв’язком. Парадокс – ця емоційність допомагала підіймати не одну революцію, але вона ж призводила до того, що ми не могли правильно використати здобутки революцій.

Чи ми геть не мали поступу? Мали.

Чи були шанси провести 30+ років результативніше? Авжеж.

Чи слід вважати, що ми не використали багато можливостей і шансів? Звісно.

Тобто ми винні в наслідках?

Давайте ми будемо вживати слово "відповідальні за". Це по дорослому – ми відповідальні за наші успіхи та провали, за наслідки своїх дій і бездіяльності; ми відповідальні за свій вибір, або небажання його робити; ми відповідальні за науку і досвід, або їх відсутність.

Читайте також: Ні, ми не заслужили на війну...

Якщо ми ховаємося від відповідальності чи перекладаємо її на когось – "не наша провина" – це ознака нашої "підлітковості", суспільної незрілості. Якщо ми сперечаємося "заслужили" чи "не заслужили", щоб краще осмислити причиново-наслідкові зв’язки – значить дорослішаємо. Якщо сперечаємося, щоб знайти винного – не дорослішаємо.

Нам боляче. Від того болю, можна ховатися, а можна визнати – впали, болить, кровить – як станемо вправніші, то буде краще.

Ми не заслужили на війну, ми прирекли себе на неї. Але замість сваритися за слова, може зізнатися — це наш досвід. Він такий, який є. Різний. Насправді — неоціненний. Можна його ігнорувати, дорікати собі за "вчора", а можна використати.

Може вже час? Це було б відповідально.

Джерело

Про автора. Віталій Гайдукевич, журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.