Міжвоєнна Галичина у повоєнному Криму: чи така вже фантастика?

Ще десь у 2015 році на літній школі у Грайфсвальді я висловила думку, від якої стало незатишно либонь усім, хто мене тоді чув. А саме, що при збереженні актуальних тенденцій ми ризикуємо отримати на Сході України десь такі самі відносини між українцями та росіянами, як сто років тому між українцями й поляками на Західній Україні. Тенденції відтоді поглибилися і розширилися, про що свідчать реакція на московські ракети, спалені хати колаборантів на Харківщині й тест на паляницю. Словом, хотіла б я виявитися марним пророком, проте тривога не відпускає.

Але, крім Сходу України, є ще Крим. А в Криму є кримські татари. І коли послухати замальовки з відносин між кримськими татарами й росіянами, то виникає стійка асоціація з Галичиною міжвоєнного двадцятиліття.

Неможливість вивчати у достатньому обсязі кримськотатарську мову? – Будь ласка, утраквістичні (двомовні) школи, які фактично були шляхом до полонізації.

Принизливі прізвиська? – Не питання, українська мова офіційно називалася "руською", а в газеті "Діло" регулярно з'являлися репортажі з описом вибриків польських учителів, які твердили, що в українських дітей "чорні піднебіння". Не уник такого досвіду, наприклад, Роман Шухевич, один з учителів якого дозволяв собі називати учнів-українців "хамами". Пам’ять моїх покійних родичів зберегла і на рідкість принизливе окреслення "кабани".

Не виділяють землю? Знавці історії Західної України легко згадають історію "осадників", переселенців з корінної Польщі і ветеранів польської армії в одній особі, яких наділяли кращими землями, нехтуючи потребами місцевих українців. Виходом було б влаштуватися, наприклад, на фабрику – але, як свідчить, наприклад, Марія Савчин, для цього треба було "перенести метрику до костелу", тобто перейти у римо-католицтво, а отже офіційно заявити про приналежність до польської етнонаціональної спільноти. Фабрика не була винятком – на залізниці була та ж історія. У 1938 році мого прадіда-залізничника, звільнили саме за це, за відмову зректися мови і віри.

Пригадуєте історію кримськотатарського хлопчика, якого за невідомих обставин втопили у відходах? – Можу нагадати трагедію Іванни Блажкевич, чиїх донечок, 4 і 6 років відповідно, отруїли невідомі. Вважається, що це була помста їхній матері, яка посміла подати свою кандидатуру на виборах від української партії.

Низка історичних паралелей між ситуацією столітної давнини в Західній Україні в сфері міжнаціональних конфліктів і росіянами та киримли в риму вчора й завтра аж надто прозора і драматична.

Що ж, історія не повторюється достеменно, і всяка аналогія кульгає. Тож на цьому порівняння можна було б і завершити, позаяк, на щастя, геть не факт, що відносини кримців та місцевих росіян виллються у щось на кшталт кривавого пекла на Волині, Галичині, Закерзонні у 1942—1945 роках. А, найголовніше — і українці, і поляки після цього всього знайшли шлях до примирення. Перші переговори між представниками українського та польського підпілля відбулися того ж 1945 року. Попереду була діяльність середовища часопису "Культура" редактора Ґедройця, взаємна підтримка у боротьбі проти совєтів, визнання української незалежності Польщею, взаємне "вибачаємо і просимо вибачення". Зараз Польща — один з найближчих союзників України.

Чи здатні на подібну тяжку роботу над собою росіяни? Відповідь очевидна і буде такою ще довго. І, на жаль, кілька праведників у Содомі, скажімо, Вікторія Івлєва, ситуації кардинально не міняють.

У особі місцевих росіян після того, як українська армія поверне Крим, ми отримаємо дуже специфічну спільноту, уражену реваншизмом, ваймарським комплексом, претензіями на особливий статус тощо. Колишня імперська більшість ніколи не буде лояльною меншиною в національній державі.

У особі місцевих росіян після того, як українська армія поверне Крим, ми отримаємо дуже специфічну спільноту, уражену реваншизмом, ваймарським комплексом, претензіями на особливий статус тощо. Це аксіома — колишня імперська більшість ніколи не буде лояльною меншиною в національній державі. І тут ще одна різниця — поляками свого часу рухало не імперське почуття переваги, а інерція колоніальної конкуренції та старих конфліктів з українцями. Загалом мало кому вдається уникнути спокуси негайно розквитатися з усіма справжніми й уявними старими ворогами, отримавши незалежність.

Але власне міжвоєнна історія яскраво демонструє нам, що таке на практиці колишня імперська нація у ролі меншини. Йдеться про німців — не тільки у Польщі, а й Чехословаччині. Це страйки у стратегічних галузях, це постійні контакти з реваншистською колишньою метрополією, це воєнізовані терористичні формування, це саботаж тощо. А ще про угорців у тій же Чехословаччині — там та ж історія.

Нам давно час вивчати міжвоєнну історію не тільки зі своєї позиції, а й з позиції наших сусідів, яким тоді вдалося вибороти незалежність, хай навіть ми тоді від них потерпіли. А це, зокрема, означає позицію відносно колишньої метрополії та стосунки з етнонаціональними спільнотами у власній національній державі.

Росіяни-"совки" боятимуться зачіпати українців. Отож із ще більшою люттю вони візьмуться за киримли. А тим часом між кримськими татарами і росіянами ще гірший коктейль неприязні, ніж свого часу між українцями і поляками.

Десь у цьому місці постає запитання – але яке все це має відношення до Криму і кримських татар? А дуже просте. На аналогії у першій частині статті зразу хочеться заперечити — але це ж не Україна, а уряд автономної республіки Крим. Чудово, а яка національна громада фактично домінувала у республіці до 2014 року? Правильно — росіяни. І не просто росіяни, а "совки" за своїм духом і культурою, а часто ще й нащадки у біологічному сенсі "солдатів імперії". Котрі свій ваймарський синдром, свою імперську пиху зганяли й на українцях, і на кримських татарах. Водночас вони, по суті, залишалися "прокладкою" між Києвом і кримськими татарами. І поводили себе, як господар-самодур, нехтуючи й правами корінного народу, і інтересами держави, до складу якої вони входили і яку репрезентували. Це те, що кардинально відрізняє ситуацію в Криму і від польсько-української, і від чесько-німецької у міжвоєнний період.

І тут знову варто долучити аналогію. Міжвоєнний диктатор Польщі Юзеф Пілсудський загалом не був україноненависником, ба більше, дав притулок у країні петлюрівській еміграції. Проте на Галичині та на Волині влада належала послідовникам Романа Дмовського, "націонал-демократам" у польській версії, чиє ставлення, зокрема, до українців, висловлювалося так: "Якщо русини мають стати поляками, їх слід полонізувати. Якщо мають перетворитися в українців, то їм слід готуватися до довгої і впертої боротьби".

На практиці ця "довга і вперта боротьба" ще до Першої Світової війни набула рис хронічного міжетнічного протистояння. Полонізація університету на порушення принципу, встановленого ще за Йосифа II, "криваві вибори", витискання українського селянства в еміграцію... Список можна продовжувати, скажімо, після падіння імперії Габсбургів маємо українсько-польську війну. Але, якщо Австро-Угорщина проіснувала б трішки довше, то, імовірно, стикнулася б з хронічною міжетнічною війною у прямому сенсі. Перші відлуння грому вже лунали — у квітні 1908 року український студент застрелив губернатора краю – поляка Анджея Потоцького, у липні 1910 року загинув від пострілів польських корпорантів український студент Адам Коцко.

Росіяни-"совки" боятимуться зачіпати українців. Отож із ще більшою люттю вони візьмуться за киримли. А тим часом між кримськими татарами і росіянами ще гірший коктейль неприязні, ніж свого часу між українцями та поляками. Є і кров, і знищена державність, і геноцид. Такого не забувають і не вибачають. Мені доводилося бачити, як виглядає пам’ять про злочини, і я не радила б цього досвіду нікому.

Є справи, які ніколи не можна залишати без догляду. Не можна сподіватися на "пронесе". Бо може і не пронести. Тож українцям доведеться стати посередником у стосунках між колишньою імперською більшістю і корінним народом Криму. За правом і обов’язком суверена.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.