"Момент істини", або Коли ситуація пхає в плечі

Нещодавно одна з впливових польських газет, "Rzeczpospolita", опублікувала результати соціологічного опитування щодо ставлення поляків до України, допомоги їй і перебування в країні українських біженців, які спровокували жваве обговорення і декого навіть скандалізували.

Позаяк, за даними цієї групи варшавських дослідників, упродовж квітня 2022 – січня 2023 року, попри збереження доброго ставлення до України загалом і підтримки військової допомоги Україні, до самих українських біженців ставлення відчутно погіршало. Більшість наведених причин не дивують – "пересічними" поляками рухає страх втрати робочих місць, перспектива "ділитися" державними ресурсами тощо. Подібні страхи завжди супроводжують будь-яку достатньо значну міграцію. Обговорення викликали інші причини – претензійність (мовою оригіналу – roszczeniowość), побутові "понти", тобто специфічні поведінкові паттерни, відомі в Україні під назвою "жлобство", які включають, окрема, безцеремонність і схильність демонструвати всім довкола заможність і привілейованість. Додалася й російськомовність. Остання, як нескладно побачити з публікації, взагалі працює тригером.

Поляків та інших європейців шокують претензійність, побутові "понти", "жлобство", безцеремонність і схильність демонструвати всім довкола заможність і привілейованість певної частини українських біженок і біженок. Тригером неприязні працює в даному випадку їхня російськомовність.

Таким чином, очікуваний, хоч і малоприємний соціальний наслідок війни дає підстави для розмислів. І вкотре спонукає сумно посміхнутися з того, які ж довгі руки має історія.

До чого тут історія? Та до того, що основна маса біженців у нас – із району бойових дій і прилеглих до них. А це, знов-таки, згрубша, бо й зона бойових дій зараз має вже іншу географію, ніж торішньої весни, терени Слобожанщини, Донеччини, Луганщини та східніші частини історичного Лівобережжя. Чим прикметні ці місця?

Насамперед порівняно пізнім освоєнням – особливо це стосується так званого "Донбасу". При цьому вони заселювалися специфічним елементом – кількаразово в минулому ці краї стали місцем, куди вирушали щонайменше авантюристи, щонайбільше – особи, які мали проблеми з законом. Звісно, вони були геть не єдиним і не панівним чисельно соціальним типажем, проте наявної кількості цілком вистачало, щоб робити життя на цих рубежах, скажемо так, не цілком спокійним. А інколи й узагалі зносити паростки упорядкованого життя – приклад тієї ж Вишневеччини влітку 1648 року у студію. Пізніше мешканці цих регіонів із не меншим успіхом псували кров гетьманам – "війна берегів" це не тільки про владні амбіції претендентів на булаву та суперечки довкола зовнішньополітичних орієнтацій, це і про різницю між вчорашньою "сіромою" та "старинними козаками" і "людом почтивим".

Читайте також: Чи допоможе закон "про російську мову" подолати провінційність?

Значна частина біженців з України походять із районів, історично "неблагополучних", заселених людністю, котра століттями підважувала спроби українських діячів освоїти та цивілізувати ці терени.

Крім того, тут завжди був відносно сильний вплив Московії/Росії – просто завдяки географічній близькості. Закономірно, що всі російські агресії валитися, в першу чергу, саме на них і саме тут найдовше і найґрунтовніше гуляв русифікаційний валок. З ХІХ століття ці регіони почали перетворюватися на індустріальне серце України, а імперія подбала, аби індустріалізація переважно залишалася в руках кого завгодно, але не українців. Історія харків’янина Олексія Алчевського – яскравий приклад цього.

Після Другої Світової війни Донбас став ще й криміналізованим – туди вкотре вже за останні триста років почали тікати всі, хто мав клопоти з Карним кодексом.

Уся ця химерна послідовність не могла не сформувати специфічного світогляду і ставлення до життя та інших. У ньому химерно поєдналися певна безцеремонність, "розмах", патерналізм, непередбачуваність, недовірливість до іншого. Іншу, на жаль, сумну сторону специфіки цих країв регулярно ще до 2014 року фіксували українські соціологічні дослідження – підвищений рівень соціальних хвороб, зі злочинністю включно. Не диво, що уже польські соціологи схопили певну схожість манер із російськими, адже тривалий і значно сильніший, ніж будь-де в Україні, прес різних ітерацій російської імперськості не міг не сприяти перейманню саме російських зразків побуту і поведінки, та й етнічних росіян тут не бракувало. Так, зрештою, працює і побутова русифікація, і асоціація з ґвалтівником.

Читайте також: Бандера і ресентимент Моравецького

З традиціями системного спротиву русифікації у тих краях, знов-таки, було складніше, ніж будь-де. Навіть більшовики, які самі не переймалися долею української мови, в 1920-тих зіткнулися з нехіттю до українізації. Це не було оригінальним – саботажників серед русифікованої на той час міської інтелігенції та партійних працівників вистачало. Відмінність полягала в іншому – супроти мешканців робітничих селищ обрали "м’яку" лінію. Море прикладів легко знайти зокрема в дослідженнях Тері Мартина та Степана Величенка.

Елементом "вищості" на Донбасі у часи совєтського "соціалізму" вважалася російська мова і культура, як престижна і міська, на противагу всьому "сільському" і "відсталому" українському, і цей етос у промислових регіонах сходу України живий і досі.

Після того, як у роки "застою" той таки Донбас став "привілейованою" вітриною "совєтського способу життя", відчуття вищості, елементом якої вважалася також російська мова і культура, як престижна і міська, на противагу всьому "сільському" і "відсталому" українському, відповідний етос у цих промислових регіонах можна вважати сформованим. Спочатку 1990-ті, а відтак і все інше породили там стійкий ресентимент, котрий активно використовували локальні еліти й та ж Москва.

В результаті цей глечик накипів усім тим, що тепер вихлюпнулося у сусідні країни. Не від доброго життя, звісно, – ці люди втікали від війни. І, здається, тільки війна остаточно унаочнить, що з усіма ними треба щось робити.

По суті, наступив момент істини у двох критично важливих питаннях. Насамперед мало де такою мірою, як у соціальних питаннях, принцип "як дбаєш, так і маєш" настільки послідовний і нещадний. "Робітничі" регіони ще до 2014 року, за даними соціологічних досліджень, тримали впевнену першість у всіх можливих соціальних лихах – від низької народжуваності до кількості вбивств та інших тяжких кримінальних злочинів. Про те, що слід щось робити, попереджали і фахівці, і притомні чиновники (так, такі бувають!), і вихідці з тих регіонів. Але, здається, тільки картинка з закордонних соціологічних опитувань має шанси нарешті допомогти усвідомити, що сподіватися на природні процеси "вилюднювання" не випадає. Вони щонайменше будуть невиправдано тривалими.

Додатковий аргумент – принаймні двічі людність тих регіонів використовувала проти нас, граючи на специфіці їхнього мислення, Москва. Перший раз – в часи Руїни. Саме завдяки зусиллям московських воєвод та під наглядом московського війська відбулася "Чорна рада", що винесла на гетьманство Івана Брюховецького. І другий – у роки Національної революції та війни за незалежність 1917–1921 років, іменуючи Центральну Раду "панами" та "буржуазією", що припало до серця робітничій масі. Востаннє цю гірку мікстуру нам довелося ковтати під час "русскої весни" 2014 року, тут усе відомо.

Читайте також: Міжвоєнна Галичина у повоєнному Криму: чи така вже фантастика?

Друга обставина, яка стає абсолютно очевидною, – це просте "не все одно, яка різниця". Свого часу довелося запекло сперечатися з одним російськомовним знайомцем власне на мовному питанні. І, як і в історії з біженцями, крапку поставила мовна реальність наших найближчих сусідів з Заходу – після того, як мій тотально "какая разница", настільки, що цього не підважила навіть кількарічна військова служба в зоні АТО, знайомець потрапив у Польщу – за кілька місяців мовна реальність, законодавство і, підозрюю, м’який тиск польського оточення зробив свою справу – людина заговорила польською. Косо-криво, але факт. Нескладно зрозуміти, що поляків тонкі душевні метання на тему "я так звик" і тому подібне, не цікавили у принципі.

Щоправда, тут проблем додає те, що актуальна влада так і залишилася спільнотою неглибоко освічених юнаків і дівчат із промислових міст Сходу, яких тільки ситуація і потужний тиск суспільства змусив українізуватися і навчитися діяти бодай інколи відповідно ситуації. В тому числі у мовному і поведінковому відношенні. І їм простіше вчергове "наїхати" на "дивних галичан" чи акцентувати на "стильності-модності", ніж визнати очевидне – таку ж логіку, як умовні "галичани", а кажучи простіше – вся Західна Україна та тепер уже Вінницька і Хмельницька області (мабуть, не лише, просто даних обмаль) сповідує ту ж мовну і звичаєву філософію, що й весь західний світ, а вся їхня "глибока філософія на мілкому місці" – це тільки інерція та раціоналізація імперської логіки.

Доведеться передовсім в Україні відновлювати безглузді, на думку русифікованих мовно та культурно, правила, підтексти і нюанси. Не тому, що "поляки незадоволені". А тому, що настав момент істини.

Так-так, не тільки мовну. Придивімося, скажімо, до одягу. Наполегливо рекомендую переглянути фото наших діячів з 1917–1921 року. Навіть стократ страшніша війна, яка викинула суспільство на рівень XVIII століття, не змусила їх відмовитися від "кляси". Яка має значення і говорить про тебе більше, ніж ти сам інколи хочеш. Свого часу, пригадую, Порошенка шпиняли, зокрема, за "паньство" на Віденському балу, – це теж багато говорить про прихильників шпиняння.

А висновок простий – доведеться відновлювати безглузді, на думку русифікованих мовно та культурно (нагадаю, класична російська культура виросла на ґрунті вестернізації Росії), правила, підтексти та нюанси. Не тому, що "поляки незадоволені". А тому, що настав момент істини.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.