"На всіх рівнях культурна спільнота сьогодні ігнорується", – кінорежисер Васянович

За Валентином Васяновичем тягнеться поважна фестивальна історія та колекція призів. Від "Племені", де він був оператором, до "Атлантиди", переможця конкурсу "Горизонти" Венеційського кінофестивалю, і "ВІдблиску", який боровся за головний приз основної конкурсної програми цього ж фестивалю (в обох випадках Васянович виступив одночасно оператором, режисером і сценаристом). Втім цього разу ми говорили не лише про кіно, а і про атмосферу в творчій спільноті та проблеми державної політики в культурній сфері.  

"На початку минулого року всі готувалися до пітчингу. Замість пітчингу отримали війну. Звісно, ті історії вже стали неактуальними, і кожен намагався бути корисним уже у новому стані", – згадує кінорежисер Валентин Васянович стан після вторгнення. – Я вивіз сім’ю і сам лишився в Києві, почав знімати репортажні історії. Але швидко зрозумів, що навряд зможу зняти щось унікальне і корисне: потрібно мати інший темперамент, а на локаціях, крім мене ще 15-20 знімальних груп. Тож почав думати над ігровою історією".

Ви трансформували до нових реалій вже існуючу ідею?

Всі ідеї, які були раніше – думаю, як і у всіх – пішли на смітник. Світ змінився. Вмикаєш YouTube, а там такі потужні драматичні реальні історії, з котрими не можеш конкурувати – все придумане блідне...

На мене напав ступор: я півроку не розумів, що можу робити, навіщо і як. Знімати про те, що відбувається зараз, не переживши, не побачивши загальну картину, не відійовши від неї на пару років, просто емоційно не сприйнявши, – я не можу, це виглядає як спекуляція і викликає в мене відторгнення на всіх рівнях.

Але за півроку я зрозумів, що мені легше існувати в антиутопії: ти не несеш відповідальності за правдивість і можеш досить вільно трансформувати масив інформації, роблячи узагальнення і висновки.

Я придумав для себе такий трюк: застрибую в майбутнє і знімаю майже документальне кіно про себе і про своїх друзів, але в майбутньому.

Я придумав для себе такий трюк – застрибую у майбутнє і знімаю майже документальне кіно про себе і про своїх друзів, але в майбутньому. А тут ще й конкурс від Netflix та Кіноакадемії (сценарій "За перемогу!", став одним із переможців конкурсу, - ред).

Розкажіть про новий фільм і на якому він етапі?

Зараз маю другий драфт сценарію "За перемогу!". Це історія про наше мирне майбутнє: війна закінчилась, але маємо наслідки нашої недосконалої демократії в часи правління популістів. Історія про розірвані війною сім’ї, коли жінки з дітьми поїхали за кордон. Про те, що українці – фантастичні, які можуть жертвувати життям, але навряд зроблять правильний політичний вибір і знов оберуть популіста. А це означатиме, що не будуть впроваджені реформи, зменшиться підтримка міжнародних партнерів і країна опиниться на межі руїни. Проектуючи ситуацію на себе (головний герой – режисер), я розумію, що за таких умова не матиму можливостей знімати кіно, а крім кіно я не вмію і не хочу нічим іншим займатися. Приблизно про це мій фільм.

Історія місцями досить комічна, трагікомічна. Там є і про дітей, які не хочуть дорослішати, і про батьків, які в силу віку відходять, на жаль.

А назва "За перемогу!", тому що, коли кінематографісти зустрічаються, звучить єдиний тост – за перемогу.

Я розумію, що вам вже може і набридли розмови про пророцтва, закладені у фільмі "Атлантида", але ніде правди діти – передбачення про велику війну, про біду з Маріуполем та багато інших справдилися. Чи немає у вас побоювань закладати щось на майбутнє у новому фільмі аби воно не здійснилося у реальності?

Навпаки, я вкладаю свої найбільші страхи у цей фільм саме для того, щоб це була історія паралельної реальності. Я показую можливий розвиток подій, але вірю, що зображене в моєму фільмі не відбудеться насправді.

Тобто це фільм-застереження?

Так. Я дуже не хочу, щоб те, що я знімаю зараз, втілилось у життя. Але це можливо. Все вирішує український народ.

Вірю, що будуть впроваджені реформи, що народ зробить правильний вибір, що західні партнери примусять нашу владу зробити певні кроки  – інакше буде погано.

Вірю, що будуть впроваджені реформи, що народ зробить правильний вибір, що західні партнери примусять нашу владу зробити певні кроки  – інакше буде погано.

Фото: AFP

Всі ми зараз перебуваємо у стані певної переоцінки – людей, речей, уявлень та всього, що нас оточує. На вашу думку, з точки зору культурного процесу, що важливо не втратити саме зараз, який шанс не прогавити?

Ми вже прогавили час. Тому що зупинка кінопроцесу травматична для всіх, хто задіяний у цій сфері, заново буде дуже важко стартувати. І ще важче з огляду на те, що зараз відбувається у Держкіно, Мінкульті. Ми вже маємо діру у створенні фільмів, а кіно – це ж важливий канал комунікації з усім світом. Тим більше зараз. І ми його вже майже втратили.

В цьогорічному Каннському кінофестивалі українських фільмів бракує... 

Проте там буде Сєрєбрєнніков…

Це показник чого?

Не знаю, які саме українські фільми цьогоріч подавались у Канни. Але, можливо, це є реакцією на демарші, котрі ми організовували минулого року. Представники України тоді артикулювали правильні месседжі, але порушували спокій європейців. І тепер ті хочуть перебувати у своєму ідилічному світі із реверансами і менуетами без наших проблем. Я іноді жартую, що умовних 40  ракет по Каннах або Парижу кардинально змінили б ставлення французів…

До того ж Канни працюють з різними жоельшапронами (Жоель Шапрон – кінознавець, який тісно співпрацює із Росією, - ред) та іншими потужними лобістами російського кіна – вони зробили певні висновки і прокомунікували таким чином, щоб українського не було там взагалі.

Тобто російське кінолобі взяло гору? Чи могла українська сторона, наша культурна дипломатія цьому протистояти?

Ми маємо відсутність правильної комунікації на рівні держави – Держкіно та інших інституцій. Там немає людей, які у стані це робити якісно. Я порівнюю з попереднім очільником Держкіно Пилипом Іллєнком, який вільно володів англійською і був постійно присутній на закордонних форумах, щоб готувати їхню суспільну думку до сприйняття наших робіт. По всіх цих пунктах зараз провал.

Ми маємо відсутність правильної комунікації на рівні держави – Держкіно та інших інституцій.

І тепер ми маємо невикористані шанси: Європа закрилася. З одного боку, їм неприємно бачити наші нагадування про війну. З іншого – очевидна відсутність культурної дипломатії на державному рівні.

Що повинні зробити українські митці, щоб пробитися до Канн у наступному сезоні?

Вони мусять знімати кіно. Без підтримки Держкіно, на жаль. Хоча вважаю, що це злочин: Держкіно не лобіювало інтереси індустрії на рівні керівництва країни, бюджет на кіно... В результаті будуть виходити 1-2-3 фільми за приватні гроші, з малими бюджетами, замість 20-30 прем’єр на рік, як було раніше.

Читайте також: Не хочу, щоб ми для Заходу були тими, хто постійно розповідає про наші проблеми, - кінопродюсер Яценко

Нещодавно просочилась інформація про проект розвитку кіна до 2027 роки від Держкіно (для ЗМІ та громадськості цей документ закритий, – ред), де немає жодного слова про кіновиробництво, але є посягання на майно держстудій, продовження війни за Центр Довженка і т.п.

І що в такий період робити кінематографістам – накопичувати історії?

Для себе я вирішив знімати кіно. Завдяки попереднім фільмам я маю певне ім’я, і сподіваюсь на допомогу в реалізації історії від колег за кордоном, які раніше працювали з нашими фільмами. Плюс – європейські фонди. Будемо працювати з бюджетами в 3 чи 4 рази меншими, але – знімати... Зрештою, я маю досвід фільму "Рівень чорного", знятого за домашні заощадження в 10 тис дол. 

Головна проблема у мене зараз навіть не в грошах – актор на головну роль служить аеророзвідникком у ЗСУ, і я чекаю на нього.

Але, на жаль, багато людей вилетить з професії. Як тільки відкриються кордони, вони виїдуть до дружин і дітей і спробують іншого життя: бути барменом на пляжі десь в Іспанії замість того, щоб писати сценарії в країні, де немає грошей на культуру, а за бюджет в 3 коп нещадно б’ються всі. Так станеться, якщо країна не запропонує нічого іншого. І найбільший мій страх, що вона не запропонує.

Валентин Васянович на майданчику фільму "Відблиск"

Фото: Костянтин Мохнач

А чи може вплинути на це культурна спільнота, люди, що продукують сенси, вони ж відчувають, від чого треба застерегти суспільство...

На всіх рівнях культурна спільнота ігнорується. Якісь звернення до президента перенаправляються в Мінкульт, Держкіно і мабуть спускаються в унітаз

Що робити? Листи писати, кричати в фб, готувати коктейлі Молотова чи лінчувати всіх? Кіноспільнота така маленька на тлі всіх. Навіть самоспалення – це ефект в інфопросторі на два тижні. І то, якщо телеканали з марафону про це розкажуть.

Справа в тому, що Держкіно вмонтоване у вертикаль. 

Справа в тому, що Держкіно вмонтоване у вертикаль. Міняти треба зверху, через вибори. А популісти зараз у тренді в усьому світі. Особливо після таких важких травм як війна. Якщо травмованим людям пообіцяти солодкого життя, вони проголосують.

На вашу думку, війна змінить наших людей?

Війна – це сито, через яке просіюється все, і вона вже змінила багато чого. Люди готові жертвувати своїм життям заради ідеї. Багато людей на собі відчули, чим є Росія і вже не сприймають наративи, які вона нав’язувала багато років.

Але – культурний розвиток людини війна не змінить, на жаль, бо це освіта. Люди лишаться на тому ж культурному рівні, але вийдуть з-під пресу  російської пропаганди – це і є зміна. І тут завдання наших мас-медіа, всіх творців аудіо-візуального контенту запропонувати нову ідею, нову якість українського культурного контенту.

Тобто не просто вітдторгнути російське.

Так. Заповнити порожнечу правильним якісним культурним продуктом. На жаль, він зараз не виробляється. Вакуум існувати не може: якщо не буде альтернативи, люди повернуться до того, до чого звикли. Знов почнуть дивитися "росТВ" – по кабелю чи супутнику, почнеться розчинення всіх травм, "всьо не так однозначно" і т.п. Вже рік як про це треба думати.

"Не на часі", яке сьогодні звучить по відношенню до культури – це недолугість або злочинний намір.

"Не на часі", яке сьогодні звучить по відношенню до культури – це недолугість або злочинний намір.

Але хочеться все ж "промінчик" світла. Поміркуймо про післявоєнне життя за умов позитивного сценарію.

Будуть проблеми з реабілітацією, з поверненням до нормального життя, реалізацією, всі будуть травмовані цією війною, але наша майбутня перемога об’єднає всіх. Єдине – потрібно, щоб була правильна державна, культурна і соціальна політика, щоб країна ставала ближче до Європи, провадились реформи, були справедливі суди. В мене тут великі надії на контроль Заходу та жорсткі санкції проти наших політиків, якщо вони будуть тягнутись не туди.

А як ви уявляєте кіно мирного часу?

Буде різне кіно. Думаю, що всі жанри і всі квіти будуть рости. Комедії і важке кіно будуть урівноважуватись. Тут ще багато залежить від розуміння, що для позбавлення травми треба пережити її знов. Ховаючись від болю, отримуєш фобію. Але не всі готові це робити і проходити через біль, тож глядачу захочеться комедій.

Було б дуже круто, якби кінематографісти своїми творами чинили тиск на керівництво країни і впливали на боротьбу з корупцією.

Ще мені здається, що буде актуальним кіно чимось схоже на румунське, яке майстерно підіймає соціальні проблеми. Було б дуже круто, якби кінематографісти своїми творами чинили тиск на керівництво країни і впливали на боротьбу з корупцією.