Не хочу, щоб ми для Заходу були тими, хто постійно розповідає про наші проблеми, - кінопродюсер Яценко

На допрем'єрний показ фільму "Люксембург, Люксембург" його продюсер Володимир Яценко приїхав до Києва прямо з полігону і вже наступного ранку мав повернутися до війська. З минулого року він – боєць ЗСУ, але продовжує займатися продюсуванням – "поки ще є така можливість". Еспресо поспілкувався з Володимиром про кінофронт і фронт реальний.   

Сьогодні популярні міркування про те, як нам скористатися безпрецендентною цікавістю до України на міжнародній арені. Про це кажуть в розрізі різних галузей, тож спитаю вас про кіно.

А такої цікавості вже немає. Вона тривала майже рік і ми нею не дуже скористались. Я взагалі думаю, що безпрецендентна цікавість до чогось – не дуже добре. Мені подобається чесно конкурувати. Останніми роками фестивальний успіх українського кіно був вже трохи схожий на гетто. Так, ми вибороли місце для українського кіно на кожному фестивалі. Але будь-яке гетто має свої обмеження, і те, що в ці параметри не вкладається, вже не проходить далі, це стримує розвиток.

Тобто, від нас вже очікували певного напряму кіно.

Так. І якраз зараз супер виклик – робити просто європейські фільми. Нормальне кіно про нас. І все.

Наведу приклад, що маю на увазі. Ми всі бачили "Ще по одній" (данський фільм 2020 року з Мадсом Мікельсеном, який отримав низку міжнародних нагород, - ред). Уявіть собі такий фільм про трішки випиваючого вчителя фізкультури, який знімає Антоніо Лукіч, а герой з тих же Лубнів. Думаю, це могло б бути і цікавішим, ніж у данців. Але нам важко з такими фільмами на всіх етапах: створювати, промотувати, продавати...

Коли ми кажемо про українські фестивальні фільми, то і самі фестивалі – це ж теж гетто, але глобальне. Там немає грошей. А коли маємо на увазі кіно як бізнес – туди не пропускають, чужих там не люблять. І це нормально, що треба добре поштовхатися ліктями, щоб звернути на себе увагу. До речі, зараз "Мавка" це змінює і дуже цікаво за процесом поспостерігати. 

Чому кінематографісти не скористалися підвищенною цікавістю до України за цей рік?

 Я думаю, тому що не було готові до цього. Навіть інстутиціонально. Нам потрібна постійна робота і постійне лобіювання українського кіно як кінематографістами, так і державними інституціями. І нам треба думати більш глобально.

Нам потрібно в середньостроковій перспективі навчитися робити фільми, які цікаві європейцям, цікаві американцям.

Ми ж теж європейці, тож треба навчитися круто робити різне за жанрами європейське кіно. І це дуже цікава задача.

А немає тут пастки: щоб ми не робили, від нас очікують саме про війну? По аналогії із кіно країн екс-Югославії, де війна присутня ледь не у кожному проєкті.

Так, це вдалий приклад. І це таке прокрустове ложе... Більше 20 років минуло, а очікування від балканських кінематографістів ті самі. Вони навіть вимушені знімати про війну, щоб задовільняти саме таку цікавість до них, це своєрідна самоцензура. І я не хочу для України такої долі.

Не хочу, щоб ми для Заходу були тими, хто постійно розповідає про наші проблеми – які ми бідні, нещасні і т.п.

Ми заслуговуємо бути нормальною нацією серед інших нормальних націй. І демонструвати це в кінематографі.

Які ще зміни відчула кіносфера після 24 лютого?  

Можливо, через війну відкрились деякі недержавні фонди фінансування в Європі. Але це сталося надто дорогою ціною: краще б цього не відбулося.

Більша частина індустрії зараз поїхала за кордон і там, наскільки це можливо, інтегрується до індустрії інших країн. Тобто, ми їх збагатимо своїми кадрами: не думаю, що багато людей повернуться. Для української культури це, звичайно, погано.

Всім відомо, що зараз кіно не фінансується, отже є загроза, що за рік-два українських фільмів у кінотеатрах не буде. Чи можна якось зарадити цій ситуації?

Вже ні. Більше року немає взагалі фінансової підтримки фільмів, не розрахувались навіть з тими, які вже відзняли... На раді з Президентом ми обговорювали це. Поки ніяких зрушень не спостерігається. Цього року добіжуть кінця прокати фільмів, зроблених раніше – і все. Далі – діра.

Тобто паузи не уникнути.

Ні. І це провалля буде лише розширюватись. Якщо навіть зараз дати багато грошей на кіновиробництво, для появи кіно потрібен рікдва. І це дуже велика проблема.

Ця війна йде тупо через те, що у нас 30 років не зважали на культуру.

Тільки тому. І ми зараз надто дорого за це платимо... Навіть чисто математично – краще сплачувати 2% ВВП на культуру у рік, ніж 30% ВВП втрачати через війну. Ми цей урок не вивчили і знов повторюємо те ж саме. Воюємо, забуваючи про культуру. Це велика помилка, бо наступного шансу може вже не бути. Про це треба говорити всюди. Навіть кричати.

І в такій ситуації дискусії – чим зацікавити світ, який він, новий український герой – не надто актуальні?

Дискусії можна вести, питання лише – чи буде щось, крім слів. Культура – наш щит, наш захист. Держава має давати їй імпульс, вкладати кошти і не заважати самоорганізації галузі.  

А наскільки реальна співпраця з іноземними компаніями?

У нас у фільмі "Ти – космос" мала зніматися француженка (мова йде про Маріон Котійяр – ред), і все було погоджено. Але після масованої ракетної атаки восени вона пише мені смс "я не хочу вмирати, я не приїду". Контракт є контрактом, але людина боїться, її неможливо примусити. І такі випадки непоодинокі.

Разом з тим, ми зараз спостерігаємо в Україні бум документалістики. Зараз в цьому напрямі працюють не лише професійні кіношники, а і рекламісти, журналісти, аматори. Іноземці приїзжають.

Це взагалі паралельний світ. Це різні речі.

Але можливо документальне кіно здатне заповнити українську нішу в кінотеатрах, доки створення художніх фільмів не відновиться?

Документалки можна показувати в кіно. Але там все інше: тип героя, тип відносин... Не думаю, що це рівноцінна заміна.

Ви, як продюсер, продовжуєте працювати над кіно, незважаючи на відсутність державного фінансування. Як так виходить?

Шукаємо в інших місцях. Ведемо перемовини. Якби були гроші Держкіно, фільмів було б більше.

Скільки фільмів зараз в роботі?

Три у нас в девелопменті. Один – в постпродакшені. Один – в препродакшені.

"Ти – Космос" Павла Острікова відібрали на Buyers Showcase в Каннах. Далі ще з ним поїдемо на First cut lab+ в Карлових варах. Слава богу ми його відзняли, але у випадку із scifi – відзняти – це половина роботи, а то і менше. Ми будемо раді закінчити постпродакшен до кінця року.

Декілька проєктів у девелопменті. Це наступний фільм Антоніо Лукіча – Special trip, наш перший повністю англомовний та новий фільм Павла Острікова "Трагедія". В Берліні ми пітчили дебютний фільм Анни Яценко "Сіблінги". В пре-продакшені у нас новий фільм Валентина Васяновича: якщо ми зараз знайдемо недержавне фінансування, то швидко знімемо його цієї осені.

І ще три фільми вже готові до прокату: "Люксембург, Люксембург" вже в кіно, "Я і Фелікс", "Відблиск" – заплановані на осінь.

Те, що багато представників культури, кіношників зокрема, зараз на фронті – це змінить галузь?

Насправді, таких зовсім небагато, десь 10% всієї галузі. І такий відсоток її не змінює. Крім того, я думаю, через деякий час нам скажуть "ми вас туди не відправляли". Як це було із АТО. Всі сторони до цього мають бути готовими.

Але тим не менш ви продовжуєте служити в ЗСУ.

Я мобілізований добровільно, це свідомий вибір. У мене росте син. Коли він у мене запитає – де я був і що робив, я хочу відповісти, що був там, де мав бути.

Це не питання навіть про чоловіків. Бо у нас є Конституція, яка каже, що захист вітчизни – обов’язок кожного громадянина, незалежно від статі.

Для мене є певний водорозділ людей між тими, хто ризикнули своїм життям за таку абстрактну штуку як країна і тими – хто ні.  Це важливо.

У всіх свої обставини – це не те, що я кращий чи гірший, ніж інші. Але вони, ці люди, різні. Є воїни, є волонтери і ще є й третя верства – які нічого не роблять, для яких війни не існує. І відстань між ними буде зростати. І ось це – велике питання – як ми всі будемо співіснувати, за якими принципами.

А для себе ви як сформулювали ставлення до цих 90% і майбутнє співіснування?

Мені жаль, що вони не обрали захищати Україну. Бо в якийсь момент ці 10% закінчаться. Тоді у решти вже не буде вибору: вони будуть змушені або тікати, або воювати. Але ми ж не судді: кожен для себе вирішує сам.

Втім нерідко можна почути, що митець і війна непоєднувальні штуки.

Та ні. Паштет Белянський – ніжна тонка людина, а воює в штурмовому підрозділі. Олег Сенцов воює, Сергій Міхальчук. Пілунського бачу постійно... Митці на війні є. Є ті, хто, на жаль, гине. І багато ще загинуть. Але те, що одні знімають фільм "Буча", а інші воюють – це певною мірою відображає наше суспільство в цілому, його полярність. З одного боку – добре, що суспільство не гомогенне, ми ж не тоталітарна країна.

Але було б круто, якщо б більше людей були готові впрягатися за свою країну.

Не на словах, розмовляючи красивою українською мовою у Франції, але хоча б розмовляючи російською, але в окопах. Тоді б ми швидче перемогли і повернулися б до кіно, до наших справ, і до наших улюблених срачів. Вірю, що так і буде.