Чи може Україна самостійно забезпечити свої військові потреби. Пояснює Сергій Згурець

Розмова відбулась на ютуб-каналі Еспресо в рамках програми «Коментар» разом з Катериною Широкопояс. Текстову версію підготувала Ольга Рура.

З цього тексту ви дізнаєтесь:

• Чи можемо ми обійтися лише своєю зброєю
• Чи є у нас експортний потенціал
• Чи готувались ми до війни економічно
• Чому посадовці заявляють про збільшення виробництва боєприпасів, а військовим на практиці все одно їх недостатньо
• Наскільки далеко може вдаряти сьогодні українська зброя
• Якою має бути сфера військово-промислових підприємств
• Який у нас експортний потенціал

Чи можемо ми обійтися лише своєю зброєю? Який відсоток складає конкретно наше озброєння? Чи можемо ми у майбутньому самі себе забезпечувати?

Наш супротивник має величезну перевагу в чисельності та в озброєнні, тому це змушує нас по-іншому дивитися на власні арсенали та обороноздатність. Попри те, що в нас є вітчизняний оборонно-промисловий комплекс, який об'єднує державні й приватні компанії, у будь-якому разі нам зараз вкрай необхідна допомога наших партнерів. Наприклад, хоча галузь легкових дронів і становить 80% наших виробів, боєприпасами ми можемо себе забезпечити лише на 8%.

Фото: Західне регіональне управління Держприкордонслужби України-Західний кордон

У нас є три основні напрямки: розвиток власної оборони, співпраця із західними компаніями для спільних проєктів на українському ринку, та закупівля закордонної зброї. Загалом, ми активно зміцнюємо позиції по всіх цих напрямах.

А чи є у світі країни які опирається виключно на власне озброєння?

Значною мірою таких країн небагато. 

Армія Сполучених Штатів використовує переважно американське озброєння. Вони є лідером як за кількістю, так і якістю виробів для власної армії, багато з яких не експортуються. Дуже складно пробитися на американський ринок озброєнь, тому що там домінують саме американські компанії.

Ізраїль – країна, яка приділяє значну увагу розвитку власної оборонно-промислової галузі та виробництво техніки, щоб бути захищеною від ракетних атак. 

Швеція, яка донедавна не була членом НАТО, бо ще з часів Другої Світової дотримувалась політики нейтралітету, яка базувалась на захисті своєї країни лише шляхом власних можливостей. Через це Швеція створила унікальний промисловий комплекс, який виготовляє літаки, і протикорабельні ракети, засоби ураження, сучасні гаубиці, і системи протиповітряної оборони.

Частково можна говорити й про Російську Федерацію, яка намагається розв'язувати питання забезпечення своєї армії коштом власних оборонно-промислових потужностей. Проте, коли виник брак боєприпасів чи дронів, Росія почала досить активну співпрацю з іншими країнами, такими як Північна Корея та Іран, що нагадує формування своєрідної «осі зла».

Чи є у нас експортний потенціал? Чи можемо ми — як країна — стати помітним гравцем на ринку нової, а не радянської зброї?

Експортний потенціал у нас був до широкомасштабної війни. Навіть після 14 року наші оборонні підприємства поголовно намагалися заробляти шляхом продажу свого озброєння за кордон, оскільки власні оборонні бюджети України були незначними. 

У кращі періоди український збройний експорт був в межах від 800 млн до одного мільярда доларів завдяки продажу продукції, виготовленої в Україні, або продукції, яка продавалась з запасів Міністерства оборони. Цей один мільярд становив близько 2% від загального світового експорту озброєнь. Однак ринок озброєнь зростав, і наші показники зменшувалися.

Але до 2014 року і навіть після нього наші оборонні підприємства та спецекспортери займалися продажем озброєння виготовленого в Україні або запасів Міноборони.

Оборонні підприємства Харкова. Фото: Укрінформ

Чому тоді, маючи такий надпотужний військовий потенціал, Україна фактично неспроможна зараз бодай на чверть забезпечити свої військові потреби? Як так трапилось?

Були системні прорахунки й неправильні передбачення майбутнього. І це проблема не лише для України, але і для країн Європи та НАТО, які зараз намагаються відновлювати виробництво боєприпасів та створювати далекобійні системи.

Протягом тривалого часу після завершення холодної війни панувало переконання, що наступні війни будуть переважно технологічними, і вирішуватимуться далекобійними системами ураження та високотехнологічним озброєнням. Масові війни, подібні до Другої світової, вважалися майже неможливими. Військові аналітики, а за ними військові та політики на керівних посадах, почали переглядати свої погляди на оборонно-промисловий комплекс. Масове виробництво згорталося, і залишалися лише напрямки, пов'язані з високоточними системами та далекобійними ракетами. 

Однак дії Російської Федерації показали, що війни можуть бути як технологічними, так і масовими. Близько мільйона осіб з кожної сторони, окопи, артилерія, яка активно застосовується і нові технології – наприклад дрони, чи системи управління, які надають перевагу в розвідці.

Тому зараз погляди високопосадовців та експертів змінюються. Країни прагнуть закрити свої потреби в максимально можливому обсязі.

Як тоді пояснити рішення Верховної Ради 1992 року, яка ратифікувала договір про звичайні збройні сили в Європі, де йшлося про скорочення танків, літаків, броньованих машин? Ба більше, вже у 2016-му році під час війни, Україна знешкодила мільйон протипіхотних мін за угодою з НАТО. 

Це дуже складна історія.

У 1992-му на територію України було виведено радянські війська з Німеччини. В нас було близько приблизно 13 000 танків, тоді як дозволена кількість за цим договором була в межах 3 000 танків. 

Україна знаходилася в складній економічній та політичній ситуації, коли не було достатніх ресурсів для підтримки оборонних потреб країни. На цьому тлі було прийняте рішення позбутись зайвих витрат, бо війн, начебто, не передбачалось. Значна кількість танків та іншого військового обладнання була виведена або роззброєна через відсутність коштів на їхнє утримання та обслуговування. Це докотилося не лише до скорочення звичайних озброєнь, але вплинуло на бомбардувальники Ту-95 і Ту-160, які були передані РФ за наші штучно створені борги. Ми також віддали 500 крилатих ракет Х-55, які зараз використовуються Росією для ударів по Україні.

Ту-95 над Москвою під час параду. Фото: commons.wikimedia

Багато таких речей виглядають дивними з нашої сьогоднішньої перспективи, але тоді ми не були політично налаштовані на щось інше. Та й навіть зараз, перед широкомасштабною війною ми не готувалися до війни.

У 2020-21 роках сума, яка виділялися на будівництво доріг у 2-4 рази перевищувала суму, що виділялося на закупівлю озброєнь.

Зараз на оборонне замовлення виділяється 1,4 млрд доларів. Це у 20 разів більше від суми, яка виділялася на ці потреби у 21-му році. І навіть цього недостатньо, щоб повністю забезпечити потреби збройних сил. 

Ми й далі сподіваємося на допомогу наших партнерів, особливо американську, яка минулого року була 40 млрд доларів, хоча десь 2/3 цієї суми пішло на американській обороні компанії які мають виготовляти зброю, яка потім буде постачатися Україні.

Чи правда, що перші снаряди, які у 2022-му році випустили на українському Оборонпромі, були дорожчими, ніж імпортні. Якщо це так, то від чого залежить формування вартості зброї?

Вартість зброї —  важливий фактор, але зараз він дещо відійшов на другий план через повномасштабну війну. Попит на зброю стрімко зріс і час постачання вплинув на вартість будь-яких систем озброєнь, зокрема боєприпасів. Напередодні війни ми закуповували боєприпаси, зокрема снаряди калібру 152 мм по $1,800 за штуку. Після кількох років російської агресії середня вартість снаряда калібру 152 мм зросла і наразі коливається між €2,500 та €3,000. 

Тепер всі країни почали збільшувати замовлення боєприпасів, тому важко одразу закрити усі потреби. Якщо боєприпаси надходять швидше, за них доводиться платити більше. Якщо при замовленні у виробника менша ціна, значить доведеться чекати. 

Зростання вартості боєприпасів принаймні в три рази за останні два роки пов'язане зі збільшенням попиту. Особливо бракує компонентів — вибухових речовин та порохів.

«У 2024 році маємо вийти на максимальний рівень оборонного виробництва», - про це заявив президент в одному зі своїх останніх звернень. «Максимальний» — це який? Чому такі невизначені цифри?

"Максимальний рівень оборонного виробництва", про який заявив президент, є відносною концепцією, яка може мати різні інтерпретації. Найімовірніше, це означає створення максимального потенціалу у виробництві оборонної техніки та зброї, з метою забезпечення національної безпеки.

Президент України Володимир Зеленський під час вечірнього звернення 18 березня. Фото: Офіс президента

У нас була низка великих заходів з іноземними компаніями аби пришвидшити кооперацію та створення нових зразків і розширити виготовлення продукції на власних підприємствах.
Зокрема, спостерігається прогрес у розробці та виробництві FPV-дронів та морських дронів. Також відзначається частковий прорив в галузі бронетехніки, особливо в контексті українських підприємств, які виготовляють значну кількість військових машин 4x4 для збройних сил та сил оборони.

Зараз українська армія переважно використовує зразки техніки, що відповідають стандартам НАТО, тому наші підприємства зацікавлені у спільних проєктах з компаніями з-за кордону, а закордонні компанії своєю чергою мають інтерес входити на український ринок, оскільки тут потреба на військову техніці лише зростає, а отже можна і очікувати прибутку.

Хоча президент і виступає з закликом забезпечити максимальне виробництво, в реальності дуже багато бюрократичних перешкод, з якими стикаються закордонні компанії. Вони не знають з ким вести переговори: Міністерством оборони, Мінстратегпромом чи з Мінцифри. 

Навіть у New York Times нещодавно опублікували великий матеріал про те, що от в Україні збільшується попит на зброю, європейці компанії намагається заходити на український ринок, але через бюрократичну тяганину важко досягти очікуваних результатів.

У нас є 500 військово-промислових підприємств, з яких 100 державних і 400 приватних. Чим зумовлений саме такий розподіл з перевагою приватних? І чи взагалі має бути ця сфера приватною?

Тут є ряд причин:

• по-перше, значна кількість українських підприємств, яка почала виготовляти оборону продукцію, була створена з нуля саме завдяки ініціативним людям, які мали бажання розвивати військово-технічний комплекс; 
• по-друге, приватні підприємства здебільшого більш ефективними, ніж державні, адже орієнтовані на результат та готові конкурувати на ринку. Такий підхід сприяє швидкому розвитку та впровадженню нових технологій;
• по-третє, наші партнери зацікавлені в тому, щоб ця сфера була приватною аби їм було легше взаємодіяти з колегами по цеху. Закордонні компанії зазвичай є приватними та не хочуть мати справу з державними структурами, тому що важко відстоювати часом свої інтереси.

Наприклад, німецька компанія Rheinmetall розпочинає діяльність на українському ринку, спільно з українською стороною створюючи нове підприємство для виробництва боєприпасів. У лютому цього року було оголошено, що 51% акцій контролюватиме компанія Rheinmetall, а 49% акцій перейдуть у власність української сторони. Ця модель, побудована на ринкових принципах, дозволить нам створити ефективне спільне підприємство.

Rheinmetall співпрацюватиме з українським виробництвом. Фото: Getty Images

Начебто все правильно, але, як на мене, ринкові механізми не завжди здатні достатньо швидко реагувати на запити держави у час війни. Однак Україна все ж рухається в бік приватної оборонної промисловості.

Наші посадовці успішно звітують про нарощення виробництва боєприпасів у 2023-му році. Говорять, що кількість вироблених мінометних боєприпасів збільшилась у 48 разів, а виробництво артилерійських снарядів у 2,8 раза. А чому тоді наші військові продовжують говорити про те, що є постійний брак боєприпасів?

По-перше, навіть значне зростання виробництва не може врівноважити величезного попиту в умовах війни. По-друге, якщо ми раніше не виготовляли боєприпаси, то будь-яке зростання виробництва, навіть на 10 снарядів, з нульового рівня, може здатися дивовижним, але все одно не зможе задовольнити потреби повністю.

Програми виробництва боєприпасів, які були започатковані ще у 2014 році, були вкрай неефективними та частково провалилися, за що зняли Гусєва — керівника в Оборонпромі. Проте такі звільнення окремих осіб не вирішують загальної проблеми.

На цей час ми виготовляємо боєприпаси як на державних, так і на приватних підприємствах. Наприклад, компанія "Українська бронетехніка" заявила, що може виробляти 20 000 мін щомісяця, а інші підприємства мають плани збільшити цю кількість до 100 000 мін на місяць до кінця року.

Проте проблема полягає в тому, що нам не вистачає вибухівки для спорядження наших снарядів і мінометів. Тому ми вимушені шукати партнерів в Європі, зокрема в Польщі чи Болгарії, де можна отримати необхідні компоненти.

Цей процес відбувається здебільшого завдяки ініціативності саме приватних компаній. Державні підприємства, за які так гучно звітують політики, суттєво відстають. 

Я дуже сподіваюсь що вся ініціатива з Rheinmetall з німецьким підприємством, яке є лідером у виробництві боєприпасів, стане першим успішним етапом для масштабування виробництва калібру 155 мм в Україні.

Атака українських дронів по заводу виробництва іранських далекобійних дронів-камікадзе типу Shahed: росіяни стверджують, що це був літак українського виробництва Аеропракт –  А-22. Чи це справді так?

Якщо дивитись візуально – так.

Літак А-22. Фото: commons.Wikimedia

Насправді Аеропракт є відомою українською компанією, яка виготовляла і виготовляє значну кількість літаків такої легкої авіації. Вони активно експортувалися в Європу і кількість експортованих літаків Аеропрактом була більшою, ніж кількість літаків, яка була виготовлена на державному підприємстві Антон. 

Літак А-22, який був використаний для атаки, має дальність польоту понад 1300 км і може перевозити бойову частину вагою від 80 до 160 кг та більше. Разом з іншими далекобійними системами, такими як Бобер і Лютий з діапазонами 800-1000 км – це величезний потенціал для збільшення атак на території РФ.

Те, що літак з України зміг уразити ціль на відстані 1200 км у Татарстані — це наша заслуга чи заслуга неякісного російського ППО?

Це можна розглядати як комбінацію наших успішних дій і недоліків у російській системі протиповітряної оборони.

ППО в Росії дійсно «діряве», адже важко захистити таку велику площу. Але цікаво, що така економічно багата промислова зона Алабуга – без нагляду. Там розташовані підприємства з виробництва Shahed і автомобілів КАМАЗ для російської армії, ще поблизу стоїть ТЕЦ і ГЕС, тому територія могла б бути захищена ефективніше.

З іншого боку, успішний удар літака з України свідчить і про нашу підготовку та розвідувальні можливості. Нашим військовим вдалось успішно спланували маршрут літака та провести його через зони, які незахищені ППО. 

Наскільки далеко може вдаряти сьогодні українська зброя? Якими є наші максимальні далекобійні можливості?

Цей літак, як на мене, може пролетіти більше, ніж 1300 км. Що стосується саме безпілотних комплексів, коли ми говоримо про ударні можливості ракетні можливості, то тут ми маємо зважати на офіційні заяви президента і керівника РНБО.

Деякі комплекси, такі як "Грім" і "Сапсан", раніше декларувалися з дальністю близько 300 км, але якщо ми за цей час забезпечили приріст можливостей до 800 км, то це суттєве посилення наших ударних можливостей. 

Також варто згадати ракету "Нептун", з заявленою дальністю 300 км. Однак, останні приклади показують, що ця ракета може досягати навіть 500 км. Це свідчить про те, що є динаміка нарощення можливостей з нашої сторони.

Фото ілюстративне: 103 бригада ТрО

Більшість дронів, що атакували російські НПЗ, мають заявлений радіус дії 700 -1000 км. Скільки таких пристроїв ми можемо і скільки нам теоретично треба виготовляти щомісяця, щоб повністю забезпечити потреби фронту?

Коли ми говоримо про кількісні показники виготовлення, тут маємо зважити на заяву з боку того ж керівництва Місттехпрому, в якій наприкінці Минулого року говорили, що в цьому році ми маємо виготовити 1 млн FPV дронів і до тисячі дронів, які мають дальність якраз до 1000 км.

Коли ми говоримо про реальні потреби, то я б орієнтувався на потужності противника. Якщо ми говоримо про те, що зараз інтенсивність за останній місяць з боку ворога в межах 600 Shahed на місяць, а Shahed має дальність 800-1000 км залежно від ситуації використання. Тому ми маємосуттєво підвищити кількість виготовлення дронів і систем Лютий та Бобер з дальністю до 1000 км

Зараз ситуація така дещо дивна. Потужності оборонних підприємств у нас є, а от коштів на закупівлю нема. Так що зараз гроші є важливим чинником прискорення виготовлення тих чи інших зразків на наших підприємствах. 

Депутати Київради пропонують заснувати чергове комунальне підприємство, яке буде виготовляти дрони та занести до статутного капіталу 400 мільйонів гривень. Чи вважаєте ви таку пропозицію раціональною, адже зазвичай комунальні підприємства в Україні є збитковими, тотально дотаційними та користі від них немає?

Дуже складно поєднати комунальне підприємство з виготовленням оборонно-промислової продукції. Зараз потрібно встигати за тими вимогами, які формує поле бою, адже те, що було актуально вчора, не завжди актуально сьогодні. 

Наразі є потреба створення дронів, які мають можливості машинного зору та оснащені тепловізійними камерами. Такі ініціативи мають координуватися з потребами військових і з реальним розумінням ситуації на полі бою. 

Не дуже розумію доцільність створення такого підприємства, коли зараз в нас близько 200 інших, продукцію яких не завжди маємо змогу скупити.