Як народилися "Спитайте Мієчку", "Драбина" та інші книги Євгенії Кузнєцової. Розмова Еспресо

Пані Євгенія також є авторкою науково-популярної книги "Мова - меч. Як говорила Радянська Імперія", науковицею з докторський ступенем у галузі міжнародних та міжкультурних досліджень іспанського Університету Деусто, співпрацювала з Київською школою економіки та з норвезьким Університетом Осло.

Розмова відбулася в програмі "Коментар" на ютуб-каналі Еспресо. Нижче наводимо текстову версію, над якою працювала Ольга Рура.

З цього тексту ви дізнаєтесь:

• Чому багато українців і досі спілкуються російською
• Чи плануються екранізації книжок Євгенії Кузнєцової
• Для кого і про що жартівливо-іронічна кулінарна книга “Готуємо у журбі”
• Як впливає життя в еміграції на написання книжок про Україну?

Сьогодні в Україні вас знають як успішну й талановиту письменницю, проте так було не завжди. Як починався ваш шлях у літературі?

У мене не було моменту, коли я раптом вирішила, що хочу бути письменницею. Я знала, що хочу і вмію писати. Це мій своєрідний спосіб відрефлексувати те, що зі мною відбувається. Однак я не була впевнена, що зможу "називатись письменницею", тобто чи мені вдасться видати щось своє. Як бачите, вдалося. Я завжди поєднувала якусь основну роботу, за яку отримувала гроші, з письменництвом. Тепер радію, бо вже можна не поєднувати.

У романі “Спитайте Мієчку” є дві головні героїні: дві сестри. У вас також є сестра. Чи можна вважати твір автобіографічним?

Звісно, що без наявності сестри й наших стосунків з нею я б не змогла написати про сестринство так, як я написала у "Спитайте Мієчку". Звичайно, якісь автобіографічні елементи там присутні, зокрема бабусю я "списала" зі своєї бабусі. Але, все ж таки, назвати автобіографічним цей твір не можу.

А от у "Драбині" українці можуть впізнати себе. Чи заснований цей роман на реальних подіях?

Обставини твору реальні, але реальних прототипів у цих героїв немає. "Драбина" розповідає про українських біженців, які намагаються зжитися разом закордоном, тому кожен із нас, якоюсь мірою, може розгледіти себе.

Фото: Євгенія Кузнєцова на нагородженні премії Книга року BBC-2023. Фото: bbc.com

Яка доля ваших книжок? Чи перекладені вони іншими мовами? Чи готуються до екранізації або ж до постановок у театрах? 

"Спитайте Мієчку" перекладена шістьма мовами. "Драбину" поки що переклали тільки польською. "Книга року" від BBC завжди стає своєрідним поштовхом для книги, тому, думаю, на "Драбину" ще чекають переклади.

Щодо екранізації, то була зацікавленість як до "Драбини", так і до "Спитайте Мієчку". Ліцензію на екранізацію "Мієчки" ми віддали польській компанії. Проте екранізація — це завжди дуже тривало і може зайняти багато часу. Процес залежить від різних чинників, зокрема, від фінансування. З "Драбиною" ще не було досягнено ніяких домовленостей, але тут переговори веду не я, а видавництво.

Я більше розбираюся в театрі, аніж в кіно. Мені здається, що обидві мої книжки дуже театральні, але, поки що, не складається з театральними постановками.

Науково-популярна книга про українську мову "Мова-меч" народилася, фактично, з ваших ютуб-блогів. Чому вас — жінку з переважно зросійщеного Кривого Рогу — так захопила тема мови?

По-перше, хоч і одна половина моєї родини з Кривого Рогу, в Кривому Розі я не зростала. Ще коли я була дитиною, ми переїхали на Вінниччину. Ймовірно, я була б іншою людиною, якби виросла і ходила у школу у Кривому Розі. 

По-друге: не книжка народилася з моїх відео на YouTube, а YouTube-відео народилися з книжки. Коли я почала писати книжку, мені дуже хотілося вийти за рамки, хотілося достукатися до тих людей, які таких книжок не читають. Мій син каже, нехай ніхто не ображається, що Facebook — для "старших людей". Я розуміла: щоб вийти за межі цієї бульбашки, треба шукати інші формати, тому й спробувала YouTube.

Щодо теми мови: на рівні емоцій я розуміла, що російською ми говоримо не просто так, а через мовну політику, яка йшла від держави. Однак тоді мені бракувало конкретних дат, аргументів, цифр і відсотків, щоб довести, що цілі покоління українців не говорять українською не через власне бажання, а через централізовану політику держави, яка планомірно штовхає людей до такого. Я написала книжку, яка містить в собі ці дати, цифри та відсотки, яких мені свого часу бракувало.

Фото: Євгенія Кузнєцова та її книга "Мова-меч"
Фото: grnt.media

Війна триває з 2014 року, а досі така велика кількість людей послуговується російською, чому?

Держава не може змусити в приватному просторі переходити на іншу мову, адже це незаконно. Що ми можемо — це захищати власні мовні права. Проте ми забули з чого починали. Наприклад, я працювала журналісткою в Києві у 2009-2010 у виданні — українська там була маргіналізована. Ще 20 років тому ви не могли піти на роботу в якесь серйозне видання без грамотного знання російської. Ця вимога була всюди. Коли я шукала роботу у 2006-2008 роках, у мене не було жодної співбесіди українською в Києві. 

Зараз російська лунає здебільшого з приватного простору. Так, це неприємно, це тригерить, але неможливо за декілька років змінити наслідки 300-річного перебування у складі Російської імперії, де панувала тотальна політика русифікації. Певний відсоток українців буде говорити російською ще довгий час.

Чому? Чому навіть після повномасштабного вторгнення, після Бучі та Ірпеня... Я не можу цього зрозуміти.

Чи доводилося вам повністю змінювати мову спілкування з власними дітьми, з батьками, з друзями? Хоча в мене особисто такого переходу не було, адже українська є моєю рідною, але потрібно розуміти, що важко цілий день поговорити іншою мовою, якою ви недостатньо гарно володієте, зі своїми дітьми.

Перехід на іншу мову — це складно, тому я б зосередилася на похвалі тих людей, які змогли це зробили, аніж на тих критиці тих, які ні.

Так, кожна людина в Україні має володіти українською мовою. Так, є сфери, де повинна  звучати тільки українська: це сфера послуг, навчальні та державні  установи. Але в приватному просторі ми не можемо заставити когось щось робити. 

В природі людини закладено обирати простіший шлях, а зміна мови спілкування в побуті точно не щось легке. Такий вибір готові прийняти лише невеликий відсоток людей, адже не всі готові щоденно переступати через себе й ставити собі виклики. 

"Готуємо у журбі" — нетипова для українського ринку книжка. Чи був цей експеримент успішним? Чому ви обрали стилем розмови з читачем тему кулінарії, а саме українську кухню? Яка із записаних страв є вашою найулюбленішою?

Оскільки зараз зима, я б сказала що, мабуть, найулюбленішою стравою з тих 30, які я писала, це холодець. Коли вся хата наповнюється запахом холодцю і ти теж живеш у цьому і шукаєш у холодцеві парі своїх рідних, це атмосферно по-зимовому. 

Ви правильно сказали — це було експериментальне видання. Мені хотілося розповісти про наші навколокулінарні звички, адже рецептів там, як таких, немає. У книзі багато красивих ілюстрації та іронічних текстів, наприклад, про наші традиції припрошування гостей.

"Готуємо в журбі" — етнографічний путівник українськими кулінарними звичками від Євгенії Кузнєцової. Фото: Видавництво Старого Лева

Попри те, що це така іронічна оповідь про нас, я хотіла цю книжку зробити дуже святковою та красивою. Це дороге видання з народницьким відтінком. Як на мене, цей експеримент удався, принаймні як на подарунок вона підходить. 

Я думаю, що ми врешті я зберуся і ми перекладемо цю книжку англійською.

А чому така назва "в журбі"?

Це народилося як такий тег на фейсбуці й так вже пішло. У нас є така показна журба і на кухні вона теж присутня, наприклад, коли ви хвалите господиню та її страви, у відповідь вона постійно журиться, що щось не вдалося, щоб напроситись на комплімент, але й водночас не прийняти його.

Це, до речі, добре ілюструє невміння українців приймати компліменти. Дуже часто у побутових розмовах замість того, щоб просто подякувати та посміхнутися, ми обов’язково маємо применшити свій успіх. 

Одна з 12 поштових листівок "Готуємо в журбі". Фото: kuznetsova.life
Мене дуже часто питають, про що я мрію, й у нашій розмові я наштовхнулася на свою мрію. Сподіваюся, що невдовзі відкриється Бориспільський, Львівський аеропорт, аеропорт Жуляни й багато інших, і там буде стійка з українськими книжками англійською мовою, а серед них "Готуємо в журбі".

Ви досить довгий час живете за межами України. Оцей досвід в еміграції він вам заважає чи навпаки — допомагає, бо є тим зв’язком з Батьківщиною?

Якщо ще у студентські роки це могло нагадувати еміграцію, адже авіаквитки були дорогі й мені не часто виходило їздити до України (двічі на рік обов'язково приїздила), то зараз моя еміграція зовсім не класична. Я практично щомісяця бувала в Україні, працювала завжди в Україні, тому я б не могла себе поставити на місце людини, яка працює повноцінний робочий день за кордоном і лише на  відпустку приїжджає в Україну.

Я собі вимріяла такий світ близький, де жити одночасно можна всюди, але спершу ковід, а потім війна трішки мої амбіції приглушили. Зараз теж часто буваю в Україні, тому мені не складно підтримувати зв'язок чи писати про Україну.

Фото: з фейсбук-сторінки Євгенії Кузнєцової

Чи готуєте нову книгу? Якщо так, то про що вона буде?

Я поки що не роблю анонсів, але, мабуть, до кінця цього року можна чекати художньої книжки від мене.

Ви крім письменництва ще й читали лекції на тему постколоніалізму. На вашу думку, чи сучасна Росія є імперією і, чи може вона розпастися на окремі незалежні держави в найближчому майбутньому?

Звичайно, що такий сценарій можливий і ми на нього сподіваємося, адже, ймовірно Росія Україні спокою не дасть. Наскільки це реально в найближчому майбутньому, я не знаю, але нам ніхто не забороняє сподіватися на неочікуваний розвиток подій та вірити, що ЗСУ візуалізує наші сподівання.