Росія хоче послабити порядок, який ми будували з 1991-го. Промова британського журналіста Едварда Лукаса

Я вдячний організаторам за запрошення. Український католицький університет – найкращий зразок закладу подібного типу в регіоні, і можливість допомогти в його важливій місії для мене – справжня честь.

Для початку кілька слів про себе, а потім проаналізуємо виклики та можливості, з якими сьогодні маємо справу. У висновку я підкреслюю важливість України та суттєву роль УКУ.

Мої критики називають мене скам’янілістю часів «холодної війни», і цей «титул» я ношу з гордістю. В 1980-х я багато часу провів, працюючи над кампанією захисту дисидентів за «залізною завісою», а також працював над концепцією, яку ми тоді називали «Неповажні нації». Я був тоді іноземним кореспондентом у комуністичних країнах Східної Європи і висвітлював крах «Імперії зла» 1989 року та передсмертну агонію Радянського Союзу, що за нею почалась.

Після 1991 року більшість часу я провів у тому самому регіоні, переважно жив і працював у країнах Балтії.

Перші уроки, що їх я отримав від українців, естонців та інших народів у 90-х роках, тоді здавалися нам суперечливими, а тепер вони стали загальноприйнятою мудрістю. Це ознака того, який значний шлях усі ми пройшли від того часу.

Росія становить загрозу для своїх сусідів і для Заходу загалом. Ми більше не чуємо суперечок про те, демократичною чи капіталістичною країною є Росія, чи є вона нашим другом і потенційним партнером. Росія прагне відновити власну сферу впливу.

Вона хоче послабити багатосторонній правовий порядок, що його ми будували з 1991-го, і повернутися до світу двосторонніх відносин, у якому може найбільш ефективно використовувати свою впливовість.

Є все-таки невелика втіха в тому, що ви мали рацію:

• ще в епоху Єльцина ви попереджали нас, мешканців західних країн, що Росія – небезпечний сусід. Ви попереджали, що імперське минуле Росії так і не лишилось у тому минулому;
• ви попереджали нас, що Росія не вийшла з тіні старого КДБ;
• ви попереджали, що вона використовує енергетичну зброю не лише для залякування, а й з метою експорту корупції;
• ви попереджали нас про втручання російських спецслужб і служби безпеки;
• ви попереджали про вагу російських грошей у політиці;
• ви попереджали нас про російську пропаганду.

Ми відмовлялися слухати і не приймали жодних рішень, які могли б помʼякшити труднощі, що з ними маємо справу сьогодні. Цей урок обійшовся нам дорогою ціною – ціною, яку платили переважно інші: кібернапад на Естонію 2007-го, війна в Грузії 2008-го, вторгнення в Україну та окупація 2014-го, напади на політичні системи Польщі та інших країн.

Але є й дещо інше стосовно Росії. Загроза, перед якою ви тепер стоїте (і ми також), не обовʼязково є військовою і, поза всяким сумнівом, не лише військовою за своїм характером. З 1991 року приклади прямого військового залякування були справді рідкісними.

Для Заходу найбільша загроза з боку Росії не обмежується військовою конфронтацією. Це щось складніше та неоднозначніше: те, що ми зараз звемо «гібридною війною».

Варто зазначити, що, на думку Росії, саме Захід першим скористався нею. З точки зору очільників Росії, Захід поєднував пропаганду, економічний тиск, підривну діяльність і дипломатичну тактику типу «розділяй і владарюй», щоб послабити і зрештою знищити радянську імперію. Тож, на думку Кремля, сьогодні над Росією нависає не менша загроза.

Захід (принаймні з російської точки зору) здатен ініціювати народні повстання у вигляді так званих «кольорових революцій». Захід – культурна наддержава, яка жорстко пропагує власну політичну, економічну та соціальну модель через фільми, музику й засоби телебачення. Захід має у своєму розпорядженні найкращі в світі розвідувальні спецслужби з неймовірною здатністю проникати в установи інших країн і маніпулювати ними. Захід керує міжнародними фінансовими та правовими системами, що, своєю чергою, дає йому прозорливість і необмежені точки впливу.

В розпорядженні Заходу найкращі навчальні заклади світу, а це означає, що з часом еліта інших країн поступово, але невпинно «вестернізується». Росія ж усього-на-всього намагається протистояти постійним зазіханням Заходу на свій суверенітет і суверенітет своїх сусідів.

Цей аналіз, звичайно, досить викривлений. Хотілось би, щоб країни Заходу приділяли Росії стільки уваги та ресурсів не лише в уявленні Кремля, а й у реальності. Однак подібний аналіз демонструє аналітичну структуру та підхід, якими Росія керується у своїх відносинах із Заходом.

Однак якщо насправді план Заходу «розділяти і владарювати» стосовно Росії надуманий, то російський контрнаступ є більш ніж реальним. Росія розробила цілий арсенал прийомів, складних і добре скоординованих:

1. Цільове використання корупції;
2. Кібератаки на конфіденційність, цілісність і доступність даних, що зберігаються в компʼютерних системах цільової країни;
3. Дипломатичні ігри типу «розділяй і владарюй», що застосовуються з метою послаблення багатосторонніх правових організацій та формування загального сприйняття ізольованості й невідповідності цільової країни;
4. Експлуатація економічних, етнічних, мовних, регіональних, релігійних, соціальних та інших розбіжностей;
5. Економічні санкції, такі як заборона на імпорт та обмеження експорту і транзиту;
6. Втручання в енергопостачання, особливо стосовно природного газу;
7. Розпалювання фінансової паніки;
8. Використання історії для очорнення репутації цільової країни та для приховування злочинів Кремля;
9. Таємні інформаційні операції, такі як напади з метою зламу інформаційних систем і поширення неправдивої інформації на президентських виборах у США та Франції;
10. Зловживання міжнародними правовими системами, таким як залякування критиків влади/режиму «червоними» попереджувальними картками Інтерполу, практика наклепів та необґрунтоване відкриття судових справ;
11. Військове блефування і брязкання зброєю, нерегулярні й регулярні військові дії;
12. Використання мереж організованої злочинності з метою деморалізації керівних органів та громадської думки;
13. Відкриті та приховані виплати з метою набування впливу в політичних партіях, аналітичних центрах, ЗМІ та навчальних закладах;
14. Фізичне залякування опонентів і критиків;
15. Психологічна війна на індивідуальній та колективній основах;
16. Експлуатація релігійних настроїв, особливо серед православних віруючих;
17. Фізичний саботаж критично важливої інфраструктури;
18. Цілеспрямоване застосування соціальних засобів масової інформації для впливу на суспільну думку;
19. Підривання соціальних норм, довіри суспільства та державних установ; а також
20. Заохочення насильницької та антисоціальної поведінки.

Мало того, ці тактики не застосовуються у статичному чи лінійному форматі. Російські майстри розвідки та шпигунства далеко не дурні. Вони розробляють нові підходи, а особливо нові комбінації та послідовності тактик, підлаштовуючи їх на основі того, що спрацьовує, а що ні. Ми думаємо, що дивимось на картину;  наші ж противники пишуть сценарій.

Майже всі ці тактики, часом сирі та рудиментарні, були засвідчені в країнах Балтії 1990-х років, а також в інших частинах колишньої радянської імперії. Нині їх розгортають значно сумлінніше та в більших масштабах.

Два роки тому нам здавалося просто немислимим, що Росія посміє прямо втрутитись у президентські вибори в Сполучених Штатах Америки, чи розгорнути в Німеччині резонансну інформаційну операцію, спрямовану на розпалювання антиміграційних настроїв, чи навіть нахабно спробує перекласти провину за випадкове збиття цивільного авіалайнера на іншу, непричетну до цього країну.

Контрзаходи з нашого боку також досі рудиментарні. В перегонах у розроблянні політичної війни наступного покоління Кремль залишається далеко попереду. Грубо кажучи, ми маємо справу з вершиною айсберга – загрозою, яку ми, власне, бачимо, та з інструментами, які застосовуються найчастіше.

Найближчим часом нам навряд чи вдасться обігнати Росію, адже її очільники не дурні. Вони з цікавістю спостерігають, як ми тупцюємо і спотикаємося на першому колі, намагаючись їх наздогнати. За необхідності вони змінюють швидкість або напрям.

Варто зазначити, що здебільшого ці слабкі місця існують лише тому що ми дозволили їм розвиватися. Якщо поглянути на загальну картину, Росія від нас слабша. Однак наша система фрагментована, в той час як російська об’єднана в мережу. Ми не просто маємо справу з російською державою, її дипломатами, чиновниками, солдатами та шпигунами.

Ми мусимо справлятись з групами патріотичних хакерів, залучених до кіберзлочинності, з людьми, які працюють у банках, енергетичних компаніях, в медіа-організаціях, незалежних аналітичних центрах та університетах, із членами російської діаспори, а також із величезною кількістю прихильників та свідомих чи несвідомих співучасників, починаючи від байкерських банд і закінчуючи релігійними групами.

Перша складність, яка постає перед нами, – це туманна завіса. В нашому розпорядженні немає військової розвідки, такої необхідної в ситуації військового конфлікту. Ми терміново потребуємо методів оцінки масштабів російського проникнення в наші суспільства. І тут постає два запитання: по-перше, куди йдуть гроші? По-друге, хто споживає російську пропаганду і чому?

Під час «холодної війни» прийняття кремлівських грошей прирівнювали до зради. Ми не прийняли б тоді радянське спонсорство в наших університетах чи аналітичних центрах. Ведення бізнесу з радянським сектором було політично чутливою діяльністю. Кожен, хто мав справу зі значними угодами і не менш значними сумами, мусив надавати пояснення.

Я мушу наголосити, що не хочу повертатися до тієї епохи, коли Захід і Схід були в герметичній ізоляції одне від одного. Інтеграція Росії у світову економіку стала одним з визначних досягнень 1990-х. З того часу десятки мільйонів росіян побували за кордоном з метою ведення бізнесу, розваг або навчання.

Значно менше представників Заходу відвідують Росію, але ці контакти слід плекати, а не обмежувати. Врешті-решт, вони несуть неабияку користь для Заходу, підриваючи токсичний антизахідний підхід медіа-імперії Кремля.

Коли росіяни виїжджають за кордон, вони отримують можливість побачити на власні очі, що нашими країнам не керують педофіли і найманці. Вони також можуть побачити, що верховенство права, прав людини, незалежні установи та політичні свободи не є черговою цинічною оманою, змальованою місцевими ЗМІ, а є цілком реальними і насправді працюють.

Однак ми повинні старанніше працювати над моніторингом впливу російських грошей на наше суспільство. У США діє Закон про реєстрацію іноземних агентів. Порушення цього закону розцінюється як злочин, в чому з перших тижнів правління Трампа на власному досвіді переконались вищі посадові особи. Принцип дії закону простий: якщо ви приймаєте гроші від іноземного уряду або організації, близької до нього, ви зобов’язані задекларувати суму, яку отримали, як і те, що саме ви надали в обмін на отримані кошти.

Я хотів би, щоб Закон про реєстрацію іноземних агентів посилився і щоб ми дотримувались його більш жорстко. Справді, шокує той факт, що практично жодна інша західна країна не має подібного закону.

А це, своєю чергою, має згубні наслідки: в переважній більшості країн НАТО при отриманні грошей від уряду Російської Федерації чи з іншого джерела, що діє від її імені, єдине, про що вам треба турбуватися, – це податкові органи.

Нам слід бути значно жорсткішими і щодо лобістів. Вони служать каналами впливу на нашу політичну систему. В цьому немає нічого поганого, але інформація про суми, як сплачені, так і отримані, має бути відкритою для загалу.

Ми також повинні застосовувати наші закони щодо виходу на пенсію. Росія аж надто охоче обіцяє добре оплачену пенсію політикові, законодавцеві чи посадовій особі в обмін на рішення, прийняті під час несення державної служби.

Гроші та інформація – ось два основні вектори російського впливу на наше суспільство. Іноді вони накладаються одне на одного. Для Радянського Союзу сама концепція володіння газетою або телекомпанією чи субсидіювання їх була б неприйнятною.

Журналісти, які приймали подарунки або консультаційні платежі з того боку «залізної завіси», ризикували своєю карʼєрою. Певна річ, існували прокремлівські друковані видання на кшталт Morning Star у Британії, але здебільшого такі винятки суспільство цькувало. Робота на кремлівський рупор означала кінець карʼєри, а не сходинку вгору.

Ми значно більше знаємо про смаки нашого суспільства у виборі зубної пасти чи шоколаду, аніж про споживання російської дезінформації. Жодна країна поки що не проводила публічного дослідження доступності російської дезінформації та її впливу. Які соціальні та економічні групи читають, дивляться і слухають цю дезінформацію?

Старше покоління чи молоде, багаті чи бідні, провінціали чи мешканці столиці, освічені чи неграмотні? Який їхній етнічний склад? Не менш важливою тут є мотивація. Як тільки ми визначимо людей, які справді споживають російську пропаганду, мусимо запитати: чому? З цікавості? Через бажання порівняти з версією центральних ЗМІ? Можливо, такі люди просто прагнуть підтвердити актуальні прогнози? А може, дезінформація справді формує їхні переконання та світосприйняття?

Лише коли ми розвіємо цей туман, ми зможемо розпочати спроби протидії впливу російської пропаганди та російських грошей. Можливо, в багатьох випадках краще не робити нічого. Якщо ефект від зусиль Кремля є незначним, то краще спрямовувати наші зусилля в інших напрямах.

Зусилля Кремля найкраще працюють у найслабших точках нашої системи, які зазвичай є прогалинами між моральним і законним. Росія вміло підмічає лицемірство, і якщо десь є така лазівка, вона обов’язково нею скористається. Все, що виставляє наших очільників як лицемірів, служить неабияким бонусом для Кремля.

Отже, перший суттєвий виклик, що постає перед нами, – це сприяння розвиткові культури громадської відповідальності. Один зі способів подолання цієї перешкоди – розвіяти атмосферу безкарності правопорушників. В цій ситуації шпигунство виступає сполучною ланкою. Не всі дії проти Росії є повномасштабними шпигунськими операціями, хоч часто і включають у себе шпигунство.

Це може бути обрання цілей з подальшим введення в оману, підкупом чи залякуванням з метою залучення до співпраці. Також це може бути використання раніше завербованого агента впливу. В цьому аспекті нам слід бути значно жорсткішими. Затримані офіцери російських спецслужб повинні відчути наслідки. Якщо вони діють під офіційним прикриттям, їх слід відправляти додому, а ми, зі свого боку, повинні переконатися, що їм не видаватимуть візи у будь-якій західній країні. Якщо ж вони діють не під офіційним прикриттям, то мусять постати перед судом.

Ті люди, яких вони вербують, також повинні нести відповідальність: професійне ганьблення, пониження на посаді та судове переслідування. Вислати когось до Південного Судану в якості покарання не досить. Такий підхід не матиме реального ефекту стримування. Данія красномовно це продемонструвала на прикладі справи Тімо Ківімякі, фінського академіка, який шпигував за своїми студентами за плату від Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації.

Дивним є те, що якби пан Ківімякі спав зі своїми студентами, він підлягав би значно більшому осудові. Шпигунство не розцінювалось як щось настільки серйозне, тому по відбутті короткого тюремного увʼязнення в Данії Тімо Ківімякі відновив свою академічну карʼєру.

Розвіяння атмосфери безкарності не гарантує громадської відповідальності, але, безперечно, заохочує до неї.

Та найбільша, мабуть, перепона на нашому шляху все-таки полягає у спілкуванні. Необхідно створити атмосферу довіри між різними прошарками нашого суспільства. Ми не можемо боротися з явищем путінізму самотужки. Я не хочу жити в суспільстві, в якому НАТО вказує мені, що писати, самостійно обирає клієнтів для нафтових компаній, вказує університетові, як і яку історію слід викладати, використовує релігійні організації як частину політики безпеки.

Наше суспільство має зберігати юридичні, етичні та професійні межі, встановлені між різними сферами життя. Солдат не є політиком. Політик – це не бізнесмен. Журналіст не є прокурором. Офіцер розвідки – не академік. Той факт, що всі ці професії відрізняються одна від одної, не має негативного впливу на рівень довіри, а зовсім навпаки. Ми можемо довіряти людям, з якими маємо справу, лише коли знаємо, ким вони є насправді.

Водночас ми є чимось більшим, ніж просто професіоналами своєї справи. Ми – громадяни наших країн і справедливо дбаємо про добробут інших. І якби ми стали свідками злочину чи нещасного випадку, ми однозначно втрутились би, щоб цього уникнути. Ми готові надати докази в суді, щоб забезпечити справедливість. Ми – члени ширшої спільноти, спільноти поза нашими приватними та професійними інтересами.

Це саме та сфера, над якою треба працювати, якщо ми плануємо відновити культуру безпеки, необхідну для боротьби з путінською загрозою. Нам треба шукати шляхи для зустрічей та діалогу, попри розбіжності між державним та приватним, військовим і цивільним, засекреченим та загальнодоступним, урядовим і опозиційним, інтелектуальним та практичним.

Маленькі країни зазвичай краще справляються з вищезгаданим завданням. Цьому також сприяє об’єднання державної еліти на основі чогось спільного: навчання в одному університеті, спорідненість через родичів та наявність дружніх стосунків, через особисті знайомства. Це одна з найсильніших сторін таких країн, як Естонія та Фінляндія.

Мало того, оскільки Росія зараз є ворогом номер один, використання вищезгаданих її слабкощів не гарантує остаточної перемоги. Сьогоденна загроза з боку Росії вже завтра може змінитись на загрозу з боку Китаю. Саме тому ми мусимо підсилювати вразливі місця вже зараз, поки маємо справу з істотно слабшим супротивником, перш ніж протистояти значно сильнішому.

Стосовно всіх цих питань ми на Заході можемо багато чого навчитися у вас, в України. Ви боретеся з цими проблемами як з реальними загрозами вашій національній безпеці, ідентичності й виживанню як такому. Ваш досвід на полі бою для нас безцінний. Не менш важливою є ваша вистраждана перемога на інформаційному фронті.

StopFake та інші ініціативи є світовими лідерами в аналізуванні російської дезінформації та протидії їй. Я надзвичайно радий можливості допомогти українським активістам і аналітикам у донесенні свої думки з цього та інших питань нашим західним політикам.

І на завершення я хотів би підкреслити важливу роль УКУ. Я знаю єпископа Бориса, мого дорогого друга, з часів нашого спільного навчання у Кракові 1986 року. Мені дуже приємно поновити нашу дружбу після того, як він побудував УКУ, і я з насолодою та захопленням спостерігав, як цей університет зі скромних початків перетворюється в дивовижну установу, якою ми її бачимо сьогодні.

Не можу знайти слів, щоб достатньою мірою підкреслити вагу УКУ як символу цілісності й досконалості в Україні. Це той університет, де зарахування до числа студентів та нагородження кваліфікацією базуються на академічних досягненнях, а не на готівці та звʼязках. А це відіграє надзвичайно важливу роль у вихованні майбутньої української еліти. Вже сьогодні багато хто з випускників займають високі посади в Україні та поза її межами. Я певен, що багато хто ще досягне подібних висот у майбутньому.

Однак УКУ – це не просто фабрика успішних випускників, яких Україна безсумнівно потребує для творення свого майбутнього. Глибокий християнський Етос – ось що робить університет по-справжньому особливим. Для мене найцікавішою особливістю УКУ є поєднання прагнення наукової досконалості з духом скромності та служіння, що надає людям з обмеженими можливостями для навчання відчуття духу академічної спільноти.

Слова «український» та «університет» у назві закладу є однаково важливими, та все ж особливим є саме центральне слово – «католицький». Як на мене, УКУ втілює в собі найвизначніші інтелектуальні, соціальні та моральні традиції Католицької Церкви. Цей університет встановлює високі стандарти для сильних і водночас дотримується м’якого ставлення до слабших.