Носії яких кваліфікацій будуть користуватися попитом для перемоги і повоєнної трансформації найближчими роками

Розмова щодо професій частіше відбувається у трьох контекстах. Перший освітній. Він активізується або під час вступної кампанії, коли експерти (а хто у нас не експерт?) обговорюють, на які спеціальності цього року подано більше заявок. Іноді перед початком навчального року, аби зачепити дотичну  тему навичок. Другий контекст - це ринок праці: рівень зайнятості, порівняння  зарплат за індустріями. Третій — трендовий, це коли, приміром, Світовий економічний форум оприлюднить чергове одкровення давоських мудреців про ТОП-10 навичок.

От, в ЄС і Україні 2024-й оголошено Європейським роком навичок, тож цілком можна було б пристати до цього контексту. 

Але я наразі пропоную четвертий. Він обʼєднує виклики, які постають саме перед українським суспільством та екзистенційний вибір, що його робить кожна конкретна людина. Підштовхувана обставинами чи власною прозорливістю, але від першої особи. Саме цього персонального стосунку з реальністю мені бракує у  трьох поширених контекстах.

Означу лише сім ключових викликів, що гостро постають нині перед Україною: 

1. Безпека, включаючи гарячу фазу війни, кіберзагрози, інформаційні атаки, внутрішні конфлікти, геополітичні розклади (частіше несприятливі для нашої країни);
2. Втрата людського потенціалу, у тому числі - відтік кваліфікованих фахівців;
3. Вразливість і нестійкість державних інститутів;
4. Соціальна напруженість, психологічна втома тощо;
5. Необхідність інтеграції у суспільство та економіку мільйонів людей з фізичними і психологічними травмами війни;
6. Вкрай повільне економічне зростання (власне воно було і до повномасштабного вторгнення, війна лише поглибила кризу);
7. Розрив між наукою та бізнесом, відсутність ланцюжка трансферу технологій.

Хто і як може дати цьому раду, носії яких кваліфікацій потрібні найближчими роками - для перемоги і повоєнної трансформації? 

Я б поставив запитання інакше:  наше суспільство як система - як воно виглядає  у цей історичний момент? Що відбувається з петлями зворотних звʼязків? Чи працює  зв'язок балансування у момент, коли сила викликів штовхає систему “в рознос”? І навпаки: чи не гальмують певні елементи системи тоді, коли потрібні додати обертів, аби вирватися із пастки чи перейти на якісно новий рівень? Тож, якою має бути модальність мислення і характер діяльності, аби впоратися із викликами? Які соціальні й водночас професійні ролі тут працюють. Модальність, як на мене, важлива, бо вона задає характер зусиль і їх вектор. 

Наприклад, учасники бойових дій, особливо кому потрібне протезування часто зустрічаються з процесуальною байдужістю усіляких комісій, і відчувають, що їхня перспектива отримати допомогу нескінченно затягується через те, що в системі задано модус гіперконтролю. Але зрештою це породжує вибух гніву. Або що відбувається коли через той же гіперконтроль (хоча низьку підзвітність) затягується постачання потрібних одиниць техніки на фронт? Зʼявляється ще більше поранених і вбитих. Або навпаки - в інформаційному просторі гіпершвидко поширюються “вкиди”, “срачі”, фейки і усілякий треш.

Про які модальності йде мова та як вони повʼязані із професійною діяльністю? 

Модус підтримки: тут йдеться про широкий спектр професій і навіть більше - професійних ролей, повʼязаний із піклуванням, орієнтацією на розуміння потреб людини, чи групи людей; налаштовані на стабілізацію і переважно стишення. Головним чином - стишення - болю. До цього кластеру належать медики, психологи і психотерапевти, правники, педагоги, представники фронт-офісів, значна частина менеджерів. Мали би належати державні службовці і поліція.

Проривний модус: вихід за межі подолання і обмежень, наступальні дії, забезпечення прориву там, де необхідні відповідні рішення, інновації, нові простори. Тобто це не лише про бійців штурмових бригад, воїнів на “передку”, але й про підприємців, які запускають нові сервіси і продукти, опановують нові ринки; це про митців і науковців; винахідників, спортсменів і філософів. В українських реаліях це на практиці тісно переплетено, нерідко виходить так, що філософи стають воїнами, а повернувшись з фронту, стають підприємцями. І навпаки підприємці - стають мислителями.

Модальність контролю: управління ризиками, убезпечення, нагляд за погодженими  правилами гри. До цього кластеру належать безпекові структури, прокуратура, журналісти-розслідувачі, антикорупційні органи. Тут важливо, аби контроль не був тотальним, не перешкоджав тим, хто готовий взяти на себе відповідальність для прориву, але, водночас міг вчасно сигналізувати, коли ризики починають зашкалювати. 

Рефлексивна група: аналітика, дослідження, прогнозування, осмислення даних, тестування можливих рішень. Основний мотив - допитливість. Стан - максимальної відкритості розуму.  Це природна ніша для інтелектуалів, музейників,  аналітиків, стратегів.  Тут  нерідко опиняються зрілі керівники, перед ухваленням відповідальних рішень або бойові командири в момент “after action review”.

Так, модальність кожної людини, кожного фахівця/фахівчині може змінюватися залежно від ситуації і характеру виклику. Але є групи професій (чи знову ж таки - професійних ролей), в яких певна модальність переважає і задає рамку кваліфікаційних вимог. Скажімо, медицина в цілому - про підтримку і піклування, і сімейний лікар, терапевт має бути втіленням цих рис. Але хірургу часом доводиться йти на ризик для порятунку пацієнтів. 

Обираючи свою роль у суспільстві та індустрії, варто чесно собі відповісти на запитання, в якій модальності ти найбільш органічний/продуктивний/що тобі краще вдається. 

Ознакою ж трансформаційного лідера є зрілість особистості, що дозволяє свідомо оперувати різними модальностями, послідовно змінювати, налаштовуючись на доцільність. 

Саме тому ключовими навичками  майбутнього стають:

Еластичість розуму (когнітивна гнучкість)

Засаднича невизначеність, яка, нагадаємо, стає однією із базових характеристик світу; наростання динаміки соціальних, економічних, культурних  процесів; збільшення обсягів інформації вимагає здатності усвідомлювати обмеження власного світосприйняття. Прагматично це означає уміння помічати та обходити власні когнітивні викривлення, готовність оперувати широким спектром стратегій пізнання в залежності від ситуації. Це вимагатиме регулярного оновлення поглядів на певні речі, звичку і уміння  додавати необхідні елементи до своєї картини світу.  

Внутрішній компас

Уміння складати власну стратегію освіти й будувати персональні траєторії навчання. Уміння самостійно визначити свої пріоритети, максимально точно розподілити увагу, час і фінанси є незамінним в умовах, коли постійно зʼявляються нові кар'єрні можливості та освітні пропозиції. Біл Джордж з Гарвардської школи бізнесу та Пітер Сімс зі Стенфордської вищої школи бізнесу, наполягають, що в центрі внутрішнього компаса лежить самосвідомість, що сканує чотири ключових сектори: цінності та принципи, мотивація, команда, та механізми впровадження. По факту це – комплексна навичка, що  окрім аналітичного мислення, вимагає самоемпатії, рефлексії, самоконтролю і здатності чесно сприймати зворотний зв'язок. У підсумку, спроможність самостійно аналізувати ситуацію, розуміти виклики для своєї професійної ніші, бути готовим навчатися впродовж життя і вчасно оновлювати професійні навички стає ключовою рисою конкурентоздатності працівника.  

(Про)активне навчання, спрямоване на зростання

Ключова риса тут - самозарадність та ініціатива індивіда. Центр ухвалення рішень у даному разі переходить від інституцій до конкретної людини, яка, відповідно, має візію і амбіцію створити певну цінність і при цьому вести бажаний для себе спосіб життя. Проактивна особистість не чекає пропозицій від освітніх інституцій, вказівок від викладача чи роботодавця щодо тем і навичок вартих опанування, а сама пропонує і обирає трек професійного зростання, спираючись на те, що називають світоглядом зростання (growth mindset). Це дозволяє людині розвивати потрібні навички, незалежно від того вони вроджені чи набуті. Навчання у тому випадку породжує мотивацію і готовність інвестувати  у нього час і ресурси, коли попередні навички і знання конвертуються у соціальний статус та доступ до ще більших ресурсів.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Микола Скиба, експерт напрямку "Освіта" Українського інституту майбутнього.