Олександр Положинський: Я готуюсь зі зброєю в руках захищати Україну та український народ

Нещодавно світ почув твій новий альбом гурту "Був’є" - 12 із піснею "Зі мною все гаразд". Розкажи про альбом і цю пісню. Чому саме вона частіше тепер на слуху? 

Насправді все трошки не так. 21 жовтня вийшов третій альбом гурту "Був’є", який називається "12 пісень, якими БУВ‘Є наповнювався впродовж семи років". І цей альбом, який 7 років, власне, писався. Не можна сказати, що "Зі мною все гаразд" - це головна пісня альбому. Там приблизно всі пісні однаково головні. Найвідоміша - однозначно пісня "Закохані". Це Саундтрек до фільму Тараса Химича "Жива". Власне, з цієї пісні альбом і почався. Ми спочатку записали Саундтрек до фільму "Жива", який теж писався на прохання Тараса та його дружини Олени. Вони вдвох запросили мене до себе в гості, розповіли про фільм, який буде зніматися, і попросили написати пісню. І пісня писалась кілька років. Потім ще потрібен був час, щоб нам цю пісню записати, видати. Тарас зі своєю командою зняли класний кліп. І от в 2015 році пісня вийшла. З неї новий альбом і почався. Потім ми записали ще кілька пісень. Наприклад, пісня "Бронзове тіло" на слова Михайля Семенка. Це був проект пісень на слова поетів "Розстріляного Відродження". Ми з Був’є записали таку пісню. Потім взяли участь в проекті Віктора Павліка. Разом з нами він переспівав свою пісню "Бо в сні відлітаю".  Потім ще була пісня пластова "Легіон", написана на пластовому таборі "Легіон". І пісня "Ось тобі моя рука".  Вона писалась, як пісня підтримки українськими вболівальниками української футбольної збірної. 

Але про футбол там нема жодного слова. І ми її багато разів в тому числі й для військових виконували. З Іваном Маруничем та з іншими моїми колегами музикантами. І завжди вона дуже гарно сприймалась, як пісня підтримки. Тому що це пісня про віру в свої сили. Віру в Перемогу. Це пісня оптимізму. Так що, от такі 5 пісень були записані просто окремо. І коли вже в нас були ось ці 5 пісень, ми з Романом Сорокою – це мій товариш, колега, співзасновник Був’є, головний по музиці та саундпродюсер гурту, аранжувальник і композитор – на початку осені минулого року сіли в нього на студії в Луцьку, поговорили й вирішили, що у Був’є є два повноцінних альбома по 12 пісень. І немає третього альбому на 12 пісень. Натомість є просто 5 гарних пісень записаних.  Ми вирішили дописати ще 7 пісень, додати тих 5, які вже є, і вийде третій альбом на 12 пісень. І ми це зробили. 21 жовтня, сьогодні (на момент запису інтерв’ю, - Ред.) цей альбом вийшов. А от, власне, "Зі мою все гаразд" - це пісня, яку ми вирішили окремо презентувати разом із альбомом, тому що це фінальна пісня альбому, це пісня під номером 12 в альбомі, і вона, мабуть, найбільш оптимістична за змістом із усіх. В альбомі є пісні різні.  Є бойові, є драйвові, є трошки трагічні, є сумні-печальні, медитативні можливо, трошки філософські. Але все це підводиться підсумком, що попри всі негаразди - зі мною все гаразд. Нехай із кожним з нас все буде гаразд. 

З медіа я дізналась, що 15 лютого ти вступив до лав ЗСУ. Це так?

Ні. Не так.

Але в ТрО, ти пожартував, що вступиш вже після війни. Все не так?

Знову все заплутано (сміється). 

Розкажи, як було насправді.

1 лютого цього року я прийшов у Луцький воєнкомат для того, щоби записатись в територіальну оборону. Я пройшов всі процедури, заповнив документи, зібрав якісь довідки, пішов на медкомісію, пройшов медкомісію, здав всі аналізи. І десь видно в процесі проходження медкомісії я підхопив ковід. Після того, як всі документи подав, я десять днів провалявся з ковідом, і потім, коли мені вже дали тест, що я здоровий, одразу ж в той день поїхав знову в воєнкомат і підписав контракт з луцьким батальйоном територіальної оборони. Чи з Волинським батальйоном? Не пам’ятаю вже зараз. Коротше кажучи, я підписав контракт, навіть зробив публікацію про це в соцмережах, але з’ясувалося, що не все так просто. Така була там процедура, не знаю чи вона ще зараз зберіглась, що я підписую контракт з ТрО, але це ще не значить, що ТрО підписує контракт зі мною. Тому що має пройти ще певний час, поки мій підписаний контракт разом з іншими підписаними контрактами збереться в якусь там купку, і ця купка їде в інше місто, де знаходиться керівник територіальної оборони всього Західного регіону. І там вже цей керівник все разом підписує, всі контракти. Отож, я підписав контракт, але зі мною його не підписали. 23 лютого пізно ввечері мені написав офіцер, який займається особовим складом, і повідомив, що зі мною контракт не підписали, тому що я писав заяву на вступ на ім’я військового комісара, а поки я хворів все змінилося, і треба вже писати заяву на командира батальйону. Тому мені сказали, що треба приїхати знову, переписати заяву вже на ім’я командира батальйону, ще заповнити якісь інші документи, і тільки тоді зможуть зі мою підписати контракт. Усі ми знаємо, що саме почалось 24 лютого, тим не менш я поїхав в штаб батальйону територіальної оборони. Чесно кажучи, їхав з думкою, що мені скажуть швиденько з’їздити додому, зібрати всі необхідні речі й приїжджати воювати. А виявилося – ні. Я приїхав, знову підписував документи, переписував заяву. Мені сказали, що документи всі в порядку тепер, але ми поки що вас в тероборону не берем, тому що нам поки що потрібні люди з бойовим досвідом. Тому, їдьте додому, збирайте тривожну валізку й чекайте. Валізка була майже зібрана. І я просто чекав три дні. Чекав три дні, і мене не покликали ні в тероборону, ні на які курси, ні на яку підготовку, зброї не видавали. І я, чесно кажучи, почувався покинутим. Аж тут бачу, що в Києві роздають зброю. І мій друг Арсен Мірзоян, який відвіз родину в Карпати,  написав мені, що хоче повернутися в Київ і йому потрібен компаньйон, який міг би його на своєму транспорті забрати й відвезти. Тому що свій транспорт він лишав дружині Тоні. І я подумав, раз тут в теробороні я не потрібен, то поїду в Київ. Це був третій день нападу, якраз в той день, коли почали з’являтись деергешні групи ворожі. В столиці вже роздавали зброю всім, хто хоче її боронити. Ми хотіли боронити Київ. І ми поїхали на Київ.  І вже коли я був в Києві, я відписався цьому офіцеру з Луцької тероборони. Написав, що я вже в Києві, і якщо я потрібен, мене можуть викликати з Києва, але поки я лишаюсь. І мені сказали лишатись поки в Києві.  І з того часу з нашої тероборони я контактів, нажаль, не мав. Мене так туди й не покликали. Тому, вакансія лишалась вільною в ЗСУ для мене, і 16 травня я став бійцем 47-го окремого штурмового батальйону,  який потім став 47-м полком і зараз стає 47-ю бригадою. 

Твоє перше бойове хрещення. Яким воно було? Які відчуття? Емоції? Чи такою ти бачив у своїй уяві війну?

Як такого, бойового хрещення в мене не було. В мене було хрещення обстрілами.  Ми 10 днів були на передовій. Мені не вдавалося ні разу стріляти, але по мені стріляли багато разів. Не тільки по мені. По нас всіх. Нас обстрілювали з мінометів, обстрілювали з танків, ракети прилітали до нас. Наших колег з нашої роти, які стояли на інших позиціях, обстрілювали також літаки й гелікоптери. Але нам самим повоювати не вдалося, тому що нас тільки здалеку крили. Тільки хлопці з 2-ї роти нормально повоювали. А в мене є тільки досвід перебування під обстрілами, в мене є досвід копання укриття, в мене є досвід переховування в укриттях під час обстрілів, в мене є сумний досвід перенесення поранених і загиблих, але бойового досвіду поки що немає.

В тебе є пісня "Мене вже немає". І зараз часто, коли в соцмережах летять фотографії із чорними стрічками, люди підкладають власне цю пісню. Яке твоє відношення до смерті стало після повномасштабного вторгнення, після того, як ти рятував, виносив поранених з поля бою і, можливо, щось бачив ще… щось змінилось в тобі? 

Поля бою в нас не було. Це не зовсім правильно казати. Просто допомагав нести пораненого товариша з місця, де йому надавали допомогу, в автомобіль, для того, щоб врятувати й вивезти його в тил. Взагалі, моє ставлення до смерті не змінилося. І ця пісня писалася тоді, коли я теж зіштовхнувся дуже близько зі смертю дорогої мені людини, і, власне, під впливом цієї смерті, пісня була написана в 2011 році. Зараз, звісно, мені сумно. Звісно, я важко переживаю загибель наших людей. Особливо людей, яких я знав, і близьких мені людей. Нажаль і близькі мені друзі загинули у цій війні. Вони гинули і в 2014 році, і в 2015 році… і в цьому році також багато загиблих людей, яких я знав особисто, з якими я дружив і які дуже дорогі для мене. Але так само мене чіпляють смерті людей, яких я не знаю, та це наші люди. І вони загинули тільки через те, що несповна розуму і несповна людських цінностей сусіди на сході та півночі вирішили забрати це життя у наших людей та знищити нашу країну. Ніякої іншої причини для цих смертей немає. Тільки хворі бажання тих, кого Бог, обставини чи ще щось інше – зробили нашими сусідами. Тут нам, звісно, страшенно не пощастило.  І я впевнений, якби не вони, і це вже зараз на прикладі цих всіх страшних подій, які ми бачимо довкола, ми їх переживаємо, ми є учасниками цих подій, жертвами, яких ми є… 

Немає жодних сумнівів, якби ця наволоч, яка приперлася до нас багато століть тому, не гальмувала, не нищила нас, не псувала нам життя, ми би жили в зовсім іншій країні і в зовсім іншому світі. Я впевнений в цьому. Так що, з одного боку я ставлюся до смерті по філософськи, з іншого боку, кожна смерть, кожна звістка про смерть мене глибоко чіпляє. 

Ти – людина творча, ти пишеш музику, ми тебе знаємо й шануємо, слухаємо твої пісні. В який момент Сашко Положинський артист відчув, що він має стати воїном? 

В принципі тут якось не було моменту переходу з одного стану в інший.  Тому що, дуже багато років, я вважаю, що моя творчість разом з тим була і боротьбою. І зараз, коли я змінив свій офіційний статус, і з цього почалася наша сьогоднішня розмова, я вже є офіційно солдатом Збройних Сил України, але разом з тим я продовжую записувати пісні, і лишаюсь артистом при цьому. Просто, якщо раніше я був більше артистом і менше воїном, зараз я трошки змінив пріоритети й став більше воїном і менше артистом. Зараз я практично не даю концертів, не виступаю, хоч інколи дуже кортить. І навіть по доброму заздрю тим артистам-колегам, які отримали можливість їздити виступати в Європу. Я би хотів повиступати в Європі, звісно. Так склались обставини… я не вітаю ці обставини. Але так склалось, що в Європі ця творчість зараз дуже потрібна. Якщо кілька років тому ми би їздили на концерти в Європу, то кількість людей, яким наша музика була б цікава була би значно меншою. Зараз це сильно змінилося. Сподіваюсь тимчасово. В тому плані, що наші люди після Перемоги повернуться назад в Україну і будуть її розвивати по новому, робити її новою, кращою, іншою Україною, ніж вона була до війни. І зараз я не лише про війну від 2022 року. Але про війну, яка точиться з 2014 року… а можливо й ще раніше. Так от, звісно мені хочеться повиступати, і повиступати в Європі, і для такої аудиторії, але…

Я думаю, що це все буде…

Ну… побачимо. Але зараз мені не менш цікаво й потрібно займатися тим, чим я займаюсь. Отримувати знання, навички. І постійно бути готовим до того, щоб зі зброєю в руках захищати Україну, захищати український народ, і вже безпосередньо на лінії фронту. Так склалося, що ми на фронті були досить короткий термін часу. Всього десять днів, як я казав. Безпосередньо на передовій. І ще кілька днів у зоні наближеній до зони бойових дій. Решту часу ми перебуваємо в тилу. Але за той час, що ми були в тилу, я вже навіть збився з рахунку, скільки разів нам казали бути в повній бойовій готовності до того, щоби  терміново виїжджати на фронт в тому чи іншому напрямку, залежно від обставин, залежно від необхідності. Так склалося, що кілька днів ми перебували в повній готовності, а потім нам казали про відбій. Але, наскільки я розумію, на нас постійно розраховують і нам не дають розслаблятися. 

Так сталося, що після повномасштабного вторгнення, дуже багато артистів, які співали російською мовою, виступали в Росії змінились. Чи віриш ти в щирість їхніх змін в проукраїнський напрямок?

Я думаю, що якби не ці всі страшні потрясіння, які пережили всі ми в останні дні лютого, в перші дні березня, можливо всі ці люди, чи більшість із них, так би й не зрозуміли, в чому вони помилялися. Але зараз я вважаю, що переважна більшість з них перейшли на українську мову в спілкуванні, на українську мову виконання своїх пісень, змінили свої імена - вони роблять це щиро. Без кон’юнктурних міркувань, з великою любов’ю до України. І в результаті -розуміння, усвідомлення багатьох своїх помилок, і, можливо, навіть своєї провини частково. Я вірю в їхню щирість, і я не хочу нікому з них зараз дорікати. Можливо нам колись доведеться це зробити, чи всім їм, чи декому з них, але зараз я, наприклад, вдячний всім моїм колегам і колежанкам, які почали співати українською мовою, за цей дуже важливий творчий крок. Мені не всі українські пісні, які я зараз чую, подобаються.  Але мені подобається, що люди починають співати пісні українською мовою. І багато цих пісень дійсно класні й чіпляють мене за живе. 

Існує різниця між звичайним гумором і армійським. На війні, на фронті, між військовими, як часто гумор живе в такому середовищі, який він?

Без гумору було би важко дуже. І цей гумор має дуже багато відтінків. Часто він дуже самоіронічний. Дуже часто він чорний. Дуже чорний гумор. І, якби люди цивільні, не підготовлені, не знайомі з тим всім, що відбувається в ЗСУ, в армійських спільнотах, десь на лінії фронту, чи поблизу до лінії фронту… от якби люди різко так почули ці розмови, ці жарти, то, я думаю, багато би з людей під час такого різкого переходу могли би бути трошки шоковані. Але, знову ж таки, на власному досвіді, я переконаний, що цей гумор дуже допомагає. Він допомагає переживати трагічні обставини, втрати, він допомагає не з’їхати з глузду, він допомагає триматися колективу, цілісності, не розповзатися, не розбігатися, не лякатися, не панікувати, бути зібраним і готовим до відсічі в будь-який момент. Нам це дуже допомогло. Так сталося, що коли ми були на фронті, то серед загиблих були й наші близькі друзі, серед них – наш командир, командир нашого взводу. І за таких обставин, ми були доволі далеко відірвані від основної групи… і безпосередньо нашого підрозділу і взагалі ЗСУ. Ми знаходились на певній віддалі, висунуті глибоко вперед назустріч ворогу. Тримали там свій опорний пункт. І за таких обставин, коли керівник взводу гине, то могло б статися що завгодно. Люди могли би посипатись, підрозділ міг би розвалитися, могли би втікати, залишати позиції, панікувати і так далі. Цього всього в нас не сталося. І значною мірою це завдяки тому, що ми допомагали одне одному негатив, страх, якісь там тривожні відчуття, панічні відчуття, переживати, розвіювати, розсіювати, власне, завдяки гумору. Гумор нас дуже сильно підтримував. Ну і в здоровому колективі, гумор завжди допомагає в тому, щоби колектив якось спаювався за рахунок ось цих жартів чи прикольчиків… і притиралися люди, які ще вчора були не знайомі одне з одним. Гумор допомагає в тому числі долати якісь напружені моменти, конфліктні чи напівконфліктні ситуації. Гумор – це завжди хороший спосіб вийти з конфлікту, або перевести його в інше русло, або якось хоча би пом’якшити негативні наслідки. Так що, гумор - дуже важливий. 

Я часто чую від військових різні полюси думок стосовно тих людей, які знаходяться в тилу, в яких відбуваються гучні вечірки, дискотеки. Як ти до цього відносишся?

Я не хочу кривити душею. Я не скажу, що це викликає в мене якийсь негатив, несприйняття. В мене немає претензій до цих людей. В мене лише є певне відчуття тривоги, пов’язаної із цим. Тому що, я завжди тривожусь, чи усвідомлюють люди всю складність ситуації, яка склалась зараз всередині України. Чи усвідомлюють люди всю повноту ризиків, і для країни, і для народу загалом, і для кожного з нас персонально. Чи готові люди адекватно реагувати на безпосередню небезпеку, на стрімкі атаки ворога, чи не буде ось така розслабленість, такий спосіб життя з великою кількістю розваг, дискотек, вечірок і так далі… Чи не буде це тим фактором, який сприятиме виникненню величезної несподіваної паніки у випадку, якщо раптом, не дай Бог, щось піде не так, як ми всі хочемо. Якщо відкриється новий напрямок наступу, якщо знову підійдуть до Києва, якщо вдарять несподівано. Якщо ці атаки ракет, дронів і так далі набудуть знову такого масового характеру, які ми переживали не так давно по всій Україні. Зараз ці обстріли продовжуються. Але інтенсивність знову зменшилась. Та не факт, що вони не зможуть відновитися. І от, кожен раз, коли я бачу людей, які гарно проводять час, які відпочивають, які на позитиві, які веселяться, радіють життю… я це все вітаю з одного боку. Мені приємно бачити радісних, спокійних, позитивних людей… Мене це надихає і якось внутрішньо ніби заспокоює. Але з іншого боку, цей спокій завжди конфліктує в мені із тривогою, яку викликають всі ці люди своєю поведінкою через те, що я розумію, що от зараз їх тут в цьому місці багато… вони веселі й позитивні. Не дай Бог прилетить сюди. Що з ними буде, і як вони це все переживуть, якщо залишаться живими, але отримають важкі поранення, або стануть свідками отримання важких чи смертельних поранень близьких людей? Тривога теж присутня при цьому. 

Тобто люди можуть бути не готові, а потрібно, щоб кожен був готовий?

З одного боку так. Люди мають бути готові до того, щоби захистити себе, рятувати себе тощо. Але є ще інший аспект. Вони ще мають бути готові до того, що може так скластись ситуація, що вони змушені будуть значно більше уваги приділити війні, обороні й захисту України. Я впевнений, що переважна більшість цих людей, які розважаються – вони пам’ятають про війну, вони беруть участь у війні, десь донатять, десь якимось іншим чином підтримують оборону й захист країни. Я впевнений, що байдужих людей дуже мало є. Але потрібно, щоби оця ілюзія  мирного життя десь в Києві, у Львові чи в інших містах, які знаходяться досить далеко від лінії фронту… щоби люди розуміли, що вони є частиною оборони країни, і тільки в нашій єдності, в нашій самовіддачі, взаємопідтримці, взаємодії тощо, тільки в цьому всьому наша головна сила і запорука нашої Перемоги. Тому що підтримка зовнішня, вона дуже важлива, вона надзвичайно важлива. І якщо ми не будемо захищати, підтримувати і тягнути одне одного, то самої тільки зовнішньої підтримки буде не достатньо. Мені хочеться, щоби люди, розважаючись, не забували про те, що в якийсь момент може так скластися, що від розваг доведеться відмовитися взагалі на якийсь час для того, щоби перемогти. А от вже після Перемоги відсвяткуємо всі разом натхненно.  

Ідучи таким оптимістичним сценарієм, в який ми віримо всі, ми віримо в нашу Перемогу й знаємо, що вона буде, яку модель України власне ти сам бачиш?

Я не думаю, що в моєму баченні України моєї мрії щось дуже сильно змінилося через війну. Це бачення ніколи не змінювалося. Мені хочеться, щоби Україна була країною щасливих людей. І щоби вони були щасливі саме тому, що живуть в Україні, саме в такій країні, яка дбає про кожного з нас, і в Україні, в якій кожен з нас дбає про свою країну. Можна дуже довго розписувати різні деталі, але я думаю, що загалом мені б хотілося, щоб Україна була такою, в якій кожен хотів би жити. Щоб кожен громадянин світу хотів би жити в Україні. От про таку країну я мрію. 

А чи закарбувалася в тебе на сьогоднішній день якась особлива історія від початку повномасштабного вторгнення, яка залишиться назавжди в тебе перед очима? 

Та я думаю, що таких моментів, таких переживань є дуже багато. Це якісь і позитивні речі й негативні. А десь і кумедні. Багато трагічного…

Можеш щось розповісти? 

Та багато що. Можна згадувати, як ми їхали з Арсеном Мірзояном на Київ. Там було  дуже багато цікавих моментів… як нас там перевіряли на блокпостах. Ці блокпости в кожному селі по дві штуки на в’їзді і на виїзді. Дуже часто бувало таке, що от закінчується одне село й починається друге село. І там на відстані буквально 10 чи 20 метрів два сусідні блокпости. І на кожному тебе ретельно перевіряють. Тому що кожен хоче взяти участь у війні за своє село ось таким чином. І дуже багато таких моментів ми переживали з Арсеном в Києві, практично цілий місяць ми прожили в Арсена вдома. Ми разом їли, разом, ну умовно кажучи воювали, ми якийсь час  перебували в одному підрозділі,  перебували неформально, але зі зброєю в руках, а потім ми почали волонтерити. Також ми разом їздили на студію писати пісні. Я був присутній при тому, як народжувались нові пісні Арсена, які мені дуже подобаються. Арсен був присутній, коли записувались мої пісні. Потім ми займались разом волонтерством, разом возили автомобілі, для того, щоб передавати їх військовим. Медичні автомобілі возили. І пожежні автомобілі возили. Я ж ніколи раніше не ганяв автомобілі з Європи. Я взагалі не переганяв чужі автомобілі раніше. А тут їздили в Європу, купували ці автомобілі, інколи вони були в жахливому стані, а я не так щоб аж дуже хороший водій. А тут ще й на розваленій машині, яку ще треба загнати на СТО, побути десь там у Львові чи в Києві. Чи по дорозі зі Львова на Київ. Щоб довести авто до того стану, аби віддати їх військовим. Щоби військові були впевнені, що машина буде надійною і виконуватиме поставлені завдання. І кожен кілометр інколи на розваленій машині… і це також був стрес. Але доїжджали й здавали ці машини фахівцям, щоби вони їх відремонтували. І так само, концерти, які ми давали і з Арсеном, і з Іваном Маруничем. Все це також залишиться в пам’яті. І, звісно, мої військові справи. Мої перші дні в батальйоні. Знайомства з новими людьми. І враження від них. І люди, яких уже немає, загиблі… але, які залишились в моїй пам’яті.  Все це залишило відбиток в моїй душі і житиме зі мною доти, доки житиму я. Сподіваюся, це буде ще дуже-дуже довго. Я все таки планую дожити до тієї України, про яку ми говорили. 

Всі фото: Олена Чернінька

Можна поросити тебе зачитати якісь рядки, написані тобою за цей час?

Я би хотів зачитати текст, який я написав 24 лютого:

Страху немає,
Є сумна тривога
За всіх дітей та їхніх матерів,
І є ненависть
До курдупля того,
Який давно й серйозно захворів
На манію,
На комплекси й образи
І на бажання стати більшим злом.
Та був і є лише шматком зарази,
Бо був х@йлом і лишиться х@йлом.
І кожен, хто пускав сюди ракети,
Хто їхав сам
І кого привезли,
Готуйте собі траурні пакети
В мішках додому вернетесь,
Козли.
За кожну краплю крові,
За сльозинку,
Що наші через ваших пролили,
Вас битимуть
Безжально,
Без зупинки,
Уперто і спокійно,
Як воли.
На нашім боці правда,
В правді сила.
І нас веде й тримає сила ця.
А кожному із вас лише могила,
І в пеклі заготовлені місця.
Вас проклинають
Наші мами,
Наші діти.
І це прокляття з вами навіки.
Нащадки ваші будуть в рабстві скніти,
Тіла і душі – жерти хробаки.
А ми залишимось
Оновлені і вільні,
Вогні запалимо
У мороку і млі.
Єдина сила – 
І військові, і цивільні
На рідній, гарній,
На своїй землі.