Папа Франциск повинен визнати Патріархат Української греко-католицької церкви

Потнифік згадує Україну у своїх молитвах, обстріл російськими ракетами торговельного центру у Кременчуці назвав “звірячою атакою”. Відправив до Києва кардиналів і представників європейських єпископатів. Кардинал Курт Кох, префект Папської ради у справах підтримки єдності християн назвав легітимізацію війни патріархом Кірілом “єрессю і фальшивим вченням”. Втім, проблема полягає в тому, що Апостольська Столиця не змінює своєї позиції у принципових питаннях.

8 червня Папа прийняв професора Мирослава Мариновича, проректора Українського Католицького університету у Львові, Дениса Коляду, випускника УКУ та Якушева з Маріуполя. Ця “неформальна консультація” відбулася за ініціативи Алехандро, багатолітнього друга Папи з Аргентини, якого заклопотало “неоднозначне сприйняття деяких кроків” Франциска українцями.

Описуючи розмову, професор Маринович підсумовує, що розмова тривала близько двох годин і була відвертою. Папа говорив про свої вчинки на підтримку України, тоді як його гості очікували на однозначну підтримку Папою української сторони. А також роз’яснень щодо виправданості вжитку терміну справедливої війни, інакше кажучи, права жертви нападу оборонятися. Як і необхідності отримання Україною західного озброєння, яке не є “ескалацією” війни, а способом самозахисту держави, яка на початку 90-тих років позбулася третього у світі ядерного арсеналу. Взамін мала отримати гарантії безпеки, натомість зіткнулася з брутальною агресією одного з “гарантів”.

Українські співрозмовники підкреслили, що винуватцем злочинної агресії є Путін і російська влада, але виконавцями злочину є звичайні російські солдати. Додали, що “прийшов час” для Ватикану напрацювати власну українську політику, яка не буде похідною від його російської політики. Розмовляли про подорож Папи в Україну, на що він відповів, що охоче прибув би до Києва, але йому категорично забороняють це лікарі.

Здавалося б, непорозуміння прояснилися, отож суперечки навколо висловлювань Франциска можна залишити в минулому. Про яке важко забути, але над яким можна опустити завісу мовчанки і піти вперед.

У полоні російської пропаганди

Нічого подібного. 14 червня на порталі єзуїтського часопису “La Civitta Cattolica” (Католицька громада — О.І.) з’явився запис інтерв’ю, яке Папа місяцем раніше дав своїм братам з Товариства Ісуса. Франциск похвалив “героїзм української нації” і сказав, що “не підтримує Путіна”, що виявилося тільки зовнішньою оболонкою. Адже пояснив, що “небезпека полягає в тому, що бачимо тільки потворне, але минаємо увагою цілу драму, яка розігрується на фоні цієї війни, яку можливо, якимось чином спровокували або якій вчасно не запобігли”. І сказав, що думку про НАТО, як організацію, яка “гавкає на Росію” почув від одного вельми розумного політика, який — як виявилося 24 лютого — мав рацію.

Обґрунтування позиції Папи виклав о. Антоніо Спадаро з Товариства Ісуса, головний редактор “La Civitta Cattolica” у статті  “Сім картин вторгнення в Україну”. Принципи тлумачення слів  і думок Папи його курією (особливо, єзуїтами) вимагають обидва тексти читати разом. Обмежуся до кількох запитань, залишаючи глибший аналіз висновків редактора на інший раз. Зрештою, важко було б зустріти чіткіший виклад принципів теології та політики сучасного понтифікату у питаннях війни і миру, міжнародних справ, екуменізму, поєднання, України і Східної Європи.

Розпочнімо з “гавкітливого” Північно-Атлантичного Альянсу. Цитування президентом Джо Байдена під час виступу у Королівському Замку в Варшаві “Не бійтеся!” Іоанна Павла ІІ (головного послання його понтифікату) о. Антоніо назвав таким “поєднанням Христа, свободи і НАТО”,  яке суперечить християнству. Адже Франциск “завжди опирався спокусі творення з християнства виправдання політики, якою б вона не була”. І тим самим “врятував християнство перед спокусою перетворення у спадкоємця Римської імперії чи Візантії”.

Треба цілком не знатися в історії останнього півстоліття, щоб у нагадуванні американським президентом (який, зрештою, є католиком!) “Не бійтеся!” Папи Войтили відшукати відродження Римської імперії. І ознаку використання віри, як легітимізації дій американської адміністрації задля стримання російської агресії.

Під час інаугураційного Богослужіння 22 жовтня 1978 року Іоанн Павло ІІ закликав: “Не бійтеся, відкрийтеся, відкрийте  двері для Христа навстіж. Відкрийте перед його спасенною владою кордони держав, економічних і політичних систем, широкі поля культури, цивілізації, розвитку! Не бійтеся! Христос знає, що носить людина в собі. Він один те знає!”. Промовляв італійською, але до поляків звернувся польською. Привітав тих, що зібралися, також французькою, англійською, німецькою, іспанською, португальською, сербохорватською словацькою, українською і литовською мовами.

Не залишалося сумнівів, про кордони яких країн і систем ідеться Папі насамперед. Якщо б хтось шукав аргументів щодо шкідливості занадто вже частого спілкування представників сучасного Ватикану з посланцями Московського Патріархату і вислуховування їхніх концепцій про “перший”, “другий” і “третій” Рим, то власне їх би віднайшов.

У відповідь на публікацію інтерв’ю з Франциском архиєпископ Святослав Шевчук, Голова Української Греко-Католицької церкви, у своєму Посланні на 112 день війни заявив: “Агресія Росії проти України не була нічим спровокована. Кожен, хто вважає, що російську військову агресію спровокувала якась зовнішня причина, є або одурманений російською пропагандою, або просто дурить світ з певною метою”. І додав:: “Причини російської військової агресії лежать у самій Росії, її природі і її середині. Україна першою прийняла цей удар, але, очевидно, взяла його на себе задля всього цивілізованого світу і його цінностей”.

Точніше не скажеш, хоч Шевчук уникає напруги у відносинах з Апостольською столицею. Це  вдається з усе більшим зусиллям, бо протягом чотирьох місяців війни Франциск майже повністю змарнував величезний капітал довіри, який серед греко-католиків і українців загалом наростив Папа Іоанн Павло ІІ. Зараз, по суті, нема вже що лагодити, бо достатньо проглянути мережу, аби зрозуміти глибину прірви, яку викопав “понтифік світу” між Апостольською Столицею та українцями.

Відречешся мене тричі...

Причиною тієї пастирської катастрофи є те, що Папа та його курія (заради справедливості, не вся) виробили принципи “російської політики” і не відступають від них. Хоч би в Україні небо впало на землю. Партнером у діалозі про єдність християн і оцінки подій на світі залишається Російська Православна Церква і її патріарх Кіріл. Ватикан погоджується з російським ресентиментом, який виник після того, як від “русского мира” відпала частина його “шматків” і вірить в універсалізм науки російської церкви. І єдиною турботою Апостольської Столиці, коли йдеться про війну в Україні, є створення умов для “примирення сторін конфлікту”. У політичному вимірі йдеться про те, що після Другої Світової війни, як переконує о. Спадаро, “не вдасться вибудувати міжнародного устрою за участі приниженої потуги, яка шукає помсти. Натомість слід прагнути залучення Росії до європейської візії від Атлантики до Уралу, про яку мріяв св. Іоанн Павло ІІ”.

Справді, тільки у голові єзуїта могла постати думка, аби Папу Войтилу покликати на свідка політичних і екуменічних комбінацій чинного єпископа Риму. Під час прощання на полі Львівського аеропорту (27 червня 2001 року) Іоанн Павло ІІ сказав “Дякую Тобі, Україно, за твій  непохитний і героїчний захист Європи від загарбницьких орд... Я б хотів, щоб Україна, як повноправний член, стала частиною Європи на цілому континенті від Атлантичного океану до Уральських гір”.

Отож, збігається назва океану і гір, але мало що, крім того. На зламі століть багато хто плекав надію на свободу і демократію в Росії -  сталося те, що сталося. До 2022 року демократичний світ ставав на вуха задля “побудови міжнародного устрою” з Путіним. Але “цар” уже 2007 року проголосив, що Росія відчуває себе приниженою і прагне відплати. І свої слова перетворив у злочинний чин. У Ватикані  швидше відгризуть собі язика, аніж визнають, що Україна веде героїчну боротьбу з черговою загарбницькою ордою. І що йде боротьба за майбутнє Європи. Що без зусиль розуміють, цінують і підтримують сотні мільйонів європейців. Але Хорхе Бергольйо не любить Європу.

Попри проблеми з пересуванням, Папа підтвердив візит до Канади (24 — 30 липня), але не збирається до Києва. Його — додає о. Антоніо — бажання оглянути Київ “є чудове”, але не на часі. Бо може раптом виявитися причина не примирення, а “подальших підозр і поділів”.

Загибель десятків тисяч українців в якості основи для примирення з росіянами, отож Папа, готуючись до такої визначної події не може забруднити білизни своєї сутани найменшою підозрою про перешкоджання діалогові з Москвою. Бо саме до цього зводяться слова про “підозри і поділи”. А чистоту сутани має оцінювати Кіріл.

Чого ж начиталися і наслухалися у Ватикані, що з такою неймовірною легкістю шокують власних вірних і загалом людей доброї волі? Недостатньо повторювати, що бажанням українців і греко-католиків — екзистенційним, бо йдеться про буття чи небуття  - є зберегти свою католицьку, національну, громадянську та європейську ідентичність. А єдиною їхньою “провиною” є те, що вирішили оборонятися, щоб наступні покоління не гинули у війні, не гнили по тюрмах і на засланню в Сибіру.

Уже вкотре, заглиблюючись у науку, яка виходить “від Петрового порогу” був змушений глибоко дихати, аби не лайнутися. Замість казитися, варто подумати про можливості виходу з  сьогоднішньої  плутанини. Початковою умовою є визнання, що чудесної зміни поглядів і позиції Папи не буде. З Францискової муки греко-католики і загал українців не спечуть хліба задля підтримки сил духовних.

Серед греко-католиків текст підписаної Франциском і Кірілом  Гаванської декларації (12 лютого 2016 року) викликав здивування  через фрагменти, які стосувалися оцінки російської агресії (“конфлікт”) і визначенням УГКЦ, як “церковної громади”, а не Церкви. Коментуючи це, архиєпископ Шевчук заявив: “Мусимо пам’ятати, що наша єдність і повна комунія з Святішим Отцем,  намісником св. Петра, не є предметом політичної угоди, дипломатичної кон’юнктури чи якогось фрагменту Декларації Єдності. Єдність і комунія з св.Петром нашого часу є предметом віри. Це до нього, Папи Франциска, сьогодні промовляє Христос за Євангелієм св. Луки: “Симоне, Симоне, ось нечистий домагався пересіяти вас, неначе пшеницю, але я просив за тебе, щоб твоя віра не змаліла. Ти ж зміцнюй братів твоїх”.

Подальша цитата звучить так: “Він же сказав: “Учителю, готовий іти з Тобою до в’язниці та на смерть” Тільки Ісус сказав: “Кажу тобі, Петре, що перш ніж півень запіє, тричі відречешся від мене!” (Луки; 22, 31-34). І Симон Петро відрікся тричі.

Все про них без них

За понад чотириста років своєї історії грекокатолицька  (колись уніатська) церква пережила всякі часи. Церква розвивалася і протягом більшої частини XVIII  століття була найчисленнішою конфесією Речі Посполитої. Траплялися і часи “скасування Унії” та переслідувань  - у царській Росії у 1839 році на землях, відібраних під час першого і Другого поділів Польщі та у 1875 році у Холмській єпархії, а також в СРСР у 1946 році (Галичина після т.зв. Львівського собору). У  Речі Посполитій  уніатські єпископи не засідали у Сенаті, на відміну від римо-католицьких ієрархів, позаяк не були “повними” католиками.

Пізніше греко-католиків підозрювали у тому, що при першій нагоді перейдуть на православ’я, надаючи перевагу національній єдності перед зв’язком з Римом. Здавалося, що після пережитого під комуністами такого роду підозри мають назавжди зникнути. Після 1946 року жоден з греко-католицьких єпископів не перейшов на православ’я, а підпільна греко-католицька Церква у СРСР була найбільшою у світі структурою, яка не підпорядковувалася урядові. Після появи автокефальної Православної Церкви України (2018) греко-католики не змінили конфесійної приналежності, хоч підтримка Томосу серед них є тотальною.

Українські греко-католики міцно тримаються власної традиції, ідентичності та впевнені у  майбутньому. УГКЦ є найбільшою східною католицькою Церквою з понад 5 мільйонами вірних. В Україні має 4 митрополії (11 єпархій) та 4 екзархати на Сході і Півдні країни. Діє 3,5 мільйонів парафій, де служить 2,5 тисячі священиків. Існує понад 110 жіночих і чоловічих монастирів. Митрополії існують також у Бразилії, Канаді, Польщі та США (загалом 14 єпархій), а також самостійні єпархії чи апостольські екзархати у шістьох країнах. Через зростаючу кількість виїздів на заробітки з України і потік біженців відкриваються нові  єпархії у чергових містах та країнах на всіх континентах. Церква має глобальний характер це не зміниться в осяжному майбутньому.

Сьогодні фундаментальним викликом для греко-католиків є не збереження вірності св. Петрові нашого часу, а витискання їхньої громади поза межі католицизму, визначені Франциском та його курію. Не йдеться про догмати віри і моралі (які перебувають у сфері виключних повноважень Папи), бо у цих справах Бергольйо дотримується ортодоксального підходу. Справа в науці Папи у питанні війни і миру, провини і кари, справедливості та індивідуальної відповідальності за вчинене зло. Йдеться про відхід від теології “справедливої війни”, тобто права жертви агресії на захист на користь теологічної конструкції, мовляв, “усі ми винні”. Теології фальшивої у своїх основах, яка суперечить науці католицької Церкви, викладеної у катехізисі.

Також йдеться про вперте дотримування моделі екуменізму, базованій на “партнерстві” з РПЦ і залишення на другому плані патріарха Варфоломія та зосередженої навколо нього більшості православних церков. Також мають значення політичні питання, які Папа та його співробітники залагоджують з великим задоволенням. Начебто замість турботи про справи віри вибирали участь у політологічному семінарі.

І, last but not least. “Все про них - без них” — так можна було підсумувати ставлення Ватикану до УГКЦ. Римська курія не повідомляла архиєпископа Шевчука про підготовку гаванської декларації, хоча він є членом Папської Ради у справах підтримки християнської єдності, яка власне узгоджувала документ з Москвою. З ним не консультувалося (також як і з головою Ради Римо-католицьких єпископів України) “примирення українців і росіян” під час цьогорічного Хресного ходу в Колізеї. Як і підстави для підтримки під час війни “курсу на Москву”. Зрештою, твердо ігнорується запрошення Папі відвідати Україну, у якій вже вісім років триває війна.

Добрі часи у відносинах України і Апостольської Столиці вже бували і часи Іоанна Павла ІІ швидко не повернуться. У Ватикані нема місця для “української політики”, тобто поваги до суб’єктності українців, як нації і греко-католиків. Без розуміння традиції української і греко-католицької, закоріненої у Києво-Руській державі з моменту її хрещення у 988 році. Без постійного розгляду їхніх намагань вибороти собі місце під сонцем крізь лупу “націоналістичної загрози”, що є головною темою розумувань о. Спадаро.

Якщо не визнаєте Ви, то визнає Ваш наступник

Щоб розірвати замкнуте коло, яке склалося, треба рухатися вперед. Найкраще було б, якби папа вже тепер визнав Патріархат УГКЦ. Як знак “зрілої самосвідомості” Церкви і її права бути самостійною у церковній науці поза питаннями, які лежать в виключній компетенції Папи. Це був би найуспішніший спосіб подбати про добро українських греко-католиків під час війни і під час повоєнної відбудови. Також це був би акт визнання історичної та моральної спадщини Київської Церкви, обох її частин — православної та греко-католицької.

У Декреті про Східні Католицькі Церкви (Другий Ватиканський Собор) записано: “Східні Церкви, як і Західні, мають право та обов’язок самоврядування згідно з власними окремими правилами, за якими промовляє їх шляхетна древність, а також оскільки є більш відповідні звичаям місцевих вірних та здаються більш придатними для того, щоб дбати про благо їхніх душ... Згідно з найдавнішою традицією Церкви належить особливо шанувати патріархів Церков Східних, бо кожен з них стоїть на чолі свого Патріархату, як батько і голова.... Оскільки інституція патріархату є традиційною формою устрою в Східних Церквах, святий всезагальний Собор бажає при потребі проголошувати нові патріархати, творення яких є застережене за загальним Собором чи єпископом Риму”.

На Соборі питання патріархату порушив Йосиф Сліпий, голова УГКЦ у 1944 — 1984 роках, з чого за відмову порвати з Римом і приєднатися до РПЦ вісімнадцять років провів у совєтських в’язницях і таборах (1945 - 1963). Завдяки заступництву Папи Іоанна XXIII у лютому 1963 року він виїхав з СРСР. Совєти вважали, що хворий семидесятиоднолітній митрополит не матиме сил для активних дій. Одначе він мав нерозтрачені сили.

У жовтні 1963 року він виступив на Другому Ватиканському соборі, повідомляючи про мучеництво єпископів, духовенства і вірних. Закликав надати своїй Церкві патріархат. Хоча його слова глибоко вразили Отців Собору, питання патріархату відклали на пізніше. Основною причиною був опір РПЦ, чиї представники були присутні на Соборі, що поклало початок ватиканській Ostpolitik.

У своєму “Заповіті” Сліпий згадував: “Увінчання Східних церков патріаршою короною завжди було плодом зрілої християнської свідомості Божого народу у всіх його частинах....Я переконував (Папу Іоанна XXIII), що Церква Києво-Галицької митрополії надала достатньо доказів тієї свідомості протягом усієї своєї історії. Чому ж тоді не надати патріаршої гідності Києву, колисці християнства на всьому Сході Європи?

З синівською відданістю, терпляче, але одночасно цілком ясно заявив св.п. Папі Павлові IV: “Коли не визнаєте Ви, то визнає Ваш наступник... Не можемо відступити від Патріархату через те, що наша Церква існує”.

Вирішив діяти, попри відмову Папи. Після прийняття синодом єпископів (існував у діаспорі) документів про патріарший устрій Церкви, у 1975 році проголосив себе патріархом Києво-Галицьким. Павло IV той акт відкинув, патріархату не визнав також Іоанн Павло ІІ, хоч шанував старенького кардинала. Під час складання почестей новообраному Папі Іоанн Павло ІІ підніс його з колін. Як пам’ятає Польща, підніс також примаса Стефана Вишинського.

Київ — другий Єрусалим

У ватиканському “табелі про ранги” архиєпископ Шевчук носить титул Великого Архиєпископа Києво-Галицького, що виглядає невеликою різницею, бо ж патріарх і великий архиєпископ мають подібну владу над своїми церквами. Але є принципова ознака. Патріарха вибирає собор єпископів, після чого патріарх просить Папу про знак церковної єдності. Отож, патріарх уже є обраним і майже рівний достоїнством Римському Єпископові. Великого архиєпископа також вибирає собор єпископів, але їхнє рішення має затвердити Папа.

Греко-католицький патріархат є доспілим плодом. Під час літургії архиєпископа Шевчука поминають, як Патріарха, що означає відповідні очікування вірних. Варто, щоб цей голос був почутий, надто в сучасних умовах.

Для Путіна взяття Києва — “Матері городів руських” — мало бути вершинним доказом тези про “єдність українців і росіян” та припечатуванням прав Москви на спадщину Києва і Русі. У військовому відношенні дискусію на цю тему припиняє українське військо. У відношенні історичному та церковному крапки над “і” розставив Константинопольський Патріархат, коли чотирма роками раніше відновив свою канонічну владу над українськими територіями. Тим самим було скасовано інкорпорацію Київської митрополії  у склад РПЦ у 1686 році, а також оголошена автокефалія Православної Церкви України.

У історичних висновках, які лягли в основу рішення Константинополя, стверджується, що канонічні кордони РПЦ було встановлено у 1589 році. Коли вона отримала статус Патріархату. “Київська митрополія не перебуває у цих межах”, отже, зв’язок української церкви з Константинополем був настільки сильним, що “навіть після політичного об’єднання регіону з Москвою у 1654  році (так звана Переяславська угода) усі зусилля патріарха Московського, щоб висвячувати Київського митрополита, зустрічали затятий опір духовенства і народу України” — такий був підсумок.

Редактор часопису Товариства Ісуса має погані уявлення про автокефалію, бо одночасно з нею “з’явився церковний поділ, подібний до політичного”.  Важко собі уявити, аби “Російська церква втратила зв’язок з територією України, звідки походить сама”. О. Антоніо порівняв залученість української влади у питання автокефалії до союзу Путіна і Кірілла. І, на підтвердження тієї тези прибив печатку: українців привітав з Томосом сам держсекретар США Майк Помпео.

Якщо дивитися на світ крізь московські окуляри, то все, що відбувається в Україні, пов’язується з цезаропапізмом, націоналізмом і Америкою. Але це аргументи хіба налякають благочестивих дів, адже причиною подібної акробатики є бажання приховати, визнання Франциском України канонічною територією РПЦ  у Гаванській декларації  І якщо він хоче продовжувати зустрічі з Кірілом (про що Папа неодноразово заявляв Urbi et Orbi), то він не може визнати рішення Патріарха Варфоломія. І повинен стверджувати, що Кірілл все ще має право юрисдикції над Україною.

Стоячи перед вибором між Константинополем та Києвом і Москвою, Аопстольська Столиця вибрала “Третій Рим”. Іоанн Павло ІІ, певне, перевертається в могилі. Під час літургії за римським обрядом у Києві 24 червня 2001 року він сказав: “ З Києва  бере початок розквіт християнського життя, яке Євангеліє  пробудило спочатку на старих землях тодішньої Русі, потім на просторах Східної Європи, а пізніше за Уралом, на теренах Азії. Київ у певному сенсі відіграв роль “попередника Христа” (Івана Хрестителя) посеред численних народів, до яких знаряддя спасіння прибуло саме звідтіль”.

Усі аргументи “за”

У традиції українського православ’я Київ іменується Другим Єрусалимом - “ Новий Небесний Єрусалим”. Богообраним містом і духовною столицею. Теологія Києва, як Другого Єрусалиму принципово відрізняється від месіаністичної ідеології Москви, як Третього Риму. “Русский мир” патріарха Кіріла і Путіна є черговою версією цього месіанізму.

Київ мав особливе значення для Сліпого. У своєму “Заповіті” проповідував: “Ось каже тобі голос Бога Твого: “Візьми свій свічник...” (Об.; 2:5). Я, син Твій, прощаюся з Тобою: “Світися, світися, наш Єрусалиме і постанеш у давній своїй славі!”

Предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир Сабодан (1935-2014) у своєму «Заповіті» зазначив, що «київська ідея» – Київ як «новий» Єрусалим – визначає «місце Росії та України в історії» та відіграє «інтеграційну роль в українській свідомості та культурі». Наприкінці життя ієрарх енергійно виступав за автокефалію Православної Церкви в Україні, за що Москва хотіла усунути його з посади. Нагадую рекомендації обох ієрархів, оскільки, всупереч думці речників Святого Престолу, відновлення канонічного порядку в українському православ’ї є не джерелом нових розколів, а приведенням до ладу ситуації в Церкві. Звільняє українське православ’я від служіння імперській політиці Москви, повертає Київській Церкві повноту її богословської, церковної та культурної традиції та пов’язує її зі світовим православ’ям, яке визнає авторитетом Вселенського Патріарха. У 2016 році Всеправославний Собор підтримав такі цінності, як людська гідність, права людини та право на захист жертв агресивної війни.

Для греко-католиків є особливо важливим, що кінець московського панування над Києвом відкриває можливості для екуменічного діалогу з православними. Такий діалог опирається на  спільній спадщині Київської Церкви та усвідомлення того, що вона виникла до розколу 1054 року, коли християнство розкололося на Захід і Схід. В українській церковно-інтелектуальній традиції серединна позиція розглядається не як приреченість на маргінес, а як можливість творчого симбіозу. У контексті вступу України до Європейського Союзу це має виняткове значення.

У питанні патріархії УКГК усі потрібні слова вже сказано, немає жодного аргументу «проти», всі «за». Одначе Франциск відповідає на прохання про патріархат, мовляв, ще не час. Причиною цього є опір Москви, добро екуменічного діалогу та «примирення між сторонами конфлікту».

Якщо не виходить з любові, то слід спробувати з розумом. У Німеччині зводять рахунки зі спадщиною Russlandversteher, тобто так званих “тих, що розуміють Росію”.  Спостерігаючи Ostpolitik Папи Франциска, важко сказати, де їх було більше - чи  на Шпрее, чи таки у  Ватикані. У Німеччині бути Russlandversteher сьогодні є приводом для сорому, у Святому Престолі не видно і  сліду рефлексування. І не буде інакше під час нинішнього понтифікату.

Українська Греко-католицька церква, служачи власній громаді, не може витрачати енергії на ватиканський “фронт”. Мусить говорити власним голосом, допомагати вірним у боротьбі з російською агресією і мобілізувати світ на підтримку України. Тобто діяти таким чином, як чинить її ієрархія, духовенство і світські віруючі. Архиєпископ Шевчук у щоденних посланнях, де розвиває католицьку науку про справедливу війну, яку веде жертва нічим не спровокованої агресії. Науку, яка принципово різниться від науки Папи, але саме Великий Архиєпископ Києво-Галицький є у згоді з правдою, євангельським духом і посланням миру.

Франциск міг би взяти до уваги ці факти  і визнати Патріархат УГКЦ. Міг би зробити принаймні стільки для, як-не-як, своєї ж Церкви.