Перемога товстунів, про що мріють андроїди і як люди захопили світ – 5 книг, де скасовано політкоректність

Чим згубні такі думки для нас усіх? Хто видає дозвіл на інакші почуття? Як з такими поглядами люди змогли захопити світ? Ці, а також інші актуальні питання краще вирішувати самим, зазирнувши якщо не в очі авторам, то хоча б у їхні книжки.

 Творчість цього автора вплинула на всю сучасну фантастику і, певною мірою, літературу загалом. Тож "Повне зібрання короткої прози" Філіпа К. Діка (К.: Видавництво Жупанського) – своєрідна данина культовому американському письменнику-фантасту, філософу і візіонеру. Однією з найважливіших тем у його творчості, до якої постійно повертається письменник, є з’ясування того, наскільки реальною є наша реальність та наскільки реальними є, власне, ми самі. А ще – химерні паралельні світи і часові петлі, штучні створіння, які вивільнилися з-під влади своїх творців, щоб перебрати на себе всю повноту влади над світом. До другого тому творів цього автора увійшли його оповідання, написані у період 1952–1954 років, зокрема такі відомі за екранізаціями оповідання, як "Бригада налаштування" (назва екранізації – The Adjustment Bureau) "Самозванець" (назва екранізації – Impostor), "Золотий чоловік" (назва екранізації – Next) та багато інших. Адже творчий спадок Філіпа Діка налічує майже п’ять десятків романів і понад сотню оповідань. Автор не дожив кілька місяців до першої екранізації свого роману "Чи мріють андроїди про електричних овець?", яка зробила його знаменитим, а також фільму "Той, що біжить по лезу", знятого за його романом. Пішовши з життя у 1982 році, він також не по­бачив наступних екранізацій своїх робіт: "Пригадати все" з Арнольдом Шварценеґґером і пізніший рімейк з Коліном Фаррелом, "Крикунів" з Пітером Веллером, "Прибульця" з Генрі Сінізом, "Особливу думку" з Томом Крузом, "Час розплати" з Беном Аффлеком та Умою Турман, "Затьмарення" з Кіану Рівзом, "Пророка" з Ніколасом Кейджем та "Змінюючи реальність" з Меттом Деймоном.

Мова у наступній книжці - зокрема про те, як шляхи, якими постмодернізм діставався до західного і наського читача, у дечому збігалися. Так, в Україні 1990-х цей екзотичний для колиски соцреалізму продукт, був насилу перетравлений наськими інтелектуалами, витворившись на вітчизняний "ostмодерн", описаний в однойменній монографії автора сих рядків. Натомість у книжці Гелен Плакроуз і Джеймса Ліндсея "Цинічні теорії про гендер, расу та ідентичність" (К.: Наш Формат) – про широку дорогу сприйняття постмодернізму якраз на Заході. Утім, результати цієї подорожі, повторимо, збігаються з "українськими". Адже те, що в зародку явища було замислене як весела гра з ярликами, кліше і штампами, в реальності витворилося на злого монстра політкоректності, яким виявився цей самий "постмодернізм". Недаремно підзаголовок цієї книжки про цинічні теорії пояснює, "чому вони згубні для нас". Тобто не лише для українського читача, якому замакітрилося в голові від творчості французьких філософів, які за влучним виразом тогочасного автора, були подібні до банди циган-конокрадів, які з гейканням уганяли у безвість останні залишки розуму, але й для західних споживачів. Тож автори книжки, простеживши еволюцію "циганських" ідей від колишнього постмодернізму до нашого трансгуманістичного сьогодення, доводять, що постмодернізм не те що "не пройшов", як констатував свого часу Сашко Яровий у "Літературній Україні", а, добряче потоптавшись по колишніх (не лише українських) святинях, вийшов за межі університетів і переріс у "священну війну" проти Заходу, науки, свободи слова й лібералізму. І тепер постмодернізм — це квазірелігія ідентичності, яка має свою догматику та войовничих адептів, сповнених рішучості навернути інакодумців, а інакше - змусити їх мовчати. Не називати товстуна – товстим, дурного – дурнем, чорного – чорним, Натомість вважати, що мова - це насильство, наука - сексизм, а те саме ожиріння — це чудово, і що не існує такого поняття, як біологічна стать, а расистами бувають лише білі люди. "Чимало людей спантеличені сплеском woke-активізму, війни за соціальну справедливість, інтерсекційності та політики ідентичності, які вилилися з академічних кіл та затопили інші сфери життя, - бідкається сьогодні західна професура. - Звідки вони взялися? Які ідеї за ними стоять?" Тож ця книжка - про дражливі питання сучасності, але водночас це глибокий та авторитетний погляд науковців на причини того, звідки і чому вони виникають.

Певною мірою ідеї попередньої книжки продовжує "Дозвіл на почуття" Марка Брекетта (Х.: Віват), в якій мова про те, що іноді нерозуміння природи власних почуттів, сором за надмірну емоційність чи, навпаки, скутість заважає нам стати щасливими. Те, що наші емоції впливають на самопочуття, стосунки, самореалізацію, не підлягає сумніву, натомість хто їх гальмує? На жаль, це автор книжки не з’ясовує, але досить й того, що його ефективна система покращення життя дітей та дорослих, яку він розробив за 25 років роботи, і яку застосовують у тисячах шкіл, працює. Вона полягає в тому, що емоції можна навчитися використовувати, і тоді вони допомагатимуть, а не заважатимуть нашому добробуту. Доведено, що завдяки їй зменшуються стрес та вигоряння, а також покращується шкільний клімат та підвищується успішність. Також автор наводить сумну статистику, згідно з якою опитування виявляє, що великий відсоток працівників почуваються нещасними, а в кожного третього студента зі 196 гуртожитків американських коледжів діагностують психічні розлади. Чому? Насамперед тому, як стверджує автор, що ми, стримуючи власні емоції, аби здаватися ввічливими і політкоректними, відмовляємо собі - і всім іншим – у дозволі на почуття. "Упокорюємося, розчавлюємо їх і вередуємо, - пояснюють нам. - Уникаємо незручних розмов із колегами; зриваємося на коханих, безпорадно перебираємо пакети з печивом, навіть не уявляючи навіщо". Тож не дивно, що люди воліють витрачати гроші й докладати зусилля, борючись із наслідками своїх проблем, а не запобігати їхньому виникненню. Тому й автора цікавлять насамперед погані наслідки, які трапляються через те, що ми відмовляємо собі в дозволі на почуття.

Вищезгаданого дозволу на почуття авторка цієї книжки пропонує не чекати ні від кого, а видавати його самому собі без обмежень. Хоча, у такому випадку "Дзуйхіцу Я-лкоголь" Ольги Сидоренко (К.: Зелений Пес) обмеження все-таки потрібні, адже книжка створена, щоб подарувати гарний настрій, і ні в якому разі не закликає споживати зеленого змія. Тим паче без міри і без закуски! Утім, реальність буває різна – навіть без будь-якого споживання. Наприклад, нам пропонують уявити ситуацію, коли у віці двадцяти п'яти років ми вирішуємо, що нам конче необхідні дiти. А до цього років п'ять ми балували себе лише пивом "Хмельницьке", вином "Ведмежа кров" й іноді горілкою "Мedoff". Зрозуміло, що до, пiд час і після народження дiтей алкоголь був зась. Ніхто й незчувся, як вимушена тверезість затягнулась на цілу декаду. За це десятиріччя в Україну, як нагадує авторка, потрапило безліч різноманітних спиртних напоїв. І кожен дарував нові відчуття. Ось ці власнi першi вiдчуття після куштування того або іншого алкогольного напою і описує авторка книжки. Скажімо, білий портвейн. "На запитання: "Чим пахне жінка, коли дудлить білий портвейн?", я відповім так: "Стиглим виноградом сорту "Рабігату" (інша назва якого "котячий хвіст"), твердим сиром "Пармезан", солоною водою, сліпим дощем, спрагою, наснагою. Безумством у погляді та швидкістю дій". Але ж ти не заспокоїшся, допитуватимешся далі: "А чим пахне жінка, коли по вінця повна білого портвейну?" Я відповім тобі: "Невтомною жагою до пошуків пригод на свою помірно вгодовану дупу. А ще сміхом, що лоскоче горлянку, та свистом вітру, що напинає вітрила у напрямку незвіданих горизонтів. Біле розбавляє кров та перетворює ЇЇ на морську воду. І тоді вже чайки, мушлі на білому піску, шум хвиль та викрик мерзотним голосом прокуреного папуги, що, як постріл, прямо у мозок: "Кар-р-рамба! Тисяча чортів!" Але ти нікуди не підеш і нікуди не дінешся, Ти завжди залишаєшся зі мною, п'яна я чи твереза, мій одвічний компаньйоне, мій внутрішній критику. Нехай після моїх відповідей ти даси мені, хоч ненадовго, спокій. Я буду просякнута вдячністю, тому я нікому й ніколи не скажу, що то за солоні хвилі залишили на твоєму обличчі брудні патьоки. Бо це таки хвилі, не сльози".

На початку цієї книжки нас цілком слушно запитують про те, як сталося, що саме люди, а не звірі чи, наприклад, риби стали володарями світу. Що за фашизм насправді й ущемлення прав якої-небудь мурахи чи секвої? У дослідженні Ювала Ноя Харарі "Нестримні Ми. Як люди захопили світ" (К.: BookChef) взагалі чимало несподіваних запитань і не менше розважливих відповідей. "Колись на нашій планеті порядкувало багато різних тварин, - відновлює автор картину світу. - Леви, ведмеді та слони царювали на землі. Дельфіни, кити й акули панували в морі, в небі володарювали орли, сови та яструби. Але тепер ми, люди, -- господарі всього: і землі, і моря, і неба". Але люди, не такі сильні, як леви, не плавають, як дельфіни, і явно не мають крил. То як же, знов-таки, сталося, що вони панують на планеті? Автор книжки пропонує власну розгадку. До речі, це перша книга, яку всесвітньовідомий історик адресує дітям, хоча, звісно, вона буде цікава й дорослому читачеві. В цікавій розповідній формі, з логічним викладом, характерним для всіх його книг, у хронологічному порядку автор пояснює етапи розвитку історії світу від первісних часів. Читачі разом з автором, неначе детективи, дослідять печери та артефакти, що збереглися донині, та спробують розгадати історичні загадки. Ця книга - чудова альтернатива шкільним підручникам, і її можна читати разом із дітьми. Тож нам пропонують поринути у стародавній світ через о́брази, відтворені в яскравих ілюстраціях, та перенестися в ті часи, де панування людини ще не було таким очевидним і де зв’язок із природою був вирішальним.