Півроку "спецоперації": стратегія безвиході

Для абсолютної більшості українців психологічно і світоглядно російсько-українська війна почалася лише 24 лютого 2022 року. Хоча, звісно, анексія Криму і окупація частини Донбасу означують для цієї війни більш коректну точку відліку.

Загалом, щоб уникнути термінологічних суперечок, для того, що відбувається у нас впродовж останніх півроку, доречно використовувати досить усталений у військові справі термін воєнної кампанії. Війна може складатися з однієї кампанії, а може з багатьох.

Ми знаємо з історії Європи, що війни можуть тривати і тридцять, і сто років. Російська імперія, наприклад, майже півсторіччя воювала з місцевими народами на Північному Кавказі.

В історичному масштабі, якщо навіть обмежитися формальною рамкою історії двох незалежних держав, початок збройного конфлікту між метрополією і колишньою провінцією можна віднести до інциденту навколо острова Тузла в 2003 році. Або навіть до 7 квітня 1992 року, коли Борис Єльцин видав указ про фактичне захоплення Чорноморського флоту Росією. У цьому контексті, наша війна вже теж є тридцятирічною.

Але, зрозуміло, що кампанія 2022 року не йде в жодне порівняння з попередніми етапами російсько-українського протистояння. За масштабами театру бойових дій та їх інтенсивністю її взагалі мало з чим можна порівняти в період після Другої світової війни. І для такої кампанії півроку – це дуже багато.

В історії взагалі небагато прикладів, коли б воєнна кампанія тривала більше, ніж півроку. За п’ять місяців 1648 року загін Богдана Хмельницького виріс у ціле козацьке військо і встиг розгромити 30-тисячну армію Речі Посполитої. Полтавська кампанія Карла XII тривала з початку квітня до кінця червня. Рівно півроку тривав російський похід Наполеона Бонапарта. Трохи більше 104 діб тривала радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. Американська операція "Буря в пустелі" по звільненню Кувейту тривала з 17 січня по 28 лютого 1991 року.

Навіть, якщо порівнювати нинішні воєнні дії з наймасштабнішими конфліктами періоду Другої світової війни, то можна нагадати, що за півроку німецькі війська встигли дійти до Москви і були остаточно зупинені там.

Тому наша втома від війни є цілком природною. Продовжувати цю війну в тому ж темпі і з тими ж втратами важко всім. Найважче, звичайно, українцям. Але нелегко також і росіянам, і навіть нашим союзникам (чи радше симпатикам) – американцям і європейцям.

Справжній відчай викликаний ще й тією обставиною, що цієї війни, в тому вигляді, як вона відбувається, ніхто не хотів і не очікував. Українці вісім років продовжували жартувати на тему "Путін нападе" і розглядали риторику Кремля та навіть його видимі воєнні приготування як елемент політичного блефу. У самій Росії навіть вузьке коло посвячених у план вторгнення розраховували на швидку "операцію" за зразком кримської, після якої можна було б відсвяткувати "об’єднання слов’янських земель". На Заході теж вже готувалися до нової геополітичної реальності після швидкої поразки України.

А тут війна, виснажлива і безкомпромісна, жорстока і безпросвітна.

Як можна за цих умов прогнозувати подальший розвиток подій?

Нема сумніву в тому, що кожна зі сторін хотіла б закінчити цю війну якнайшвидше. Але ніхто не може собі цього дозволити. Бо закінчити цю війну з власної ініціативи можна лише ціною поразки.

Для України навіть припинення вогню є визнанням нових територіальних втрат і створенням передумов для нового російського нападу. Тому Україна має два ключових завдання – звільнення своїх територій і знищення військового потенціалу противника. І альтернативи їм немає.

Для Росії повернення до статус кво станом на 23 лютого (який, до речі, був значно вигіднішим для РФ, з багатьох точок зору) є визнанням поразки "спеціальної операції" і помилкового рішення Путіна. Цього режим собі, звичайно ж, дозволити не може.

Для Заходу, який зазнає економічних втрат, ризикує своєю енергетичною безпекою та збільшує ризик військового зіткнення з ядерною державою, вихід з війни можливий двома способами. Перший – змусити Україну капітулювати і прийняти умови Кремля. Другий – змусити капітулювати Росію шляхом різкого збільшення військової допомоги Україні і зростаючого економічного тиску на РФ. Втім, обидва варіанти в короткостроковій перспективі виглядають малоймовірними.

Тому війна триває, і продовжується за своєю власною логікою.

Воєнна наука знає лише кілька робочих сценаріїв збройного протистояння. Американський дослідник Вільям Лінд виділив три відомих способи ведення воєнних дій – розташування в лінію і колону, масований обстріл і бліцкриг. Оскільки Лінд був футурологом, то він у 1989 році передбачив також четвертий спосіб воєнних дій, який вже через два роки був уперше продемонстрований американцями на Близькому Сході (операція "Буря в пустелі"). Війни четвертого покоління мали б бути швидкими, високотехнологічними, масованому ураженню підлягають комунікації, штаби, найбільш боєздатні підрозділи противника, а цивільне населення максимально перебуває поза контекстом воєнних дій. 

Оскільки російському населенню кілька років розповідали про небачену силу російської армії, то в телевізорі "спеціальна операція" Путіна мала виглядати теж чимось на зразок війн четвертого покоління. Для цього в РФ були навіть створені і терміново укомплектовані Сили спеціальних операцій та ціла армія телевізійних пропагандистів.

Але реальний план нападу Герасимова-Шойгу нагадує скоріше класичний бліцкриг. Не тільки ж пропаганді їм вчитися у нацистів. Щоправда, й до цього маневреного способу ведення бойових дій ні особовий склад, ні техніка, ні засоби забезпечення росіян виявилися не готовими.

Вже в ході наступу з’ясувалося, що російська армія здатна діяти лише за зразками XIX сторіччя (розташування в лінію і колону). А коли й це не привело до успіху, росіяни перейшли до єдино доступного їм і найбільш варварського способу ведення війни – масованих обстрілів. Себто, так, як вони діяли в Чечні і Сирії. Власне, так, як вони діяли ще за часів Івана Грозного проти Новгорода і Казані.

Китайський класик воєнних стратегій Сунь-Цзи перелічує три варіанти, як можна здобути перемогу. Найбільш успішною є стратегія Шляху (Дао), яка використовує природний плин речей і дозволяє здолати противника, навіть, не вступаючи з ним у бій. Далі за ступенем ефективності йде атака на ворожі сили, що має метою або знищення противника, або його залякування. І найгірший вид стратегії – осада міст.

І те, що росіяни змушені вдаватися до цього способу ведення війни, є не свідченням їхньої силової переваги, а ознакою стратегічної безвиході, в яку потрапив Путін. І мова йде не лише про невизначений характер і недосяжні цілі даної воєнної кампанії, а про провал так званої "великої стратегії" (grand strategy), яку намагалися приміряти на себе кремлівські. Велика стратегія, як відомо, охоплює собою завдання і воєнного, і мирного періоду.

Війна – продовження політики іншими засобами, говорив Клаузевіц. Витоки нинішньої війни знаходяться в політиці передвоєнного періоду. Її головна передумова – курс режиму Путіна на відновлення імперського статусу Росії. Воєнна кампанія 2022 року, яка багато років перед тим готувалася і планувалася, мала на меті виконати три політичних завдання.

Перше – дати результативний вихід тій внутрішній патріотичній мобілізації населення, яку путінські технологи визначили головним засобом збереження влади режимом. Друге – кардинально посилити свої позиції в геополітичних розкладах (сформувати реальну загрозу для Заходу, утвердити домінування на пострадянському просторі, показати свою цінність і союзницьку спроможність Китаю). Нарешті третє – вирішити "украинский вопрос", ліквідувавши пострадянську, "несправжню", на думку кремлівських ідеологів, державність України. Усі три завдання, насправді, зводяться до головної мети – збереження влади Путіним та ліквідація можливих зовнішніх загроз дестабілізації РФ (головні серед них – вплив Заходу та приклад України).

Результат, можна сказати, перевершив очікування Кремля. Усі завдання виконані навпаки. Усі страхи російської імперської свідомості стали дійсністю.

Ворожа і мілітаризована Україна стає джерелом постійної небезпеки для Росії. Національне самоусвідомлення і самовизначення України увійшло в фінальну фазу. При цьому Україна вже фактично приєдналася до Заходу, який також мобілізувався і почав ще більше зневажати путінський режим. У цьому відношенні позицію Заходу поділяє вже і Китай та більшість розвинутих країн світу, за винятком Судану, Еритреї, Ірану та КНДР. Хтось ще робить реверанси Путіну, бо планує скористатися слабкістю Росії, розпродажем її ресурсів, виведенням її капіталів, виїздом її програмістів. Але загальний вектор вже зрозумілий.

Як казав головний герой культового американського серіалу "Картковий будинок", якщо тобі не подобається, як складається гра, то перекинь гральний стіл. Але справа в тому, що Путін вже цей трюк зробив. І програв. Усвідомлення цього факту буде невблаганно доходити до свідомості російської еліти і правлячого класу, які за інерцією та імперською звичкою продовжують зберігати лояльність режиму, але в умовах неминучої післявоєнної демобілізації почнуть ставити резонні запитання. І це, до речі, одна з причин, чому Путін не поспішає завершувати війну. Він не зробить цього доти, поки не переконається, що всередині Росії не лишилося вже нічого живого, критичного і думаючого.

Усвідомлення зробленої вождем помилки буде приходити до російського суспільства повільно. І воно навряд чи зупинить гарячу фазу війни. Але це усвідомлення визначить подальший вектор існування російської державності на перспективу найближчих 10-20 років. І нам необхідно цим скористатися.

Путін свій вибір зробив. Тепер наша черга вивчати Сунь-Цзи.

Використані фото Reuters