Чому Україна не робить ракети?

І ОТРК "Грім-2", наш аналог "Іскандера". І крилаті ракети "Коршун". Навіть понад рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету "Нептун" для ударів по наземних цілях

Тому проблема не в тому, що ми не можемо робити ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А все тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок та подальшого виробництва. І весь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли "верхи не розуміють, а низи не можуть". І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Взагалі всі проблеми, які заважають розробці та виробництву власних ракет, існували ще до початку повномасштабного вторгнення - протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала протягом 30 років, і багато чого було втрачено, забуто. А деякі процеси, починаючи з логістичних звʼязків і завершуючи внутрішніми виробничими процесами, були порушені. Усе це потрібно відбудовувати, і цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем механізми українського ВПК неадекватно працюють, і замість того щоб його ремонтувати, усі вважають, що поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Але це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають, що для того, щоб розв'язати проблему, треба лише виділити кошти. Дати держзамовлення. А на цьому вся їхня робота закінчується. Однак навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само як колись для заводу "Антонов", коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, то це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Читайте також: Дивно чути про якусь політику чи стратегію за абсолютної відсутності таких

Ну от для прикладу візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирається з різних деталей і компонентів. Певні компоненти цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є також компоненти цього конструктору, які імпортувати дуже важко, тому що країни - власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на експорт цих технологій.

У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом - Missile Technology Control Regime (MTCR). І цей режим обмежує доступ цих технологій усім охочим та дозволяє постачати ці технології лише ключовим країнам-партнерам. Однак навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не значить, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це своєю чергою політичне питання.

Тобто навіть у цьому напрямі потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона ведеться, але вона не є системною, і частіше за все ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритись, підписати якийсь меморандум, і на цьому їхня робота закінчується. І політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектора в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні і політичні, і управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи навіть залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця в напрямах. Цієї роботи також не ведеться.

Читайте також: У нас не сприймають інвестиції без прибутку

Окремо потрібно відзначити, що проблеми існують не лише на етапі розробки, але й у виробництві. Тобто коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. І все це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, умінням організації виробництва.

Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗВ чи навіть снарядів, тобто простішого продукту, ніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо розв'язати проблему зі снарядами, то і не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть і саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розказуючи нашим держдіячам, які в тому не петрають, що швидше і більше зробити неможливо.

Тому в мене є сумніви, що ці проблеми будуть вирішені. Якби було видно, що з боку управлінців є бажання розв'язувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.

Джерело

Про автора: Павло Вернівський, економіст, експерт Інституту ім. Олександра Поля

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.