Московські баранки

Невдоволеним уже нагадали про плазування їхнього улюбленця Михайла Жванецького перед кремлівським карликом. Але вони все одно не заспокоюються. Тепер вони запитують: "Коли це Ільф із Петровим перестали бути одеситами?"

Дивне запитання. Принаймні для справжніх шанувальників таланту цих літераторів. Вже хто-хто, а вони вже б точно мали знати біографію своїх кумирів. І перший, і другий уже в 1923 році перебралися до столиці СРСР. А відтак стали москвичами, а не одеситами. Цілком добровільно, між іншим. Я б навіть сказав "із задоволенням".

Обидва в цей момент ще не були знаними письменниками. Їхнім дебютом стали "Дванадцять стільців".  Які вони писали саме як московські автори. В яких – і це доволі кумедно для претендентів на звання "великих одеситів" - навіть слово "Одеса" та "одеський" зустрічається нечасто (менш як п'ятнадцять разів, якщо не помиляюся), ще й, прямо скажемо, зовсім без компліментів.

Насамперед як місто, в якому виробляють контрабандну фарбу для волосся, та в назві бубличної артілі "Московські баранки". Ще й пароплав, квиток на який беруть персонажі роману, нібито пливе до Одеси — проте самі вони дістаються ним лише до Криму. Рідне місто авторів і в цьому випадку залишається немовби за обрієм – роль, яка в "Золотому теляті" дістається Ріо.

Читайте також: З яких приводів ще не волали українофоби?

Тут прискіпливий захисник "радянської самобутності Одеси" може навіть зрадіти,  схопившись за визначення "рідний" - мовляв, Ільф і Петров залишаються одеситами вже за фактом свого народження. Але я згадав це свідомо, адже пам'ятаю радянський же анекдот "всі знаменитості народилися в Одесі, після чого переїхали до Москви, де й стали знаменитими". І приклад іншого, справді геніально письменника Джозефа Конрада. Який народився у Бердичеві. Був поляком за етнічним походженням. Але світу став відомий як видатний англійський романіст.

Звісно, в Бердичеві шанують його пам'ять. Пишаються. Створений навіть музей Конрада. Згадують у місті й про француза Оноре де Бальзака (він, щоправда, народився в Турі на берегах Луари, але з Бердичевом і справді пов'язана важлива частина його життя). Та й про одеське походження Ільфа і Петрова теж навряд чи забудуть. А ось щодо вулиць…

Накази про бомбардування Одеси зараз віддають не в Парижі чи Лондоні, а в "білокам'яній". Куди так прагнули перебратися автори "Дванадцяти стільців".

І ще. Люди ніколи самі не обирають місце свого народження. А ось місце смерті й тим більше останнього спочинку часто визначають свідомо. Впевнений, що киянином по праву може себе назвати той, хто заповів поховати себе у Києві. Львів’янин Роман Віктюк волів бути похований на батьківщині – хоча останні роки життя мешкав і працював у тій же Москві. А що там із кандидатами у "великі одесити" за списком Труханова?

Шанувальники Ільфа і Петрова не втомлюються захоплюватися їхнім неймовірним гумором, іронією і самоіронією. Я особисто не впевнений, що назвою вже згаданої бубличної артілі вони натякали на самих себе. Але навіть якщо "всі збіги випадкові", вийшло дуже влучно. Ільф і Петров, як і ті "приїжджі одесити" на Брянському вокзалі, над якими вони також іронізують у своєму романі, надто вже нагадують оці "московські баранки", які новоспечені мешканці радянської столиці пекли в надії стати у ній "своїми".

Ті, хто "в темі", знають, що ніяких "московських баранок" насправді не існувало. Принаймні до середини минулого століття. Батьківщина цього хлібного виробу – Білорусь (іноді кажуть про Польщу чи навіть Західну Україну). Та й назва походить від слова "обварювати" - це справді важливий етап у технології їхнього виготовлення. "Баранками" вони стали вже в Росії, де імена запозичених продуктів часто переінакшують на зрозумілий для місцевих мешканців лад (форма баранок і справді трохи нагадує роги баранів, або ж кучері вовни).

Читайте також: У кого "отбирают любимую Одессу"?

Вихідці з інших країв чи міст, які прагнули "обмосковитися" чи "обрусіти", часто погоджувалися на себе хоч роги вдягти, щоб домогтися визнання серед "нової рідні". Ми бачимо це й зараз (а кілька років тому це було взагалі масовим явищем) – на прикладі тих же естрадних, та й не лише естрадних виконавців. І літераторів, звісно, хоча серед них мало хто міг би зрівнятися за хистом з Ільфом та Петровим. Врешті-решт це їхній вибір – частиною якою культури бути.

Можна по-різному ставитися до літературних якостей "Дванадцяти стільців" та й інших творів тих же авторів. Я особисто готовий навіть визнати їх одними з найкращих у російській літературі минулого століття. Але в російській літературі. А Одеса – місто українське. Які б вологі мрії не плекали щодо неї в Москві.

І цілком природно, коли одеська вулиця матиме ім’я не письменників, які "стали знаменитими після переїзду до Москви", а родини Глодан – одеситів, які загинули в Одесі й за Одесу. Вже під час нинішньої війни. Від рук агресора, що прагне привласнити місто, прикриваючись, зокрема, й іменами Ільфа і Петрова.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.