Освіта: система не працюватиме, поки діти не знатимуть, навіщо це їм

І в мережі одразу виникає бурхлива контрекспертиза, що треба не так, а отак. І далі йде перелік, як треба. І це завжди йде за одним і тим же сценарієм — спочатку пропозиції згори, потім обговорення низове. Контрексперти майже ніколи самі не намацують у собі раптове бажання щось змінювати, якщо про це не скажуть угорі. Це нагадує те, як ввечері кинути в очерет камінь і сполохати жаб, і ті починають голосно квакати.

Найулюбленіша тема теоретичних покращень — освіта. Багато хто знає, як щось там поміняти у школах, щоб українська освіта одразу стала стрімко краща. Бо оте шо є - то вже геть нікудишнє.

Але стрімкі покращення практично неможливі, і не тільки в освіті, а й будь-де. Жодна галузь не є герметичною і відірваною від суспільства так, щоб можна було щось там поправити, й суспільство одразу ж не врівноважило це покращення рівнем свого розвитку. Будь-який загальний розвиток будь-якого суспільства — це повільний рух повзунками регуляторів вгору, мікропокращення, маленькі кроки. Тут трошки краще, там трошки гірше, крок уперед, два назад.

Читайте також: Постріл у майбутнє

Та ж освіта — це не лише те, що відбувається у школі. Це суспільний процес з величезною кількістю акторів, які беруть участь у цих процесах. 

Мотивація батьків і дітей, престиж освіченості у суспільстві загалом, запит на освіченість, конкуренція між дипломами, конкуренція між вишами, конкуренція за вакансії у держсекторі — все це має значення. 

Жодні покращення не почнуть діяти, якщо діти не отримають відповідь на екзистенційне питання "Нафіга мені це?". А в поточному українському соціумі, його економіці, бізнесі, культурі та суспільному житті наразі переконливої відповіді на це питання не існує. Бо погано освічені батьки тупо не можуть наразі сформувати середовище існування, в якому ця відповідь виникне і буде переконливою і здоровою. 

- Мамо, нашо мені вчитись і робити уроки?

- Нуу, цейво....

Напівдика ринкова економіка і корупція поламали усі нормальні соціальні ліфти. На Заході існує пряма кореляція між навчанням і життєвим успіхом. Величезні гроші треба збирати на коледж, влазити у борги й потім віддавати десять років. Університет — вища ліга. Туди не всіх візьмуть навіть за гроші, бо тупий випускник впливає безпосередньо на престиж диплома, а це зменшує бажання розумних туди іти. Нікому таке не потрібно. І дипломи тоді справді мають ціну і є квитком потрапляння на високі посади чи політичні партії, приміром.

Читайте також: Освіта за кордоном: як Україна втрачає своїх дітей

У нас ця система не працює. Виші беруть усіх, хто готовий заплатити, особливо зараз, під час конкуренції з ВНЗ Польщі. 45% студентів вишів Польщі у 2024-му році — українці. Уявіть масштаб. Мама поїхала на заробітки, за пів року заробила на вищу освіту дитині в Україні. Вартість освіти копійчана за мірками Заходу, але і якість її співмірна. В Україні є декілька ВНЗ, диплом яких можна хоч якось похвалитись. Про всі інші можна просто засвідчити шо є. Часто і не спитають навіть, яка різниця, зрештою.

У політику візьмуть навіть з технікуму чи ПТУ, аби слухняний був. Якщо кар'єра піде — дипломи докупимо. Проффесором зробимо, якщо вже прям успішно піде.

То справді, навіщо робити домашні завдання з біології чи фізики, якщо робоче місце чи місце у партії можна просто купити? І стати держслужбовцем чи депутатом міськради без особливих проблем і одразу опинитись нагорі соціальної драбини й максимально близько до розподілу грошових потоків? І потім мама, яка примушувла робити уроки, казатиме — бачиш, як Міша у житті пробився? А ти шо?

Можна, звісно, пробувати щось пояснювати про софт-скіли, адаптивність і якість життя, але пізно — всі вже пішли дивитись блогерів у тіктоці.

*Публікується зі збереженням стилю автора

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.