Про ідентичність, книжки та торговельні центри, або Моє серце обливається кров’ю

Ми можемо лаяти владу за дивні перейменування та логістичні рішення, сміятися над розміром річки в центрі разом з мешканцями міст, яким з водними артеріями пощастило більше, але нашу ірраціональну віру в наше місто ніщо не здолає. 

Багато років я була переконана, що Харків — "місто пофігістів", адже, що б там не відбувалося у світі, у Харкові транспорт їхав, люди йшли на роботу, школярі й студенти мучилися на заняттях, клумби висаджували, сміття вивозили. Мене влаштовувало, адже можна було зранку сходити на пари, а ввечері — на Майдан на майдані Свободи. До речі, оці майдани в центрі Харкова — дуже зручно, скажу я вам. Бо транспорту не заважали. 

Щоб зрозумілішим був розмір майдану. У флешмобі на Велодень-2017 брали участь близько 4 тисяч велосипедистів. Виглядало це так:

Вулиця Сумська зліва

А це дуже важливо для нашого міста, адже ти ніяк інакше не проїдеш з одного краю в інший. Хіба кільцевою, а вона в нас була не завжди. І не треба мені зараз говорити про метро. От, як доїхати з селища Жуковського до майдану Конституції? Тільки й виключно вулицею Академіка Проскури, потім прямо: Харківським шосе повз меморіал Слави, а потім — Сумською, повз ХАЗ і ФЕД (це заводи, які росіяни розбомбили першими у 2022-му), центральний парк (колишній Горького, куди регулярно прилітає), майдан Свободи до самого майдану Конституції.

Вид з Сумської на прохідну Харківського державного авіаційного виробничого підприємства (колишній ХАЗ) в 2022 році. Ліва частина будівлі знищена

Так, можна вийти на Свободи й проїхати одну станцію метро до Конституції, але який в тому сенс? Довше на платформі стояти в очікуванні потягу, ніж пішки йти. Між ними всього хвилин 25-30, за які побачиш станцію метро "Університет", майдан, Каразінський універ, самого Каразіна, сад Шевченка, фонтани, вхід у зоопарк, самого Шевченка, оперний, філармонію, Римарську і врешті опинишся на Бурсацькому узвозі. В моєму випадку — щоб піти на пари в академію культури. Цей шлях — частина моєї ідентичності. Він того вартий.

Згадане вище шосе до 2024 року називалося Білгородським. Цей шлях дійсно веде на російський Білгород. І звідти, відповідно, якщо доїхати до перехрестя з Академіка Проскури, то дуже зручно по Чкалова та Жилярді спуститись на Журавлівку та доїхати до ринку й торговельних центрів поруч зі станцією метро "Героїв праці". (Так, так, саме тих, серед яких "Епіцентр", куди влучили два КАБи 25 травня 2024 року).

Перехрестя Академіка Проскури та Харківського шосе, вид на гуртожиток НАУ ім. М. Є. Жуковського "ХАІ", 2017 рік

А якщо не хочеш в ці ТРЦ, то треба завернути на вулицю Академіка Павлова й доїхати до станції метро "Академіка Барабашова", на той самий усім відомий однойменний ринок (зруйнований "градами" навесні 2022 року). Вони, білгородці, так і робили. Щотижня. На кожних вихідних всі основні харківські гіпермаркети та торговельні центри заполоняли люди з дивною вимовою. Тобто ніби російськомовні, але не як всі. Не знаю, що вони відчувають, коли бачать, як палають після російських обстрілів ті самі ТРЦ, де вони купили отой рюкзак, і отой костюм, і отой диван, і отой велосипед... Де щотижня ходили в кафе, боулінг і баню. Я собі думаю, що не змогла б впоратися з цим когнітивним дисонансом і втекла б до іншої країни. Будь-якої. І намагалася б забути про своє громадянство. Викреслити його зі свого життя…

Харків’яни несуть квіти та іграшки до зруйнованого "Епіцентру", серед загиблих — діти, 2024 рік

...А харків’яни їздили в Білгород заправляти автівки. Теж цілком буденно. Туди ще можна було електричкою з Харкова, щоб дешевше їхати далі по Росії до родичів. Ще університет у них. У 2012-му якось законектились, то я перекладала російською автореферат, щоб рецензію написали. (Було приємно, бо тема моя не так щоб когось в Україні дуже цікавила, а вона важлива. Зараз тільки мої статті 10-річної давнини почали цитувати. Дивуюся.) То заправки, вокзал і університет — у принципі, харків’янам більше там робити нічого.

"Двійка" їде по шосе, 2018 рік

Я виросла в селищі Жуковського (яке зараз майже так само зруйноване, як усім відома Салтівка). Сотні разів ходила Харківським шосе. Обов’язкова програма з дитячого садочка: до Меморіалу Слави на 9 травня, до парку Горького на 1 червня, до площі Свободи на 23 серпня. З громадським транспортом — так собі. Іноді весь шлях доводилося проходити пішки. Від "Універа" до Жуковського — трохи понад годину. Так само — від станції метро "Наукова", якщо вулицею Культури вийти на Сумську або поблукати іншими вуличками до парку і через нього вже на Сумську. На "Науковій" була кінцева зупинка тролейбуса №2 — єдиного, який гарантовано віз мене через "Університет", Сумську по шосе до селища Жуковського. Запізнився на останній — іди пішки. Я пам’ятаю кожну зупинку, де можна скоротити стежиною або посидіти, щоб перепочити. Цей шлях — частина моєї ідентичності.

"Двійка" на кінцевій в селищі Жуковського, 2021 рік. Вид з академіка Проскури на Салтівку

Поки ти зростаєш, твій ареал існування розширюється, і потроху виокремлюються улюблені куточки міста. В принципі, краще порослих травою та деревами пагорбів, які я слідом за Йогансеном називаю Слобожанською Швейцарією, важко щось знайти у цьому світі, однак жити відлюдником — то не для всіх, отже на другому місці для мене Меморіал Слави. Насправді він неподалік. Вся ця частина міста часто узагальнено називається Лісопарком, туди входять Померки, Сокільники й усе до самих П’ятихаток, але меморіал — особливий: акуратні алеї, чорний мармур, лавки та тиша (майже в усі дні). Люблю поспілкуватися подумки з величною фігурою в кінці алеї (офіційна назва монумента — "Батьківщина-мати"). Знову забава для відлюдників...

Добре. Ще одне місце, що забрало моє серденько з дитинства — Саржин Яр. Там ніколи не було мало людей, а після реконструкції — взагалі яблуку ніде впасти. Причому весь рік. Він теж сполучається з Лісопарком. В цілому, коли я усвідомила, що з селища Жуковського важко виїжджати на навчання та роботу, почала уважніше приглядатися до Павлового Поля, де жили мої дідусь з бабусею. На початку 2000-х сюди дотягли метро, і взагалі чудово стало. Хоча метро я не люблю. У мене погані стосунки з громадським транспортом. Серед усіх варіантів я оберу йти пішки. Однак ніколи не хотіла жити в центрі. Там гучно. Тут гучно. Я зараз живу в центрі, але геть іншого міста в геть іншій країні.

Будинок авторки поблизу метро "Наукова" після обстрілу 2 січня 2024 року

І в Харкові жила. Не так, щоб в самому у центрі. Ніколи не хотіла жити в центрі... Ах, я вже казала. Весь 2021 рік я жила на "Науковій". Це одна зі станцій метро на проспекті Науки. До речі, якщо вже згадувати минуле, то проспект називався Лєніна, майдан Свободи був Дзержинського, а Конституції — Радянської України. Все це перейменували на моїй пам’яті. Step by step. Проспект Науки мого дитинства був неймовірний. Обожнюю широкі вулиці, посеред проїжджої частини яких є пішохідні алеї. А ще там починається Держпром і площа Свободи (частково проспект Науки йде паралельно Сумській), а нижче розташовані аж три виші: медичний, економічний та радіоелектроніки. Я не могла мріяти, щоб вступити хоч до якогось з них, але вже шостий рік працюю в економічному. Коли мене взяли туди на роботу, проспект виглядав геть інакше. Від зеленої зони нічого не лишилося, але поруч з універом з’явилися стратегічні "Кулінічі" та "Ля Сільпо", трохи далі — "МакДональдз", а все довкола заставили пафосними висотками. Хоч бібліотека Станіславського нікуди не поділася.

Економічний університет, 2024 рік. Фото з особистого архіву авторки, зроблене Марією Гейко

Харківські бібліотеки — окрема любов. У моєму дитинстві була районна, куди дітей пускали з якимись там дозволами від батьків, але до мене швидко звикли. Потім її перевели на Салтівку, бо це теж наш район, і людей там побільше буде. Мені було дуже сумно, але вже під час навчання в Академії культури (поруч із площею Конституції) я познайомилася з багатьма іншими бібліотеками — Короленка, Станіславського, університетською, архівом... З моїми "збоченнями" у Харкові дуже цікаво жити.

Як на мене, сюди можна приїхати лише заради внутрішнього дворика Академії культури, тобто колишньої духовної семінарії, на честь якої й назвали узвіз Бурсацьким. Зараз з даху виходу зі станції метро "Майдан Конституції" поглядає вниз кошовий отаман Запорізького війська Іван Сірко. Мені звідти поглядати теж завжди подобалося.

Іван Сірко чатує на тлі головного корпусу Академії культури, 2017 рік

Заради території політеху ще. Там корпус, де лекцію читав Олексій Бекетов. Ви знаєте, що в Харкові три виші, які вважають Бекетова своїм і поставили йому пам’ятники, щоб це закарбувати? Смішні. Як, ви не знаєте, хто такий Бекетов? За його проєктами побудовано понад 40 будинків у центрі Харкова. Саме їх методично знищують росіяни. Разом з усіма іншими.

Одна з найкрасивіших у місті — вулиця Дарвіна на Куликовій горі. Всього на 600 метрах — усе різноманіття архітектури межі XIX та XX століть, включно з власним особняком Бекетова. Якби ви йшли гуляти територією Політеху, то якраз би через цю вулицю. Або сусідні Манізера чи Мистецтв.

Пам’ятник Олексію Бекетову перед корпусом Харківського національного університету міського господарства його імені. Після обстрілу у 2022 році

Усе чекаю, коли про Бекетова зробить сюжет "Культуртригер". Але поки там згадували тільки його вчителя Дмитра Безперчого, який разом із Тарасом Шевченком навчався живопису у Карла Брюллова. Може, хоч про учня Бекетова Василя Кричевського чули? Ні? Хутчіш до видавництва Савчука купувати книгу! О-о-о! Вона неймовірна! (Всі три, ага.) Кричевський придумав герб УНР і був художником перших фільмів Одеської кіностудії (яка тоді ще так не називалася).

Розворот книги "Василь Кричевський: орнаментні композиції"

До речі, історія з харківськими видавництвами дуже схожа з історією про українське зерно. Поки було все в порядку, ніхто не помічав, наскільки значний відсоток книг видруковують у Харкові. 23 травня 2024-го внаслідок влучання російської ракети по типографії "Фактор-Друк" знищено 50 тисяч книжок. У мене з собою 6 книжок українською, 5 із яких побачили світ в Харкові, але на інших типографіях, які теж руйнують.

Результат влучання російської Х-35 поруч із типографією "Гуров і К" у березні, вигоріла 4-поверхова будівля

Отже, Наукова. Історична назва району довкола станції метро — Павлівка — недарма схожа зі згаданим вище Павловим Полем. То все — колишній власник на прізвище Павлов, що побудував перший у Харкові кам’яний магазин на нинішньому Павлівському майдані. Він теж по прямій, якщо їхати Харківським шосе, а потім Сумською. Взагалі ніде не треба звертати. Є у нас ще одна така вулиця — Клочківська. Вона просто веде від Окружної до Університетської гірки, тобто від початку міста до центру. У лютому 2022-го по ній "запускали" в місто російську техніку, щоб легше розстрілювати було. Така собі харківська Чорнобаївка. Іронічно й страшно одночасно. Ніколи не замислювалася, наскільки ж ми, харків’яни, не убезпечені, бо ніколи не чекала з того боку удару. Хоча варто було, бо ще десять років тому спостерігала, як Клочківською до майдану Свободи підвозять "антимайданівців". Десь годину їхати від Бєлгорода, а від кордону — хвилин 40.

Плакати "антимайдану" на майдані Свободи поруч з пам’ятником Леніну, на тлі головного корпусу Каразінського університету, березень 2014 року

Не люблю Клочківську, хоча саме на ній розташований книжковий ринок, а в провулку Класичному (дуже іронічна назва для короткої, кривої та занедбаної вулиці, що сполучає Клочківську з Римарською) продають свої скарби букіністи…

Отже, Наукова. Від мого будинку, на подвір’я якого російський снаряд влучив 2 січня 2024 року, до мого універа, поруч з яким прилетіло 14 травня 2024 року, йти 6 хвилин. Цей шлях — частина моєї ідентичності, мого важкого мирного повсякдення з сесіями, ковідами, недописаними й неоприлюдненими статтями, методичками та електронними журналами, хронічним стресом. 25 травня 2024 року снаряд влучив чітко посередині — поруч відділення "Нової пошти", де я отримувала посилки, неподалік від мого улюбленого ресторану, де завжди подають глек води, від моєї улюбленої кав’ярні, де наїдки надто дорогі та пафосні, та універу, де навчалася й працювала моя сестра, поки за покликанням серця не поїхала до того свого Києва. До мого корпусу — ще десь три хвилини пішки. До моєї квартири — ще десь три хвилини пішки.

Тут до 25 травня 2024 року було відділення Нової пошти. За рогом — університет, де викладає авторка

Що б там не відбувалося, я — з Харкова, а це значить, що мене так просто не здихаєшся й ідентичності не позбавиш.

Я невипадково не давала інформації про загиблих мирних жителів під час згаданих влучань. Ось для цього місце. За даними Харківської обласної прокуратури, 2 січня у Харкові через російські обстріли загинули дві жінки, понад 60 дістали травми, серед них — шестеро дітей;

25 травня в результаті удару по "Епіцентру" загинули 19 людей, серед яких двоє дітей, постраждали 54 людини. В результаті удару по центру Харкова травми отримали 20 людей, зокрема дитина.

Між цими двома датами сотні мирних жертв. Статистика оновлюється щодня. 

Моє серце обливається кров’ю.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Ганна Старкова, журналістка, редакторка, викладачка ХНЕУ ім. С. Кузнеця та Падерборнського університету, кандидатка культурології, дослідниця медіа, культурна менеджерка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.