Про ядерну зброю та ілюзії

Істерію у соцмережах можна було б списати на те, що Зеленський щось не те сказав. Але це неправда, він нічого про відновлення ядерного потенціалу не казав. Але такі розмови постійно спливають і без приводу. З посиланнями на те, що "нічого складного в створенні ядерної зброї немає" або на те, що в Україні "є все необхідне". Тому треба дещо пояснити. І знову, на жаль, дуже очевидні речі.

Розглядати створення ядерної зброї треба в трьох площинах: науково-технологічній, економічній, політичній. В усіх трьох площинах вікно для нас зачинено, забито, залито бетоном.

Спробую коротко пояснити чому.

Технологічна складова

У нас збереглася якась "радянська спадщина", але немає можливості швидко створювати власні реактори, відсутня технологія збагачення урану чи виробництва плутонію. Теза "у нас же є реактори, це ж головне". Ну, по-перше, ми наразі не можемо створювати нових. А, по-друге, це як з машиною. Якщо по нашій країні їздить 100 "Феррарі" і є СТО, які їх обслуговують, це не означає, що український автопром зможе їх виробляти завтра.

У нас немає кадрів. Колись були, а зараз значна частина науково-технічного персоналу або виїхала за кордон, або працює в інших сферах. Відновлення експертної бази вимагало б багато років навчання та залучення інвестицій.

Читайте також: Хто профукав нашу ядерну зброю? І чому Зеленський тут ні до чого

Коли хтось пише, що це лише інженерна задача — інженерів немає. Їх треба готувати. Але і без науки створення ядерної зброї теж неможливе. Просто тому, що супроводження цього "інженерного" проєкту потребує величезної кількості фундаментальної та прикладної експертизи (щоб не наробити біди). Яку можна отримати тільки якщо в тебе інститути фізики та хімії можуть працювати трохи більше ніж 3 днів на тиждень. А престижність наукової роботи вища за роботу двірника.

Фактично у нас немає нічого і нікого, ми не можемо як США зібрати наявних спеціалістів з усієї країни й поставити на задачу. Бо немає спеціалістів. 30 років пофігізму на науку не проходить просто так. Її за рік не перезбереш.

У нас немає інфраструктури. Або вона у занедбаному чи ненадійному стані. А крім інженерної та наукової школи треба:

1. Інфраструктура збагачення урану або виробництва плутонію. Центрифуги для збагачення урану чи реактори для виробництва плутонію. Ні, не ті, що працюють на АЕС. Ну або їх треба переробляти. Сам процес вимагає великих витрат енергії, не рахуючи грошей і часу. Будівництво і відпрацювання технології займе від кількох до 10 років. Це оптимістично.
2. Розробка боєголовки. Після того, як є доступ до збагаченого урану або плутонію, треба розробити боєголовку. Знання у фізиці ядерних вибухів, досвід, можливості експериментувати оце все. Уявимо — що робота ведеться паралельно.
3. Системи доставлення. Давайте цей пункт опустимо й уявимо, що ракета береться десь. Але це теж — мʼяко кажучи — непроста задача.
4. Тестування чи випробування. Тут теж. Проєктування і будівництво безпечних полігонів — час, гроші.

За найоптимістичнішими оцінками, навіть без урахування інших факторів, на розробку ядерної зброї в Україні знадобиться щонайменше 10–15 років, навіть за умов максимальних інвестицій (а ресурсу немає). Однак більш реалістичний сценарій, враховуючи відсутність необхідної інфраструктури та кадрів, передбачає термін у 20–25 років. Ну, бо ви для початку маєте підготувати кадри для всього ланцюга: від виймання урану з землі до його збагачення і створення сил і засобів доставлення. І це ми ще не перейшли до 2 та 3 пункту.

Читайте також: Ядерна зброя в Україні: Захід слід лякати

Політична складова

У разі спроби розробки ядерної зброї Україна ризикує бути ізольованою від міжнародної спільноти. У нас немає нафти чи якогось іншого адаптаніуму, щоб існувати в умовах санкцій, як Іран чи Росія. КНДР тут теж не вийде. Значна частина українського суспільства і так шокована дуже лайтовими поточними обмеженнями війни. Скільки людей додатково втече чи готово буде здатися, аби не бачити тут справжню КНДР?

І ще є така "дрібничка": ми ведемо війну, на яку нам власних ресурсів не вистачає. Ані зброї, ані грошей. І будь-який рух в бік ядерної зброї не тільки зжере значну  частку ресурсів сам по собі, але і зробить нас для Заходу такою саме токсичною країною, як Росія. Тільки без нафти, газу і добрив.

Економічна  складова

Зробити ядерну зброю — це банально дуже дорого. Особливо, коли тобі ніхто допомагати не буде. Коли тебе дешевше злити, ніж допомагати божевільним ідеям. А українська економіка, яка дихає виключно коштом західних грошей, такого не вивезе. В умовах санкцій і (безумовного) завершення допомоги — тим більше.

Усі складові вимагають не тільки грошей, але і технологічних постачань. Часто дуже специфічних компонентів, які Україна не виробляє. Тому потрібно буде або виробляти, або здобувати контрабандою. Це теж гроші.

Коли пишуть, що "а от КНДР, Пакистан, Ізраїль змогли", хочеться нагадати як було. США мобілізували величезні ресурси та науку на створення бомби (ми не можемо мобілізувати ресурси й науку, бо ресурсів немає, а з коми не мобілізують). СРСР зробив те саме + багато чого вкрав у США. Британія багато чого отримала від США + спиралася на власну потужну базу. Франція спиралася на власну наукову базу. Ізраїль — на Францію і співпрацю з Південною Африкою. КНР — на СРСР. Індія — на Британію (яка надала перший реактор) і СРСР. Пакистан — на Китай і заплющені очка США. КНДР використав Пакистан, власну науку (так, там науковці живуть не дуже, але набагато краще за середнє по палаті) і те, що з "мирного атому" підрізав у СРСР та Китаю.

Читайте також: Зеленський заявив, що Україна не збирається відновлювати ядерний потенціал

І це майже всюди був тривалий процес і без втрати наукової та інженерної бази, як у нас. Індія - 19 років, Пакистан - 26, КНДР — сукупно понад 30 років, почали з 70-х, КНР та Ізраїль — понад 10. 

А от Іран, в якого ядерну програму почали створювати ще за шаха, і яку активно відроджували з 80-х за участі Китаю, а потім ще і Росії, поки не зміг. Бо його якраз обмежують, як можуть. Хоча при цьому країна створила багато компонентів — і щодо ракет, і щодо науки, і щодо виробництва майже всіх інших видів зброї.

В України союзників у створенні бомби не буде. Навіть якщо цей процес не викличе нашої миттєвої смерті через санкції та блокування допомоги. Тому давайте якось не носитися з маячнею і не мріяти про нездійсненне - про чарівну вундерваффе.

Та і вплив ядерної зброї як такої трохи переоцінюють у відриві від іншої безпекової компоненти. Бо навіть, якщо ми могли б дивом створити умовно 10 зарядів з носіями, не здохнемо під санкціями й не будемо знищені до того моменту, можливості тих зарядів не варто переоцінювати. Кілька десятків літаків з нормальним боєкомплектом зможуть досягти більшого військового ефекту і матимуть більший вплив на довготривалу безпеку. Без санкцій і купи ризиків. І коштуватимуть дешевше.

Ми можемо і маємо сконцентруватися на реалістичному:

1. Ловити конʼюнктуру, щоб вистрибнути з війни на прийнятних умовах чи  щоб дочекатися краху ворога.
2. Збільшувати потенціал ВПК (який дасть нам різноманітні засоби ураження ворогу).
3. Маємо працювати з нашими партнерами (бо інших не буде), щоб укріпити економіку, військове і політичне співробітництво.
4. Ловити політичну конʼюнктуру, яка дозволить нам вступити до НАТО.

А мрії про ядерну зброю можуть завершитися — і дуже швидко — економічним крахом, військовою поразкою і довготривалою ізоляцією залишків України. Якщо ці залишки будуть. Я не дуже такого хочу своїй країні в обмін на ілюзорні мрії.

Тому ми маємо звертатися до совісті партнерів з риторичним прийомом: "Ви забрали нашу ядерну зброю, а тепер лишаєте без захисту і реальних гарантій безпеки". Це нормальна політична риторика. Але носитися з мріями про ядерну зброю і казати про це не як про жарт — то якесь відірване від реальності божевілля. Не треба так.

Джерело

Про автора. Юрій Богданов, публіцист, спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.