Путін лякає "Карибською кризою"

Як відомо, США і Німеччина домовилися, що США почнуть розгортати ракети великої дальності на німецькій території вже у 2026 році, щоб продемонструвати, що США готові й надалі розвивати безпеку НАТО на європейському континенті.

Путін у своїй промові в неділю підкреслив, що такими діями США ризикують спровокувати справжню ракетну кризу у стилі холодної війни. Час польоту до цілей на російській території таких ракет, які в майбутньому можуть бути оснащені навіть ядерними боєголовками, становитиме приблизно 10 хвилин, попередив Путін. Він сказав, що Росія буде вживати дзеркальних заходів щодо розгортання власних ракет і враховувати дії США та їхніх союзників.

Путін сказав, що Росія навіть може відновити виробництво ракет меншої і середньої дальності, здатних використовувати ядерні боєголовки, і порівняв дії США з рішеннями членів НАТО розгорнути пускові установки ракет «Першинг 2» в Західній Європі 1979 року. Як відомо, для радянського керівництва розгортання таких ракет було справжнім екзистенційним викликом і призвело до однієї з найбільш серйозних епох конфронтації в історії "холодної війни".

Зараз Путін абсолютно впевнено лякає США новою Карибською кризою. Тобто ситуацією, яка за часи тодішнього першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова та президента США Джона Кеннеді мало не призвела до спалаху Третьої світової війни, як це визнають самі учасники й свідки подій.

Щоправда, тоді в Радянському союзі Микита Хрущов був не просто лідером, який ухвалював принципові для зовнішньої політики своєї країни рішення, але й членом колективного керівництва – президії ЦК КПРС. І саме з членами президії, які не всі були задоволені авантюрними кроками Хрущова щодо розміщення радянських ракет на Кубі, тодішній перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії змушений був узгоджувати свої принципові дії, серед яких була й відповідь на ультиматум президента США Джона Кеннеді.

Врешті-решт кризу вдалося врегулювати саме тому, що в президії ЦК КПРС усвідомили всю небезпеку подальшого розгортання радянсько-американського конфлікту.

Путін, на відміну від Микити Хрущова, не обтяжений колективним керівництвом. Всі принципові рішення для майбутнього Росії він ухвалює сам, а соратники існують лише для того, щоби погоджуватися з висновками президента РФ. Тому Путін, якщо йому заманеться, може самотужки втягнути РФ в ядерний конфлікт зі США, та ба більше – у Третю світову війну.

І, як ми бачимо, якщо йдеться про конфронтацію з американцями, зовсім не Україна є головною ареною для такої конфронтації щодо намірів Путіна. Війна з Україною є важливим епізодом – але тільки епізодом у протистоянні російського політичного й військового керівництва західним країнам і насамперед США.

Але Україна також є важливою.

У контексті цієї промови, яку Путін виголосив перед російськими моряками, можна усвідомити, навіщо йому так потрібен контроль над територією сусідньої держави. І чому він хотів би, щоб Росія вирішувала, яким буде зовнішньополітичний курс України, навіть якщо Росії не вдасться окупувати всю українську територію й почати процес її поступової анексії. Для Путіна Україна – насамперед територія, на якій, як і на території Білорусі, можна розміщувати ракети, які матимуть на озброєнні ядерні боєголовки й лякатимуть США неминучим конфліктом у Європі.

І чим більше буде таких ракет на українській території, тим більше буде в Путіна упевненості, що США відмовляться від власних планів розміщення ракет на території Німеччини та інших європейських країн - членів НАТО.

Це досить проста амбіція - відновлення військово-технічних можливостей Радянського союзу на період 1991 року, а не тільки кордонів СРСР.
Що зараз є в Путіна, щоби протистояти планам США, Німеччини та інших країн-членів НАТО? Територія Республіки Білорусь, фактичний контроль над якою, до речі, вдалося встановити тільки після 2020 року, коли правитель цієї країни Олександр Лукашенко внаслідок конфлікту з власним народом практично позбувся можливостей опиратися будь-яким мілітаристським планам Путіна й погодився як з використанням території своєї країни для нападу на сусідню країну, так і з розміщенням ядерної зброї на території Республіки Білорусь.

А ще – територія Калінінградської області РФ, яка практично вся оточена територіями країн-членів НАТО – Польщі й Литви. І більше такого очевидного плацдарму і для розміщення російських ракет,  і для дислокації російських військ, спрямованих проти європейських держав, у Путіна немає.

Відстань здається йому не такою лячною для європейських союзників США, як це було в радянські часи. Тому мова йде саме про повернення інфраструктури  безпеки радянських часів, коли з Москви могли лякати країни Західної Європи власними ракетами з ядерним оснащенням. Саме це є частиною мілітаристських планів Путіна на майбутнє. Саме такі плани примушують його сподіватися на продовження воєнних дій проти України навіть тоді, коли російські війська не можуть просуватися по українській території й плани Путіна щодо швидкої окупації сусідньої держави залишаються нереалізованими вже 2,5 року поспіль.

Однак погрози Путіна, як бачимо, завжди зводяться не стільки до пересування його військ, скільки до використання саме ракетної техніки, причому такої техніки, яка може бути оснащена ядерними боєголовками. Саме можливість ядерного конфлікту залишається найголовнішим козирем Путіна, за допомогою якого він бажає залякати Захід і відмовити США як від розгортання власної ракетної техніки на території європейських країн, так і від підтримки колишніх радянських республік у їхньому намаганні захистити свій суверенітет і політичний вибір від російських імперських зазіхань.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.