Росіяни знали про Курський наступ

Секретні документи, знайдені українськими військовими після того, як вони встановили контроль над частиною Курської області Російської Федерації, і частково оприлюднені у західних медіа, демонструють, що російські військові усвідомлювали небезпеку можливого наступу українських військ на територію Курської області та, ба більше, могли передбачати прорив у районі Суджі, яка сьогодні знаходиться під оперативним контролем українського військового командування.

Може виникнути питання, чому ж таке розуміння ситуації не призвело до того, що росіяни укріпилися в районі Суджі, що вони збільшили кількість своїх військ у Курській області й таким чином не створили ситуацію, яка б унеможливила український рейд на суверенну територію Російської Федерації.

І тут є відразу кілька очевидних відповідей.

Перша полягає у тому, що в авторитарній державі з відсутністю будь-якого парламентського і суспільного контролю над діями влади існує інерція хороших новин — очільник держави живе у своєму власному світі, і ніхто з представників його найближчого оточення не насмілюється розповісти йому, що відбувається насправді, бо побоюється втратити вигідне місце і контроль над фінансовими потоками, заради якого він і йшов до влади.

І така тенденція, звичайно ж, зберігається від першої особи до чиновників, які виконують розпорядження Верховного головнокомандувача Збройними силами такої країни на пострадянському просторі. Це взагалі тенденція, особливо, коли мова йде про людей, які отримали владу випадково в результаті олігархічної чи кланової домовленості. А до таких людей, як ми вже, здається, встигли забути, відноситься і Володимир Путін.

Читайте також: "Курський синдром" як ознака розпаду путінізму

Таким чином ніхто не хотів нікого турбувати. Очільник Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації генерал Герасімов не хотів турбувати Путіна, підлеглі генерала Герасімова не хотіли турбувати самого начальника Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, їхні підлеглі також намагалися приховати інформацію про ймовірність наступу українських військ в районі Курської області.

І цей наступ став можливим попри те, що росіяни могли усвідомлювати, якщо не деталі цього наступу, так принаймні стежити за його приготуванням, за накопиченням військ, за оперативною ситуацією в районі сусідньої з Курщиною Сумської області України. Усе це могло бути інформацією. Однак інформація прийшла до Володимира Путіна саме тоді, коли було вже пізно, і українські війська несподівано для Путіна, а не для офіцерів, які перебували в Курській області, перейшли в наступ на цей російський регіон.

Ще одна важлива причина того, чому росіяни могли не реагувати на повідомлення військових, які знаходилися у районі Курської області Російської Федерації: у командування Збройних сил Росії просто не вистачає додаткових сил. Головною метою російської армії зараз є встановити контроль над територією Донеччини.

Саме таку задачу Володимир Путін поставив перед своїми військами тоді, коли ухвалив рішення про початок так званої спеціальної воєнної операції проти України. Ми вже про це забули. Забули, що початок спецоперації супроводжувався рішенням Володимира Путіна визнати так звану незалежність вигаданих у Кремлі Донецької та Луганської народних республік.

Читайте також: Курська кампанія здатна змінити війну

Згодом ці українські регіони, оголошені народними республіками, були взагалі анексовані Російською Федерацією і записані до її конституції під своїми вигаданими в адміністрації президента Путіна назвами. Але тоді, станом на лютий 2022 року, Путін взагалі говорив про те, що визнав ці псевдодержави у їхній територіальній цілісності, тобто в адміністративних кордонах Донецької та Луганської областей, і головне, що має зробити його армія, це не тільки змінити владу у Києві, щоб привести до української столиці на танках маріонеток, але й допомогти новим незалежним державам відновити свою територіальну цілісність.

І ось виконання цієї задачі Путіна триває вже два з половиною роки, і кожний день зволікання із встановленням повного контролю над територією Донецької області України — це, звичайно, ганьба для російського воєнного командування. Володимир Путін під час діалогів із начальником генерального штабу збройних сил Російської Федерації генералом Валерієм Герасимовим весь час йому це нагадує, і вже набрид самозадоволеному генералові.

У цій ситуації, коли мова йде про те, що необхідні сили, які захистять Курську область від теоретичного наступу з боку Збройних сил України, і потрібні сили, щоб вибити українські війська з Покровська, вийти на новий стратегічний напрямок і перейти до повного захоплення Донеччини хоча б до кінця 2024 року, звичайно, керівництво російських військ обирає Донецький, а не Курський напрямок.

Саме цим пояснюється той факт, що навіть після того, як українські війська з'явилися на території Курщини, російське військове командування довгий час зволікало зі створенням угрупування, яке буде намагатися вибити українські сили за суверенні кордони Росії, і таким чином створювали для української армії можливості укріпитися у регіоні, щоб сама можливість боротьби з українською армією на території Курської області Російської Федерації виявилися непростою задачею для російської армії.

Читайте також: Курський прорив: у пошуках сенсу

Але повторю: питання в пріоритетах. З одного боку, не хочеш повідомляти командуванню погані новини, які можуть створити неприємну атмосферу у спілкуванні між Путіним і Герасимовим, а з іншого боку, не маєш додаткових солдатів і додаткової техніки, бо всі твої зусилля зосереджені на наступі на території Донецької області та на захисті своїх позицій на території Харківської області та Херсонської області України. В такій ситуації, звичайно, краще не помічати того, що твої офіцери, які перебувають на Курщині, повідомляють тобі, що вже за кілька тижнів українські війська можуть бути тут. Тому що ти не думаєш, де мають бути українські війська, а ти думаєш, де мають бути російські. І саме від цього залежить твоє підвищення по службі, твоя нова посада і контроль над фінансовими потоками, який залишається головною метою кожного, хто знаходиться у сучасній російській владі, кожного, хто намагається вибудувати приязні стосунки із президентом Російської Федерації Володимиром Путіним та його найближчим оточенням.

Ну, і з таким підходом до справ можна втратити не тільки Курщину.

Джерело

Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.