Я не боялася зробити боляче, бо знала, що це на користь пораненим: історія медикині Лідії Заболоцької

Наступна історія - про бойову медикиню Лідію Заболоцьку. Протягом десяти років російсько-української війни вона рятувала військових на різних напрямках. Вперше на службу потрапила у 1-шу штурмову роту до Героя України Дмитра Коцюбайла. Він згодом став хресним її першої доньки. Ліда  двічі поверталася в цивільне життя. Розповіла, з якими труднощами зіштовхуються військові. А ще - про свої мрії та думки про майбутнє. 

"Як я стала бойовим медиком? У мене запитали: "Ти в ліках розбираєшся?" -  Кажу: "Так". - І кажуть: "Усе, будеш бойовим медиком". Так бойова медикиня Лідія Заболоцька розповідає про початок свого шляху в окремій штурмовій роті Героя України Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі). Вона доєдналася до війська в грудні 2014 року. Через те, що в Іловайському котлі зник безвісти друг. 

"Це мене спонукало почати допомагати в його пошуках його родині. І потім з часом я вирішила теж приєднатися до захисту Батьківщини, - розповідає Ліда. - Ніхто моє рішення піти на війну не сприймав серйозно. Я шукала саме добровольчий батальйон і на той момент по співбесіді мені сподобався батальйон ОУН, Організації українських націоналістів. І буквально через два тижні після співбесіди я вже була на тренувальній базі. Мама просила йти на контракт, бо там більш упевнені умови.  Але вона не знала до останнього, коли я буду їхати і куди. Я зібрала речі буквально за дві години, знайшла машину, яка мене відвезе практично відразу до тренувальної бази. І коли мама прийшла з роботи, я вже з речами сиділа, щоб з нею попрощатися. Вона була максимально в шоці, в неї було велике нерозуміння того, що це все насправді відбувається, що я насправді йду. Але пізніше вона мене дуже підтримувала".  

Фото: вперше приїхала на базу ОУН

Ліда на той момент була однією дівчиною. Першу форму, яку їй підшукали - бушлат 52-го чи 54-го розміру. Вона ще підв'язувала його поясом.  Та штани в кілька разів більші. Надівала свою шапку, а замість берців - черевики, у яких приїхала. "Ми тренувалися з одним автоматом, який мали збирати та розбирати. А бігали з дерев'яними автоматами, які зробив директор  місцевої школи. А кому не пощастило отримати дерев'яний автомат, бігали з палками", - пригадує початок війни Ліда.  

Фото: вперше тримає автомат

Два роки Лідія Заболоцька участі в бойових діях не брала, а займалася більше громадською діяльністю. Більш активна участь почалася, коли перевелася в 1-шу окрему штурмову роту до Героя України Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі). 

"Коли я вперше потрапила на передову, за мене сильно переймався Да Вінчі. Я мала перевірити наявність аптечок у військових, щоб була в максимальній безпеці. А перед цим один із легендарних снайперів, який, на жаль, минулого року загинув, дуже добре відпрацював по росіянах і нас почали з усього обстрілювати. Ми з загиблим Народним героєм України Гансом сиділи, пили каву, там кухонька була обладнана. Він каже: "Ти розумієш, що зараз один приліт - і нас не буде?" - Кажу: "Розумію". - Він такий: "І що, ти не боїшся?" - Кажу: "Ні, тому що не буде тоді кому Да Вінчі триндюлєй вставлять", - сміється Ліда. 

Фото: вищий хлопець - доброволець з Білорусі друг Ганс. Його нагородили Народним героєм України

Ліда три місяці навчалася бойової медицини. Допомагала їй в цьому Яна Зінкевич, а також навчалася за онлайн-курсами. 

"Був у нас випадок, після якого Да Вінчі на мене подивився, розпитав про ту ситуацію і каже: "То що, готова завтра їхати на передову?" І я така: "Та". Тобто для мене це був вищий рівень довіри, тому що він довірив мені поїхати разом з ним на передову.  Я не боялася крові, я не боялася побачити страшних ран. Я не боялась зробити боляче, бо знала, що це на користь пораненим".

Лідія розповідає, що більшість воїнів, які їй траплялися, були з пораненням руки. Лише один мав проблеми з ногою. 

"Це такі моменти, які не сильно хочеться згадувати, тому що, на жаль, вже більше половини цих хлопців немає. Хоча й смішні моменти були, коли я приїжджала в госпіталь, у них лице таке винне було, мовляв, ми ж не хотіли бути пораненими, ти ж казала, нас навчала, що як робити, - сміється Ліда. - Був у мене випадок. Павуку (це таке псевдо у побратима), в руку залетіла снайперська куля калібру 12,7. Мені досі дивно, як у нього не відірвало руки. Ми йому надали першу допомогу, привезли в лікарню, підготували каталку, а він каже: "Я вам що, каліка? Я не буду на цьому їздити. Хай їздять ті, хто не може ходити. А я пішки дойду. Багато крові він втратив. Ми дуже боялися, що він втратить руку, дуже важке поранення було. Але він витримав максимально всі процедури, які потрібно було пройти. Я стою і дивлюся, що в нього вже капає кров, що в нього просочилося все і просто вже здорова калюжа крові, кажу: "Ні, сідай на каталку, хай тебе везуть уже в хірургічне відділення". 

Фото: Авдіївський ліс

На фронті Ліда зустріла батька старшої доньки й у 2018-му році  завагітніла. Зізнається, дуже не хотіли відпускати з роти, але розуміли, що рано чи пізно все одно мені прийдеться поїхати. Народила доньку Катрусю. Хрестив дівчинку Дмитро Коцюбайло (Да Вінчі).  Втім, дуже рвалася знову на фронт. Перший раз Катруся побувала в Авдіївці, коли їй було лише десять місяців. Але навіть тоді Ліда  допомагала хлопцям: відвозила поранених, подавала ліки, таблетки. До початку повномасштабної декілька разів їздила з Катрусею в Авдіївку вже. Святкували там і два роки дитини. Разом із хрещеним татом. 

"Дуже важко було повертатися у цивільне життя. Коли я вагітна приїхала додому, я майже півтора року взагалі ні з ким не спілкувалася, крім свого підрозділу. Мене тут ніхто не розумів, - пригадує Ліда. - У нас є спілка учасників бойових дій. Я їм запропонувала робити подарунки дітям загиблих, безвісти зниклих, полонених. І, напевно, саме це мене надихнуло. Те, що я можу бути хоч трошки корисна". 

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну жінка знову повернулася на війну. Доньці тоді вже було три роки. Взяла повістку і пішла служити в Кропивницьку ТрО. 

"З початку повномасштабної війни для мене у війську було дуже багато змін. Да Вінчі був для мене великим авторитетом і відіграв велику роль у моїй поведінці в бригадах. Я не давала право засуджувати за статевими ознаками. До прикладу, якщо я жінка, то моє місце на кухні, і тому подібне. Також я старалася вибивати для хлопців і дівчат неможливе. У мене був конфлікт великий з підполковником, де я не була винна. А він вважав, що він підполковник і має на все право. В результаті він у мене просив вибачення", - розповідає Ліда.  

Під час повномасштабної війни в Ліди змінилася кваліфікація з бойового медика на домашнього. Жінка жартує, що стала домашньою аптечкою. Розповідає випадок із бойових дій. 

"У перші дні в нас була висадка десанту в сусіднє село. Майже нікого не залишилось у живих, але кілька військових втекли. Через два тижні вони з'явилися в нашому селі, а потім в сусідньому і ми ніяк не могли їх спіймати. Через два дні ми їх зловили. Але їхня підготовка, хоч і казали, що там чуть не бомжі воюють з нами, там підготовка була на дуже високому рівні. Не у всіх, звісно, але підготовлені бійці в них були кваліфіковані дуже сильно, - каже Ліда. - Усі чудово розуміли, де хто перебуває. І, коли вони хотіли прицільно обстріляти, вони це робили, а коли хотіли просто полякати, то на кілька сотень метрів вбік стріляли. І це не від того, що вони косоокі, а максимально від того, що їм хотілося полякати. Для них це було як забава". 

Через деякий час Ліда вирішила звільнитися з війська. Вона дізналася, що вагітна вдруге, і ще й загинув Дмитро Коцюбайло. Зізнається, мала змішані відчуття, адже всю ніч плакала, але ж і вагітна. Нині навчається в Харківському університеті і планує разом з чоловіком відкрити власну справу.

"Я не соромлюся говорити, що звернулася до психіатра. Вона мені прописала курс лікування на рік. Зараз я вже активно його проходжу. Мені стало легше. Я вже не така агресивна, як була до цього. На мене новини дуже сильно впливають і особливо те, що я не можу допомогти. Там, де я б хотіла це зробити, - розповідає Ліда про своє повернення у цивільне життя. - Десятий рік війни, а в нас для військових не зроблено практично ніяких умов для повернення військових у цивільне життя. У нас велика прірва між військовими і цивільними. Навіть дітям потрібно пояснювати. Я почала своїй дитині говорити про війну в чотири роки, коли вона побачила мого знайомого без руки. Вона запитала: "Мама, а чого в нього немає руки?" Я їй пояснила, чому це так. Дуже багато родин відгороджують дітей від цього, діти не знають. Я розумію, що дітям важко, але треба знаходити підхід". 

Нині Лідія Заболоцька переконана:  потрібно більше уваги приділяти військовим, пораненим, ветеранам та загиблим у цивільному житті. Обов'язково повинна бути хвилина мовчання о 09:00 ранку. Одна хвилина часу в пам'ять про всіх загиблих для всіх українців. Адже ми маємо пам'ятати, завдяки кому ми ще незалежна держава, завдяки кому фронт ще тримається.