Заблокувати Польщу

Пропагандистський плакат Комуністичного Інтернаціоналу

Червоний прапор на тракторі польського пікетника, як і плакат із закликами до кремлівського очільника "навести лад", недвозначно засвідчив, хто є справжнім бенефіціаром гучних акцій на українському кордоні. Та нагадав про те, що масовий саботаж для досягнення військових цілей вже використовували - більше ста років тому. Ті, хто прагнув встановити той самий червоний прапор не лише над Києвом, а й над Варшавою.
 

Фото: Гжегож Целеєвський / Agencja Wyborcza.pl

Власне, ще до того як більшовики захопили владу в самій Росії, вони були відомі закликами "перетворити імперіалістичну війну на громадянську" - тобто, по суті, саботувати військові зусилля власних урядів. Інша справа, що, діставшись державного керма, Ленін з притаманною йому легкістю звинуватив в розпалюванні громадянської війни своїх опонентів – ще й почав під цим приводом проти них кампанію терору. 

Чернетка більшовицького декрету про арешт "організаторів громадянської війни"

Натомість запалити одночасно вогонь "світової комуністичної революції" в Німеччині комуністам не вдалося – тому й мир із нею довелося підписувати зовсім не на більшовицьких умовах. Та навіть визнавати незалежність країн, які за кілька місяців до того вони намагалися "советізувати"  - зокрема, й України. До того ж мир цей був сепаратний. Антанта визнавати його не збиралася. Тож спрямувала до Росії хоч і невеликий, але цілком собі воєнний контингент. Який без бою зайняв Мурманськ, а потім Архангельськ. 
 

Командувач контингенту Антанти в Архангельську Фредерік Пул, Фото: wikimedia

Ленін запанікував і почав вимагати від своїх спільників у Британії – якщо вже в них не виходило збройне повстання за більшовицьким зразком, то хоча б розпочати акції протесту, які могли ускладнити проведення справді масштабної військової операції в Росії. Але і з акціями не склалося. Воно й зрозуміло - світова війна ще тривала, тож із саботажниками, та й взагалі з ворожими агентами, розмова була короткою. Щоправда, й увага Антанти в цей момент була прикута насамперед до Західного фронту, відволікатися на малозрозумілу експедицію проти більшовиків було щонайменше ризиковано.

Укладання Комп’єнського перемир’я, що завершило першу світову війну, Фото: wikimedia

А ось коли Австро-Угорщина, а потім і сама Німеччина з війни вийшли – дійшла черга й до сходу Європи. Британський флот майже одразу з’явився у Балтійському морі, французький – у Чорному. Союзники справді поспішали - сподіваючись "заповнити вакуум", який міг утворитися після евакуації німецьких та австрійських військ. Капітуляцією Центральних держав намагалися скористатися й більшовики. Розпочавши наступ проти держав, незалежність яких самі визнали за Берестейським миром. А зрозумівши, що справа вже невдовзі може дійти до прямих зіткнень з військами Антанти, в Москві згадали про саботаж і в її тилу.  

Більшовицькі війська входять до Києва у 1919 році

До того ж в країнах, які опинилися в таборі переможених, у цей час вже вирували справжні революції. І більшовики не збиралися залишатися осторонь. Навпаки - надсилали своїм спільникам гроші та зброю, щоб ті скористалися сум’ятицею й теж захопили владу. У січні 1919 року дійшло до комуністичного повстання навіть у Берліні. І хоча уряд новоспеченої Німецької республіки з ним впорався – цілком ймовірними здавалися як його звернення по допомогу до Антанти, так і збройна інтервенція більшовиків. За обох сценаріїв саботаж видавався Москві дуже помічним.
 

Барикади з рулонів газетного паперу, зведені під час комуністичного повстання в Берліні, Фото: flibusta

Тож не дивно, що в тому ж таки січні 1919 році в Британії розпочалася кампанія під гаслом "Руки геть від Росії!". Її ініціаторами були радикальні соціалісти (що згодом відкрито взяли собі ім’я комуністів) Вільям Пол, Гаррі Полліт і Альфред Комрі. За їхнім закликом лондонські докери зірвали завантаження зброї на корабель "Джоллі Джордж". А команда "Квін Елізабет" навіть відмовилася виконувати наказ і вирушати до російських берегів. Покарати моряків за законами воєнного часу вже не могли – формально війна скінчилася. А комуністи тепер мали модель дій на майбутнє. 

Агітаційна брошура Вільяма Пола

Проте цього разу більшовики, схоже, переоцінили войовничість Антанти. Вояки армій-переможниць були втомлені чотирирічною світовою бійнею. І зовсім не прагнули нових пригод в чужій країні. Та й політиків більше приваблювали лаври миротворців. Вже наприкінці січня 1919 року британці і американці запропонували влаштувати перемовини між більшовиками та "альтернативними" урядами, які встигли постати на неконтрольованих ними територіях. "Нейтральним майданчиком" для зустрічі визначили Принцеві острови в Мармуровому морі.  

Вудро Вільсон і Девід Ллойд Джордж, ініціатори перемовин на Принцевих островах, Фото: wikimedia

Ленін розумів усю хиткість свого становища, тож погодився з пропозицією майже одразу. А для певності ще й пообіцяв визнати частину державних боргів попередніх урядів та надати "капіталістам" вигідні концесії – чим насправді лише здивував (ба навіть образив) "миротворців", які розцінили таку ініціативу як хабар. Відмовилися домовлятися з більшовиками їхні опоненти – нагадавши "посередникам", яким чином комуністи захопили владу і скільки злочинів встигли наробити за кілька місяців своєї диктатури.   

Французькі танки в Одесі, Фото: wikimedia

Провал ідеї переговорів дозволив західним урядам… "вмити руки". Вже навесні 1919 року вони розпочали евакуацію своїх контингентів – спочатку з чорноморського узбережжя, а потім і з Півночі. Більшовики були переконані, що змусили Антанту відступити своєю підривною роботою, тож одразу записали "перемогу" на свій рахунок. Кому "миролюбство" Антанти коштувало й справді дорого, так це Україні. Уряд та армія УНР опинилися по суті в міжнародній ізоляції. І змушені були відбиватися від чергової навали з півночі самотужки, без особливих шансів на успіх.  

Україна в оточенні ворогів, Фото: wikimedia

"Розібравшись" за кілька місяців з Україною (і переконавшись якою корисною для неї може бути міжнародна ізоляція жертви) Москва визначила для себе нову мету - Польщу. Привід шукали недовго. Точніше – зовсім не шукали.  В хід йшли нісенітниці на кшталт тих, що якісь невідомі американські (!) літаки бомбили українські міста, щоб допомогти "польським імперіалістам" відновити владу Петлюри та вивезти весь місцевий хліб до Британії (виглядає, звісно, як фантасмагорія, але не для більшовиків, чиї продзагони в цей час вивозили збіжжя до Росії). 
 

Петроградські більшовики вирушають на війну з Польщею, Фото: wikimedia

Кинути Варшаву напризволяще, як це вже зробили з Києвом, Антанта не могла. Надто важливою була відновлена польська держава для задуманої переможцями архітектури повоєнної Європи. В Парижі Варшаву взагалі вважали ключовим союзником на сході континенту. От тільки воювати за нього… не хотіли. Коли польський міністр закордонних справ прямо запитав про можливість французького десанту – йому відповіли ввічливою, але відмовою. Британці поцікавилася, чи погодиться Париж хоча б на спільну операцію з ними – і теж отримали негативну відповідь. 

Міжсоюзницька місія у Польщі, Фото: wikimedia

Подейкували, що французьке командування було не до кінця впевненим у своїх військах – уславлених перемогами, але втомлених і знесилених в боях з німцями. Натомість в публічних розмовах йшлося про те, що "захистити Польщу можуть лише самі поляки", а зовнішнє втручання, мовляв, може спричинити лише ескалацію з "непередбачуваними наслідками".  

Вояки армії Галлера вирушають на батьківщину, фото: wikimedia

На закиди у зраді в Парижі відповідали, що й так допомагають новому союзнику усім, чим можуть. Найбоєздатнішою частиною польського війська і справді вважали армію Галлера, яка не лише мала за плечима досвід війни на Західному фронті, а й була озброєна та споряджена за французький рахунок. З початку 1919 року Париж надав Варшаві позик на загальну суму в 375 мільйонів франків – для закупівлі додаткової зброї та амуніції, а коли почався радянський наступ, до них додали ще 50 мільйонів.  

Юзеф Пілсудський зі своїми вояками, Фото: wikimedia

Щоправда, при цьому дипломати постійно натякали полякам, що непогано було б змінити політичне, а може й військове керівництво (як дивно це звучить сьогодні, вони й Юзефа Пілсудського підозрювали в тому, що він може змовитися з більшовиками). До того ж навіть закуплене озброєння все ще знаходилося у Західній Європі і потрібні були неабиякі зусилля, щоб вчасно перекинути його до Польщі.  

Польський броньований потяг

В Москві це розуміли дуже добре. Тож вирішили застосувати вже опрацьовану зброю – саботаж. Цього разу, однак, це була вже не "самодіяльність" окремих груп більшовицьких спільників. До справи взялися ґрунтовно.  

Мітинг під час конгресу Комуністичного Інтернаціоналу в Петрограді у 1920 році, Фото: wikimedia

В травні 1920 року виконком Комуністичного Інтернаціоналу оголосив план – не більше, й не менше – як світового бойкоту польського уряду (зараз, мабуть, сказали б "режиму"). Згідно з ним робітники британських, французьких, італійських та американських заводів мали відмовлятися виготовляти зброю для Варшави. Французькі, німецькі, австрійські і чеські залізничники повинні були заблокувати потяги із озброєнням та продовольством, а в Данцигу, через який продукція надходила до Польщі морем, -  зупинити розвантаження кораблів. Завдання були "нарізані" навіть для більшовицьких спільників у Румунії, Латвії та Фінляндії. А вирішального удару в тил своєму уряду були "зобов’язані" завдати польські робітники – цього Москва в них навіть не просила, а вимагала – до того ж публічно. 

Пропагандистський плакат Комуністичного Інтернаціоналу

Показово, що відозви Комінтерну не лише зверталися до "почуття пролетарської солідарності" (Ленін з Троцьким, як ми знаємо, були ще тими злидарями), а й натякали сусідам Польщі на нагоду відірвати він неї ласі шматки території – якщо, звісно, блокаді сприятимуть їхні урядовці. І, треба визнати, дехто й справді "купився". 
 

Вступ польських військ до Тешина, Фото: wikimedia

Прага, скажімо, мала з Варшавою нерозв’язаний конфлікт навколо Тешина, тож, трохи повагавшись для пристойності, врешті-решт оголосила про свій "нейтралітет" - що на практиці означало "заморожування" вантажного сполучення між країнами. За дивним збігом обставин майже одночасно і з Берліна попередили, що не можуть "гарантувати безпеку" і дотримання графіків перевезень.
 

Штеттінський вокзал у Берліні

У випадку з Німеччиною, щоправда, уряд радше констатував доконані факти. Блокаду і без його участі влаштували місцеві комуністи. Офіційний їхній рупор газета "Роте фане" ("Червоний прапор") вже через кілька днів після оприлюднення відозви Комінтерну попередила, що під загрозою будуть усі перевезення до Польщі – не лише військові, але військові насамперед. Розагітовані комуністами робітники відмовлялися завантажувати ящики зі снарядами та набоями, блокували потяги, цупили або виводили з ладу зброю, знайдену у вагонах, влаштовували справжні бої з поліцією, яка  намагалася їм завадити. 

В Штутгарті вже готові до відправлення бронемашини просто порізали автогеном. В Карлсруе зупинили транспорт одразу зі ста вагонів, вантаж більшості з яких "випарувався". В Берліні лише з одного ешелону за три дні "розтягнули" триста мінометів,  десять тисяч гарматних снарядів і двадцять тисяч гранат. І такі повідомлення надходили мало не щодня – в той самий момент, коли знищеної в Німеччині зброї так не вистачало для боротьби з більшовицьким наступом.
 

Данциг у 1920 році

Данциг в цей час був вилучений з німецької юрисдикції і формально перебував під управлінням британців. Але це допомагало мало. Кораблі тижнями могли стояти нерозвантаженими. А деякі "втрачали" вантажі ще в морі – як це сталося, скажімо, з британськими ж літаками. Не діяли навіть погрози розстрілами. Вже наприкінці червня 1920 року польські урядовці із сумом визнали, що країна й справді опинилася в суцільній блокаді. 

Польський плакат із закликом до загальнонаціонального спротиву

Більшовикам натомість здавалося, що перемога вже майже в них у кишені. Командувачі їхньої армії обіцяли вже не зупинятися й на Варшаві, та обіцяли встановити червоні прапори над Берліном і Парижем. Але розрахунок на комуністичне підпілля в самій Польщі врешті-решт провалився. Війна для країни перетворилася на справді загальнонаціональну. Навіть позбавлена допомоги ззовні, польська армія – разом із союзниками-українцями – навалу таки зупинила. І перейшла у наступ. 

Більшовицькі прапори, здобуті поляками під час Варшавської битви

"Диво на Віслі" остаточно поховало надії Леніна побачити перемогу світової комуністичної революції. Але не змусило більшовиків відмовитися він надії на реванш вже в недалекому майбутньому. А впевненість в ефективності саботажу, схоже, успадкували навіть їхні нащадки з неорадянської Росії. Шкода лише, що "корисні бовдури" дотепер знаходяться навіть у тих країнах, яким пощастило відбитися від непроханих "визволителів" сто років тому.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.