Пошуки правдивого слова

За незначними винятками, в кожному вірші вчувається фальш. Авторка радить творцям обрати собі інший жанр психотерапії, бо від їхніх опусів за кілометр тхне кон’юнктурою. Всім болить, усім кортить вивернути назовні біль і полікуватися. Але за цим ексгібіціоністсько-невротичним бажанням, додам від себе, стоїть велетенська байдужість, якщо не зневага до читача, читача вдумливого й перебірливого, вихованого на добірних творах української та світової поезії, змушеного тепер поглинати тонни безформних слововиливів, заснованих на погано усвідомлених і ще гірше сформульованих почуттях, сльозливих сентиментах або, згадуючи Ніцше, озлоблених ресентиментах.

Ясна річ, що перебірливий читач на наших теренах сьогодні трапляється вкрай нечасто. Однак саме він у всі часи й у всіх народів визначав критерії оцінки, міру смаку, прийняття визначних творів, а також неприйняття творів пересічних і відверто слабких. Саме завдяки такому читачеві, який згодом створив блискучу і часто дошкульну літературну критику, споруджувався храм європейської літератури.

Перебірливий читач на наших теренах сьогодні трапляється вкрай нечасто. Однак саме він у всі часи й у всіх народів визначав критерії оцінки, міру смаку, прийняття визначних творів, а також неприйняття творів пересічних і відверто слабких

Читайте також: Поет і війна

Коментарі читачів до, сказати б, зойку душі нашої поетеси були переважно співчутливими та солідарними, що не так часто трапляється у мережі, де, як з іншого приводу зауважував Сковорода, "всякому голову мучить свій дур". Один непоганий поет навіть визнав, що поквапився з публікацією і краще б він той сирий і озлоблений вірш тримав у собі або для себе. Інші потверджували, що їх так само верне від надміру графоманських витворів, сповнених фальшивої патетики. Керуючись безсоромно розвиненим нюхом на сприятливу кон’юнктуру, чимало проноз миттю перемкнули свій писучий орган із регістру "вірші для дітей" на регістр безкінечних віршів про війну, муки, страждання, біль, ракети, руйнування, обстріли й далі за списком. Нехай собі пишуть, поблажливо махали рукою ще одні коментатори, це для психотерапії, для зняття стресу, їх усе одно ніхто не читає. А ще інші, навпаки, казали, що їм мало віршів про війну, що вони тільки про війну хочуть чути та читати, і їх збриджує всяка там лірика про любов або квіти, тільки війна, у книгах, кінотеатрах і в піснях, бо це найгірша війна століття, і всі з ПТСР у душі і т. д.

Читайте також: Синдром уявної безпорадності

Ну, щодо того, що всі з ПТСР, то я утримався б від таких далекосяжних і всеохопних діагнозів. Особливо ж не хочеться ставити їх тоді, коли бачиш молодих, здорових, підхмелених скоробагатьків та інших слуг народу, які з блаженними посмішками покидають нічні клуби й ресторани; або споглядаючи метких рожевощоких ухилянтів, які жваво торгують, рекламують, возять, косять, кують і мелють. Щодо війни, то кожна війна – найгірша, особливо ж та, в час якої нам самим довелося жити. На жаль, саме війна є перманентним станом, у якому з невеликими перервами перебуває людство. Спитайте про це в ізраїльтян, спитайте у корейців і в’єтнамців, а також у грузинів та ічкерійців... Інша річ, як правдиво писати про війну, писати так, щоб написане не викликало огиди й відторгнення.

Кожна війна – найгірша, особливо ж та, в час якої нам самим довелося жити. На жаль, саме війна є перманентним станом, у якому з невеликими перервами перебуває людство. Спитайте про це в ізраїльтян, спитайте у корейців і в’єтнамців, а також у грузинів та ічкерійців... Інша річ, як правдиво писати про війну, писати так, щоб написане не викликало огиди й відторгнення

Читайте також: Війна як піст

Особисто мені траплялися добрі вірші, написані протягом першого року активної фази цієї війни. Досить згадати поезії Мар’яни Савки, Світлани Поваляєвої, Дмитра Шандри, який перебуває на передньому краї боротьби з ворогом, Остапа Сливинського, Ярослава Гадзінського, ще декількох поетів і поеток, чию творчість я щиро шаную. Зрозуміло, що чимало добрих віршів я просто не побачив – не останньою чергою ще й тому, що їх затулила злива суто графоманських вихлюпів на воєнну тему. Найбільше мене, мабуть, здивувала теза, що поезія належить до жанру сповіді у кабінеті психотерапевта, де можна й треба говорити якомога більше, не зважаючи на стиль викладу. Хтось, здається Юнг, справді говорив, що поет – це невротик, який лікує себе сам. Однак лікує він себе, не виставляючи, як ярмарковий каліка-жебрак, напоказ рани, шрами та виразки, а створюючи гармонійні, досконалі твори, завдяки яким і сам здобуває зцілення, і зцілює свого, не раз теж невротичного, читача.

Читайте також: Слова-гайдамаки

Справжня поезія не розповідає про почуття, а створює їх. Про це йшлося у давній статті Томаса Стернза Еліота "Призначення поезії", де розглядається поняття об’єктивного кореляту. Це не розпачливі зойки та крики, не надуті патетичні пози та грізні жести, це не безладна розповідь про одноманітні симптоми посттравматичного розладу. Єдиний спосіб виразити емоцію в художній формі полягає у віднайденні для неї об’єктивного кореляту – ряду предметів, ситуації або ланцюга подій, які стануть точною формулою конкретного почуття. Формулою, а не кульгавим верлібром на три тисячі слів, формулою, яку можна і хочеться запам’ятати, хочеться співати. Взірцевими для української поезії прикладами таких містких формул і досі серед іншого залишаються вірші Тараса Шевченка, прихильна рецепція яких невипадково переживає зараз справжній ренесанс. (Тут, до речі, можна згадати прекрасну ініціативу видавництва "Дух і Літера", яке нещодавно видало кишенькового формату "Кобзар" і вибране Василя Стуса, обидві книжечки у камуфляжних обкладинках, книжечки, які поїдуть до наших захисників на фронт і скажуть їм значно більші й дорожчі речі, ніж невправні й багатослівні слововиливи проворних літературних заробітчан і невиправних графоманів, які не можуть витримати бодай однієї сакральної хвилини мовчання перед лицем реальних страждань і смертей мільйонів українців).

Справжня поезія не розповідає про почуття, а створює їх. Про це йшлося у давній статті Томаса Стернза Еліота "Призначення поезії", де розглядається поняття об’єктивного кореляту. Це не розпачливі зойки та крики, не надуті патетичні пози та грізні жести, це не безладна розповідь про одноманітні симптоми посттравматичного розладу

Тепер, коли з’явилися небуденні можливості співпрацювати зі штучним інтелектом (якими, можна не сумніватися, обов’язково скористаються вояки графоманських військ різного роду, так само як і блогери, автори колонок та інша писуча братія), легко помітити засадничу ваду, яка поєднує штучні твори з виробами далеких від поетичного покликання й обдарування ремісників: вони однаково пласкі й одномірні. Організовані як поетичний дискурс ззовні, ці вироби ніколи не структуруються зсередини, за законами серця, однаково позбавлені вагомої причини на початок письма і, що значно страшніше, на його закінчення. Адже на вашу вимогу штучний інтелект легко додасть до начебто готового тексту ще двісті слів, і ще двісті, і ще двісті тисяч. Проекспериментуйте, введіть у чаті штучного інтелекту ключові слова "Україна", "війна", "кров", "страждання", "перемога" – і самі побачите розлогий текст, як дві краплі води схожий на ті, написані конкретними людьми, які збриджують мою знайому. Ці твори однаково фальшиві й фейкові, бо позбавлені глибини, однаково промазують повз наші почуття, над ними ніхто не стане плакати й нікому не спаде на думку вивчити їх напам’ять. Адже насправді штучному інтелекту нічого сказати. І втрачати йому теж нічого. Він ніколи не стане писати вірші власною кров’ю на стіні московської темниці. І безсонням три доби поспіль він теж не страждатиме, наполегливо шукаючи клятої та благословенної завершальної строфи або вбивчо точної й нечуваної ще рими. Графомани також не стануть цього робити за жодних обставин.

Читайте також: Від першого до останнього подиху

Насправді штучному інтелекту нічого сказати. І втрачати йому теж нічого. Він ніколи не стане писати вірші власною кров’ю на стіні московської темниці. І безсонням три доби поспіль він теж не страждатиме, наполегливо шукаючи клятої та благословенної завершальної строфи або вбивчо точної й нечуваної ще рими. Графомани також не стануть цього робити за жодних обставин

Попри все, сказане вище, я твердо переконаний, що справжні шедеври – і поетичні, і прозові – про теперішню війну обов’язково буде написано. Навряд чи це станеться ближчим часом. Кожен досвід, тим більше такий болючий, як наш, потребує глибокого осмислення і кристалізації, а також візії об’єктивного кореляту. Кожна рана потребує часу, щоб загоїтись. Данте почав створювати "Божественну комедію" через чотири роки після війни між гвельфами й гібелінами, на вигнанні з Флоренції. Він писав її протягом п’ятнадцяти років, уникаючи перших-ліпших слів, які завжди послужливо перебувають напохваті, і не кваплячись викладати відточені терцини у жодну з популярних соціальних мереж, яких, на його і наше щастя, тоді просто не існувало. Зате цей твір пережив уже і переживе ще не одне століття, сяючи, як незахідне сузір’я на небосхилі європейської літератури.

Добре було б, якби до того часу, коли з’явиться український геній, рівний талантом до Данте, у нас нарешті сформувалася фахова і відповідальна літературна критика, однаково вільна як від безоглядного захвалювання нікчемних творів, так і від внутрішньоцехової ворожнечі й бездарної, голобельної розправи з поетами, що в той чи інший спосіб не вписуються у мейнстрім. Тільки така критика спроможна буде створити загату на шляху потопу беззмістовної мови.

Ну, а свій лайк під постом засмученої фальшем графоманської надпродукції поетеси я, звичайно, не забув поставити.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.