Про історичне безпам'ятство

Ось один лише штрих про український народ з висловлювань Юри Брайтона: "Безкраї стада тупоголового бидла… А бидло, навіть здихаючи завдяки своєму вибору, не в змозі прозріти через брак мозку". Просто брутальна журналістика? Образа національної честі та гідності? Констатація реального стану? В усякому разі — безмежно соромно і прикро. То, може, слід схаменутися і принаймні усвідомити: Чому так сталося? Народ знищували фізично і духовно ("розстріляне відродження"), морили трьома голодоморами, масово депортували.

"А вже років двісті, Як козак в неволі, Гей, у неволі, у ярмі Під московським караулом, у тюрмі", — співав наш славетний кобзар, композитор, письменник Микола Литвин. Пам’ятаю, як він сердився, коли одного разу хтось зі слухачів хотів підправити історичну реальність, бо ж у наш час — уже років триста. Ні!

Важливо, що тоді, коли була складена дума, українці розуміли свою неволю. Таке не проходить без наслідків. У "тюрмі" українці якось мусили пристосовуватись, аби вижити. А їх знищували саме тому, що вони були українцями.

Навіть саму етнічну назву москалі перетворили на злочин. І нещадно знищували, карали за неї. Ми для них були мазепинцями, петлюрівцями. Потім стали бандерівцями. У кожне з цих визначень вони вкладають зневагу, злобу, ненависть до всіх нас, тих, хто хоче відрубности від московської орди.

Про кожне із названих явищ української історії, починаючи від 17 століття, потрібна окрема розмова. 

Мазепинці

1882 року в газеті "Kurjer Lwowski" (N 208) Іван Франко опублікував статтю про Івана Мазепу, в якій сказано: "Гетьман Мазепа, бачачи, що Петро має однозначний намір задушити Україну, уклав спілку зі шведами проти Москви, і загинув у цій боротьбі. Москва осудила цей чин козацького гетьмана і вжила весь державний і церковний апарат, аби зогидити в українському народові навіть ім’я людини, що однією з останніх посміла подумати про самостійне політичне життя України без Москви".

А тепер, пробігаючи уявою тих триста з гаком років, протягом яких московська держава і, щонайголовніше, — церква знищувала фізично й зогиджувала все українське, національне, ми маємо право ганьбити цей народ як… ну, не буду повторювати?

Про Мазепу і його чин написано сотні історичних наукових досліджень, художніх творів українською, польською, французькою, англійською мовами. Та в наведеній характеристиці Франка епохальна історична сутність.

Читайте також: Українська Військова Організація: уроки та висновки

По-перше: Москва намагалася і намагається за допомогою державного й церковно-православного апарату зогидити в себе всередині, у свідомости українського народу, серед усіх народів світу саме поняття про українську націю, кожного українця, а тим паче — кожного національного Лідера. Українець — це для них нацист. І тому вони пішли на нас війною. Це у них тепер називається "денацифікація".

По-друге: Москва намагається вбити в українців прагнення до самостійного політичного життя без Москви й орієнтацію на Західний Світ. "Спілка" (як каже Франко), яку Мазепа уклав зі шведами — це і є наша західноєвропейська цілеспрямованість, що тягнеться звідтоді до сьогодні.

Широку панораму зогидження не лише однієї постаті Мазепи, а й усієї історичної пам’яті українців, і відповідно – насаджування безпам’ятства, з глибоким болем виводить у своїх книгах, написаних поміж двома світовими війнами, Дмитро Донцов. Саме зруйнування "духу нашої давнини" Донцов називає причиною того, що Україна опинилася у стані "Великої Руїни".

"Із яких причин і через кого спустошена наша земля? Звідки впало це рабство? З яких причин "лицарські сини" обернені — за висловом Шевченка — в "свинопасів" і "хамових синів"?".

Такі болючі питання ставить Донцов у передмові до своєї історично-філософської книги "Дух нашої давнини", написаної і виданої у Празі 1943 року. І далі з сумом сповіщає: "У творах "Модерне москвофільство", "З приводу однієї єреси", "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", "Підстави нашої політики", "Націоналізм", "Політика принципіальна й опортуністична" та інших намагався я вирвати українську думку з пут сателітства, ворожого великим гаслам, і спрямувати на шлях сепаратизму, окремішности…".

І з гіркотою зізнається, що йому, як і його попередникам, "вирвати" українців із московських світоглядних пут не вдалося. Чому? "Бо москалі (процитую ще раз з книги "Дух нашої давнини") в Україні старалися знеславити й зогидити (знову це франківське визначення — М. К.) все, що давало силу нашому національному організмові: всі славні імена й спогади минулого, шляхетну гордість вільного народу, його завзяття, предківську мудрість, власну правду… Робилося все, щоб знищити у нових поколіннях спогади минулого, нашої слави, обернути їх у безбатченків, у голоту і зробити з нації плем’я гелонів".

В історичній науці є таке припущення, якого дотримується і Донцов, що в V-I ст. до н.е. на землях нинішньої Центральної України, в лісостеповому Придністров’ї, проживало землеробське плем’я гелонів, яке остаточно було знищене войовничими сусідами. Для Донцова цей, остаточно і не доведений історичний факт, служив літературною метафорою, прикладом того, що так московські ідеологи планують розправитися й з українською нацією. Сама ідея "самостійного політичного життя України без Москви" завжди була для москалів такою страшною і неприйнятною, що вони переносили обвинувачення у мазепинстві й на інші народи. На початку XX ст., коли у Фінляндії почався національно-визвольний рух, у Санкт-Петербурзі з’являються трактати, в яких фінів називають не інакше як "фінські мазепинці". Видавництво "Друзья свободы и порядка" видає збірник т. зв. документів "О правах России на Финляндию" (1904 р.), у якому різко засуджуються фінські сепаратисти-мазепинці, тому що, кажуть вони: "Отношения России к Финляндии зиждутся не на договорных началах, а на праве завоевания". Тій же темі було присвячено книгу О. Румянцева "Финляндия вооружается" (СПб. 1907).

Який "незаперечний" аргумент власності висуває російська політична думка щодо права власності на чужі землі: вони мають належати російській імперії на "праве завоевания".

Читайте також: Про джерела запроданства в Україні

Випереджаючи події, скажу, що ця ординсько-імперська ідеологія "собіранія зємєль" сьогодні повністю реалізована Москвою в окупованому Криму й на тих окупованих територіях Донецької (35%) і Луганської (15%) областей, де створені злочинні новоросійські утворення — ДНР, ЛНР. Коли у час Першої світової війни, у вересні 1914 року, російські війська увійшли в Галичину, призначений Москвою до Львова губернатор Бобринський рапортує міністрові внутрішніх справ Н. А. Маклакову, що він закрив усі українські навчальні заклади, культурно-просвітницькі організації, заборонив видавати газети українською мовою. Усе це, пише Бобринський, він "категорически запретил, как проводимое на языке малоросийском австрийское изобретение мазепинцев". Йому вторив і присланий московський архиєпископ Євлогій, який у січні 1915 р. доповідає тому ж міністрові:

"…Государственное объединение Галичины с Россией тогда только будет прочно, когда она объединится и в нашей родной православной вере… Если же … она останется в унии, то она будет таким опасним гнездом украинско-мазепинского сепаратизма, который доставит нашему Правительству много забот, мы приобретем вторую Финляндию".

Що стосується головного галицького "мазепинця" Митрополита Андрея Шептицького, то слід було "неукоснительно исполнить поручение и живым или мертвым доставить" (куда надо), "а в случае надобности не постесняться приказать покончить с ним" (За книжкою Івана Дзюби. Нагнітання мороку… Києво-Могилянська академія, 2011, с. 376; 380, 381).

Мазепинство стало для Москви узагальненим "опудалом" самостійності українців. Так тривало протягом понад двох століть і згадувалося кожного разу при аналізі стосунків з Україною.

Петлюрівці

В "Енциклопедії Українознавства", укладеній когортою славетних українських учених (11 професорів, докторів наук) під орудою головного редактора — професора, доктора Володимира Кубійовича — стаття "Петлюра Симон" завершується такою узагальнюючою характеристикою цієї історичної постаті: "Серед ворожих до української справи сил, зокрема російсько-большевицьких, поняття "Петлюра", "петлюрівщина", "петлюрівці" стали синонімами "Мазепа", "мазепинство", "мазепинці", термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання українського народу за звільнення від російського панування". (Т. 6, Париж-Нью-Йорк, 1970, с. 2030).

Отже: московсько-большевицька політика щодо України була продовженням московсько-самодержавного "зогидження" найвидатніших українських діячів, які боролися за "звільнення від московського панування". Цю їхню ненависницьку послідовність українські світочі історичної науки констатували ще понад півстоліття тому. Сьогодні можемо сказати, що ця тенденція продовжується до наших днів.

Чому саме Петлюра? Були ж у цей розбурханий Першою світовою війною період ще й інші видатні постаті. Тільки окремі штрихи. Зрештою — загальновідомі. Даруйте за повторення, але мусимо опертися на чомусь ґрунтовному. Внаслідок українських революцій 1917 і 1918 років у Києві та Львові проголошено дві самостійні Українські держави, які 22 січня 1919 р. об’єдналися в одну Українську Народну Республіку.

28 червня 1917 року Симон Петлюра став у Центральній Раді УНР Генеральним Секретарем військових справ і скерував усю свою бурхливу життєствердну енергію на формування професійних Збройних Сил України. А йому суперечили, заважали відкритим опором чимало представників (ба, навіть керівників) тодішнього Уряду. Люди соціалістичних симпатій — як Михайло Грушевський чи Володимир Винниченко — крізь призму своїх слов’янофільських історично-літературних уподобань — ніяк не погоджувалися з Петлюрою, що небезпека звідти — із Москви — нагряне на Україну неминуче. Україна кишіла озброєними людьми, залишками військових частин із армій чужих держав (кажуть, десь біля одного мільйона), але центральнорадівцям своя професійна армія була непотрібна.

Вам це не нагадує, шановні співвітчизники, ситуацію 2019 року, коли їм знову вдалося спаплюжити гасло (і його глашатаїв) : "АРМІЯ, МОВА, ВІРА"? Коли переміг заклик: "Надо просто перестать стрелять"? Наслідки — переживаємо. Є такий нібито народний афоризм: історія вчить того, що вона нічого не вчить. Не можу погодитися. Історичне безпам’ятство вчить того, що вчить незрівнянно страшніше.

9 травня 1919 р. Симон Петлюра очолив Уряд УНР. (Запізно. Уже багато чого не можна було врятувати). На цій посаді він пробув до 10 листопада 1922 р. Для сформування ідеологічних основ нововідновленої Української Держави Петлюра запросив до співпраці теоретика основ українського націоналізму Дмитра Донцова. На посаду Голови Українського Телеграфного Агенства. Саме тоді і з цією метою Донцов написав основоположну працю "Мазепа і мазепинство". (1919).

Для Донцова, як і для Петлюри, Мазепа був яскравим взірцем українського державотворця. Автор відзначає величезну роботу гетьмана в галузі збереження української культури, освіти, організації освітньо-наукових закладів, створенні унікального, неповторного архітектурного стилю у будівництві українських соборів. Стилю, який так і називається — мазепинським. Політичний та національний імператив Мазепи — вважають Донцов і Петлюра — є "придатний для кожної епохи".

Сам Петлюра відомий талановитими працями з історії України, української літератури. Йому належать дослідження творчості Т. Шевченка. Його праця "Іван Франко — поет національної чести" є актуальною для всіх поколінь українців. Авторитетний учений Ф. Є. Корш писав про Петлюру ще 1914 р."Українці самі не знають кого мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — незмінно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина з того тіста, що колись, у старину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем українського народу. Така його доля".

А нам, представникам українського народу, судилася така доля, що після 1922 року ми мали стати петлюрівцями, яких тепер ганьбили так, як раніше мазепинців. Українцям слід було "зогидити" ім’я людини, яка посміла нагадати нам про ідеали "національної чести".

Петлюру москалі прагнули знищити насамперед за один його державницький чин, який пережив роки, піднімається понад часом і щойно сьогодні стає центральною європейською політичною міждержавною ідеєю. У той час, коли інші керівники УНР — Грушевський, Винниченко, Скоропадський вважали цілком реальним федеральний союз України з Росією, Петлюра разом із Донцовим доклали усіх наявних у них зусиль, аби вирвати Україну "з пут сателітства", вивести її "на шлях сепаратизму й окремішности" від Москви. Саме глава Української держави Симон Петлюра у 1920 р. провів серію перемовин з главою Польщі Юзефом Пілсудським, і дві держави уклали "Варшавський воєнний договір". Це Петлюра переконував тоді поляків, що без вільної України вільна Польща опиниться під московською загрозою негайно.

Поляки йшли на цей союз, але не настільки рішуче, як того вимагав час і обставини. Петлюрівське гасло "Без вільної України немає вільної Польщі" протягом кількох післявоєнних десятиліть утверджував Єжи Ґєдройц (1906–2000 рр.), видатний публіцист, громадський діяч, засновник і головний редактор журналу "Kultura", заснованого 1947 р. в Парижі, в якому проблеми польсько-українських взаємин займали одне з центральних місць.

У 2015 році до 95-річчя Варшавського договору на телеканалах Польщі, а відтак на українському "Еспрессо TV" (в синхронному перекладі з польської на українську мову) йшов фундаментальний фільм про Ю. Пілсудського й С. Петлюру, в якому вмонтовано чимало матеріалів, зібраних Гєдройцем. У кінці стрічки прозвучало епохальне історичне визнання: "Військовий союз України й Польщі має набагато більше значення, ніж членство Польщі в НАТО".

Забігаючи наперед, хочу ствердити, що одразу ж після прийняття "Акту проголошення незалежності України" (1991) та проведення 1 грудня того ж року всеукраїнського референдуму на його підтвердження, ми, депутати Народної Ради, докладали чимало зусиль, аби зорганізувати паралельно — не всупереч, а таки суміжно з НАТО оборонний воєнний Альянс країн Балтійсько-Чорноморського регіону. Зустрічалися з колегами-парламентарями багатьох країн. Не вийшло. Шкода! Але ідея такого альянсу залишається актуальною для всієї Європи.

У 1926 році у Польщі до влади знову повернувся Пілсудський. У Москві перелякалися перспективою подальшого можливого розвитку польсько-українського порозуміння. Виник задум, розроблений був оперативно-стратегічний план "нейтралізації" не лише самого Петлюри, але й дискредитації його ідей. Для реалізації цього плану психологи спецслужби розробили "драматичний" сценарій помсти за нібито нанесені національні кривди євреям. Кандидатура для сценарного дійства була вибрана досконала. Самуїл Ісакович Шварцберд мав виконати "священну" місію — помститися главі Української Держави за нібито скоєні українським військом єврейські погроми.

25 травня 1926 р. "месник" виконав атентат серед білого дня на людній вулиці Парижа біля книжкового магазину. Убивця не мав наміру ховатися, здався поліції, аби потім мати можливість переконувати суддів — а через них увесь світ — у благородності свого вчинку. Судді не хотіли слухати жодних доказів про абсурдність звинувачень на адресу жертви, їм наводили документи, що Петлюра ввів смертну кару за знущання над євреями. Докази на користь України не спрацювали. Убивця був виправданий і відпущений на волю. Україна судом поганьблена, "зогиджена" разом з Петлюрою. До 1945 року лайка "петлюрівці" й "петлюрівщина" поєднувалася з лютою московською ненавистю до всього українського.

Бандерівці

Батько наш Бандера, Україна Мати.

Ми за Україну йдемо воювати.

У московській історичній тріаді ненависті до українців: мазепинці—петлюрівці—бандерівці — третя складова є для них найбільш ненависною. Тому що сучасна, діюча. Й зовсім незнищенна, незважаючи на колосальні зусилля.

Остання спроба: у ніч на 1 січня, день народження Бандери (115-та річниця), москалі завдали ракетного удару по будівлі Аграрного університету в Дублянах (під Львовом), де колись здобував освіту агронома юний Степан. Як ми, українці, маємо сприймати цю їхню дію?

Це вияв лютої непроминальної ненависти кацапського кодла до Провідника української нації;

• виявляється, Бандера і сьогодні залишається для них реальною загрозою;
• визнають, що їм не вдалося вибити з пам’яті українців світле ім’я Провідника Нації — воно стало символом нинішньої національно-визвольної боротьби проти одвічного ворога;
• прикро за руїни освітнього закладу, але це все, що вони можуть зробити.

Водночас москалі вдарили й по садибі генерала Романа Шухевича, Головнокомандувача УПА, в селі Білогорща, що прилягає до Львова. Тепер там музей легендарного полководця. Це також набирає символічного значення: Бандера нерозривно пов’язаний із Українською Повстанською Армією, хоча відомо, що Провідник не брав безпосередньої участи ані в її формуванні, ані в практичному керівництві організаційними й воєнними діями. Він же протягом усієї війни перебував у німецькому концтаборі. Та ми (пам’ятаю з дитинства) упівців інакше не називали, як "бандерівці". До речі, енкаведисти їх також так називали.

Бандера був духовним прапором національно-визвольної війни. Ми, сучасники, маємо пам’ятати: яку величезну силу має ідея національної свободи.

1945 року в Європі закінчилася Друга світова війна. В Україні вона тривала далі. Українська Повстанська Армія, про створення якої проголошено 14 жовтня 1942 р., на свято Покрови Пресвятої Богородиці, вела партизанську війну проти московської комуністичної імперії. У Верховній раді України мені нераз доводилося переконувати колег, що до тих пір, поки збройна боротьба УПА з московським окупантом не буде визнана національно-визвольною боротьбою за відновлення Української Самостійної Соборної Держави, для нас, українців, сама суть війни (ідеологічна) не закінчиться.

16–17 січня 1993 року в Івано-Франківську було проведено всеукраїнську наукову конференцію на тему: "Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія: історія, уроки, сучасність". Мені довелося бути серед організаторів, доповідачів, очолити редакційну комісію, яка упорядкувала й опублікувала збірник обговорених документальних матеріалів. Серед них "Резолюція" та "Звернення до Президента України, Верховної Ради України", в якому, зокрема, містяться вимоги: "1. Діяльність ОУН та УПА необхідно визнати як національно-визвольний рух українського народу. 2. Визнати Українську Повстанську Армію воюючою стороною у Другій світовій війні та надати її учасникам статус відповідно з чинним законодавством України". Мені як керівникові редкомісії і парламентарієві, було доручено вручити "Звернення" зазначеним адресатам разом із матеріалами конференції.

Доручення виконав, але реальних позитивних результатів тоді це не принесло. Щоправда, десь у квітні 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", в якому записано, що статус учасників бойових дій набувають і воїни УПА, але тільки ті, які, мовляв, не вчинили злочинів проти миру і людства, а до того ж — реабілітовані відповідно до Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні". Наші протести проти такої постановки питання не дали результатів, комуністи на більше не хотіли погодитися. А само собою, що за такого підходу всі воїни УПА, які зі зброєю в руках боролися за незалежну Україну і проти німецьких, і проти московських окупантів, статусу учасників бойових дій не отримали.

Пізніше я розробив проєкт Закону "Про визнання Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій світовій війні та про статус вояків Української Повстанської Армії", який був перереєстрований у Секретаріаті парламенту під № 2050-3 за 15.05.2015 р. Одначе, у порядок денний сесії документ так і не потрапив. Через кілька років я оновив і розширив цей проєкт, додавши до нього авторство ще сімох колег — для більшої переконливости — і знову зареєстрував його в Секретаріаті під назвою "Про визнання боротьби Української Повстанської Армії національно-визвольною боротьбою за відновлення Української незалежної держави, визнання Української Повстанської Армії воюючою стороною у Другій світовій війні та про статус воїнів Української Повстанської Армії" (реєстраційний № 5373 за 23.11.2009 р.). Знову та сама історія. Документ навіть не ставили на обговорення.

Нарешті, 16 травня 2015 р. Президент України Петро Порошенко підписав 4 антикомуністичні Закони, розроблені за його ініціативою і прийняті ВР 9 квітня, згідно з якими боротьбу УПА визнано національно-визвольною. Тепер москалі мають "законні" підстави називати всіх українців бандерівцями. Що вони активно й роблять, до того ж — на міжнародному рівні. Нещодавно вони поставили питання про виключення України з міжнародних правових структур, тому що Держава глорифікує культ Бандери. Тим часом, нагадаємо: процес визнання "бандерівщини" і "бандерівців" тривав у Незалежній Україні 24 роки. Про УПА, як про жодну іншу повстанську армію світу, написано різними мовами сотні книжок, наукових досліджень, опубліковано документів, зокрема й понад сотню збірників "Літопис УПА". Найновішим, найцікавішим дослідженням на цю тему є книга Галини Гордасевич: "Степан Бандера: людина і міф". Раджу прочитати, а я повернуся до подій боротьби “проти” і “за” Бандеру в минулому столітті.

1969 року Міністерство оборони Польщі видало у Варшаві (звернім увагу на статус видавця) книжку Яна Ґєргарда "Luny w Bieszczadach", яка широко розповсюджувалася в Україні й викликала різноманітні настрої, в тому числі гніву та протесту. У відповідь на книжку польського автора 1971 р. в Буенос-Айресі друкується історична повість української письменниці Марії Остромири "Лемківщина в огні" (264 сторінки). Авторка визначає, що її книжка написана на основі спогадів-хроніки сотенного командира Хріна (Степан Стебельський – М.К.) і чотового Островерха. І ще роз’яснює свій задум: "Прочитавши книжку Ґєрхарда "Luny w Bieszczadach", в якій на 636 сторінках автор із садистичною насолодою паплюжить УПА, я рішилася написати цю історичну повість "Лемківщина в огні". Бо що ж таке історична повість? Це ж історична хроніка та інтуїція автора. Ото ж до хроніки командира Хріна і чотового Островерха додала я свою інтуїцію".

Колеги із Польщі — літератори, історики, які тоді приїжджали до Львова, де книжка Ґєрхарда продавалась масово, категорично стверджували, що її поява на світ — не польська ініціатива. Автору зробили замовлення кагебісти, а він чомусь не міг від цього відмовитися, ну, а їхнє Міністерство оборони в наказному порядку змусили видати книжку.

Та що там поляки! Історична ретроспектива стосунків між українцями й поляками переповнена подіями, які були, скажемо, не завжди доброзичливими. Москалям потрібно було знайти когось з українців, які б переконували земляків, що бандерівська ідея самостійної України є просто неморальною, оскільки за неї воювала "злочинними" методами "злочинна" УПА. Бажано, щоб про це сказав хтось з українців звідти, з отого їхнього “вільного” світу. Такий нібито українець знайшовся в Канаді – Віктор Поліщук, котрий 1995 року видав своїм коштом у Торонто—Варшаві—Києві памфлет "Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)".

Наклепницький нарис традиційного московського "зогидження" України й українців – прочитується хоча б у тому, що він скомпонований виключно зі специфічних гебістських матеріалів. Як міг автор із Торонто "залізти" в Москві в супер-секретні донесення КГБ? Ходили вперті чутки, що опус таки й був написаний у москві самими москалями.

Достойну відповідь наклепникові дав професор Володимир Сергійчук у книжці "Наша кров — на своїй землі" (Київ, 1996). Уже в одній цій назві — глибоченна історична сутність. Бандерівці проливали і свою, і ворожу кров на своїй українській землі, а московські приходні, які хочуть бути на цій землі панами-повелителями, себто окупантами, мають або забратися звідси геть, або бути знищеними. Такою є логіка національно-визвольної боротьби для абсолютно всіх народів усього світу.

Свою (нашу) відповідь кагебістським наклепникам професор Сергійчук написав так, як тільки вміє робити цей учений — на основі опрацювання сотень архівних документів, і українських, і польських, і німецьких. До того ж — і совєцьких, і упівських. Автор наводить програмні політичні документи УПА, в яких зокрема сказано: "Ми щодо російського народу займаємо позитивне і приязне становище, але з умовою визнання наших безспірних прав до волі і незалежності в етнічних межах… Загальновідомий факт, що за німецької окупації в рядах УПА поруч з українцями боролися і жиди, в більшості лікарі… Ворог, проти якого боремося сьогодні, це — терористична большевицька кліка, репрезентант і організатор російського грабіжницького імперіалізму. Ми боремося за прогресивні ідеали гуманності, за свободу для всіх народів і кожної людини".

Аналогічні свідчення потрібно зараз наводити, але, кажу ж, — їх сотні об’ємних книжкових видань. А нагадувати потрібно тому, що московська агентура не спить. На завершення варто нагадати про матеріали Нюрнберзького процесу, на якому московські прокурори скаженіли, аби пришпилити до злочинів німецького фашизму боротьбу ОУН і УПА. Не вийшло! Немає доказів.

УПА не воювала проти регулярної совєцької армії, а проти каральних загонів НКВД, стрибків та всяких інших карателів. Понад половину її воїнів були позапартійними, щонайменше 20% не були українцями. До неї входили загони, сформовані із грузинів, узбеків, татар, азербайджанців, у медичній службі працювало чимало євреїв. Взагалі тут були представники до 20-ти різних національностей.

11–15 липня 1944 р. за ініціятивою Головного Командування УПА біля села Сприня Самбірського повіту на Львівщині зібралися представники різних українських політичних організацій з усіх регіонів України, які проголосили створення підпільного державного управління (уряду): Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Членів ОУН тут була меншість. Головою Президії (Президентом УГВР) було обрано киянина (не члена ОУН) Кирила Осьмака, уродженця села Шишаки на Полтавщині. Серед унікальних державотворчих документів було прийнято програму-звернення до народу: "За що бореться УПА". Майже все, що там написано, було реалізовано нами, депутатами ВР України, після ухвалення "Декларації про державний суверенітет України", "Акту проголошення незалежності України", Конституції України”. Москалям не вдалося кинути українську націю в історичне безпам’ятство.

На жаль, є і значна значна частина тих, яких ви називаєте … так, як називаєте. Маємо утверджувати абсолютну істину: в разі чого, москалі в Україні не пожаліють нікого. Навіть нібито нейтральних, скацапізованих.

Для порятунку всіх — Україна має стати повністю мазепинською, петлюрувською, бандерівською. Тобто: українською Україною. Іншого виходу за нинішньої воєнної ситуації не існує.

Джерело

Про автора. Михайло Косів, український політик, народний депутат України I-IV та VI скликань. Заслужений діяч мистецтв України.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.