Путін відводить війська. Що це було?

Чергова спроба “зрозуміти Росію” відбувається на тлі страху і невпевненості, які знову поширилися в українському суспільстві, не оминувши й керівництво держави. Немає сумнівів, що стратеги Кремля мислять в категоріях гопників 90-х, “взять на понт” - це у них улюблений прийом. У Москві, напевне, з великим задоволенням спостерігали, як президент Зеленський кинувся шукати захисту у Макрона, став пропонувати агресору негайну зустріч, на якій він міг би пояснити свою поведінку.

Господар Кремля хотів побачити паніку українського керівництва, і він її побачив. Путін на спільній прес-конференції з Лукашенко підтвердив, що в нього накопичилося багато претензій до Зеленського. І два “конкрєтних пацана” відверто знущалися зі свого українського колеги, задоволені досягнутим ефектом. 

Кремлівські сценаристи навмисне відтворювали ситуації 2008 року щодо Грузії та 2014 року стосовно України, щоб імовірність вторгнення здавалася високою, хоча жодних об’єктивних передумов для нього не існувало. Ні потреби захоплювати Україну чи окремі її частини, ні бажання воювати у росіян насправді зараз немає. Економіка РФ у глибокій рецесії, виходу з якого нема і не передбачається. Самому Путіну вже більше хочеться спокою і комфорту на базі в Геленджику, ніж ризиків і цілком реальної у випадку війни соціально-економічної і політичної катастрофи.

Тоді що це було? Невже за такою масштабною операцією, в яку були залучені по повній програмі збройні сили, дипломатичні установи, пропагандистські медіа Російської Федерації, стоїть лише бажання “пріпугнуть” “зарвавшегося” Зеленського?

Ні, не тільки. Одною з цілей цієї “навчальної тривоги” було отримання цінної інформації про нашу обороноздатність на даному етапі. А саме - про рівень готовності та алгоритми дій українського сектору безпеки, потенціал вітчизняної дипломатії, про настрої населення, можливі реакції західних партнерів і т. ін. 

Подібну ж користь повинні винести з цієї історії і ми самі. Окрім кращого розуміння суто військових аспектів можливої російської інтервенції, нинішні “навчання” дають багатий матеріал для аналізу діючого в РФ режиму, його нинішнього стану і можливостей, характеру відносин між владою і населенням, зовнішньополітичної стратегії, актуальних інтересів і пріоритетів Кремля.

Усе це нам потрібно знати і розуміти для того, щоб чергова провокація противника отримала гідну відповідь, а реальна загроза не лишилася непоміченою.

Отже, що спонукало Путіна імітувати приготування до нападу на Україну і чого він в підсумку цього досягнув?

Причин нинішнього загострення імперської хвороби є декілька. Частина з них лежать в площині внутрішньої російської політики, а інші спричинені міжнародною ситуацією.

Вже другий рік поспіль знижується довіра росіян до органів державної влади, тане їхня впевненість у світлому майбутньому Росії, зростає невдоволення соціально-економічними реаліями, корумпованим начальством, набридлими обличчями в Кремлі. Після ейфорії від “вставанія с колен” і захоплення Криму починається психологічна ломка в адептів імперського реваншу. В російській еліті росте конкуренція за доступ до ресурсів, напруга між різними групами інтересів доходить до жорстких конфліктів, які в перспективі здатні похитнути і головний трон.

На цьому тлі формується зародкова, але вже достатньо помітна опозиція режиму. Повернення Навального в Росію стало викликом, на який Кремль не зміг відповісти нічим, окрім тупого фізичного знищення опонента. 

Путінська команда планує втриматися при владі ще мінімум півтора десятки років. І це будуть роки повільного занепаду, прогресуючого маразму і відвертого насильства. Стратегія режиму проста, але тактика достатньо гнучка. І саме з такими тактичними кроками ми маємо справу на даному етапі українсько-російського протистояння.

Восени в Росії відбудуться чергові парламентські вибори. Зрозуміло, що режим не допустить поразки правлячої партії “Єдина Росія”, а будь-яка політична альтернатива буде знищена на далеких підступах до виборчих дільниць. Навальний буде сидіти в тюрмі в інформаційній ізоляції, його прихильники будуть залякані, а регіональні відділення його фонду - знищені або заблоковані. Традиційна псевдоопозиція з ще більш реакційних партій Жиріновського і Зюганова виконає свою звичну роль утилізації протестних настроїв. Але для збереження легітимності влади цього замало.

Зовнішня загроза найкраще згуртовує народ навколо влади, а карикатурні українські “фашисти” є зручним об’єктом колективної ненависті і безкарного роздування імперських амбіцій. Помірна доза колективного “озвєріна” і патріотичного “воодушевлєнія”, за задумом кремлівських політтехнологів (пам’ятаєте статтю нєкоєго Сєргєйцева?), у черговий раз виконає своє політичне призначення.

Паралельно з внутрішніми викликами визріли і зовнішні. У США прийшла до влади адміністрація демократів, з якими путінська братва вирішила повоювати своїми гібридними методами. З перших заяв і рішень Байдена стало зрозуміло, що виклик він прийняв і битиме кремлівських по руках.

У Європі зачарування “сильним лідером” явно йде на спад, а перспектива опинитися в статусі нового Лукашенка Путіну зовсім не подобається. До того ж, під загрозою опинився улюблений проект “Північний потік – 2”, який повинен забезпечувати гарантованими доходами російську казну та розв’язати росіянам руки для дестабілізації регіону Центральної і Східної Європи.

Колишній друг Ердоган не лише забезпечує перемогу Азербайджану над останнім союзником Москви за Кавказьким хребтом, але й має нахабство підтримати “Кримську платформу”.

Особливо дратує Москву сміливість нової української влади, яку путінські спічрайтери зобразили в образі жалюгідного Табакі. Мало того, що Київ відмовляється виконувати політичну частину Мінських домовленостей, а можливо й деякі непублічні обіцянки, дані Зеленським в Парижі, так він ще й переходить у наступ. Закриваються проросійські телеканали, запроваджуються санкції проти проросійських політиків, постійно педалюється кримська тематика, зберігається загроза наступу ЗСУ на фронті.

Виглядає так, що з Путіним уже ніхто не збирається рахуватися. На його гроші вже ніхто особливо не розраховує, а його брязкання зброєю вже ніхто не боїться.

От у Кремлі й вирішили нагадати всім зацікавленим, чому з ним треба, все ж таки, рахуватися.

Результат поки що для Путіна задовільний. Ефект від патріотичної мобілізації всередині Росії може протриматися до осінніх виборів. Байден погодився особисто зустрітися з “убивцею”. Київ буде на деякий час змушений утриматися від різких антиросійських кроків. Вдячні ДНР-ЛНР, теж на деякий час, забудуть про обіцянки визнання чи інтеграції до складу РФ.

Втім, результат цей тимчасовий. А крах режиму – невідворотний.