Росія не приховує своїх намірів

Її автор – Тімофєй Сєрґєйцев, радник першого заступника глави адміністрації російського президента Сєрґєя Кірієнка, член Зінов’євського клуба, методолог. Вони, до речі, з Кірієнком обидва методологи, тобто послідовники Г.П. Щедровицького, які застосовують відкриті останнім методи управління колективною свідомістю в політтехнологічних цілях.

На цю статтю вже багато хто відгукнувся в українському публічному просторі, і це не дивно. Вона є найсвіжішою кристалізацією сучасного російського наративу про "українських фашистів", але при цьому містить досить багато людожерської конкретики, включно з тезами про "нацистську провину українського народу" і т.п.

В Україні, згідно з пропозиціями Сєрґєйцева, Росія планує одноосібно  встановити "исправительный оккупационный режим", який "не должен как либо заискивать перед населением", а натомість буде здійснювати "денацификацию в рамках собственной военной юрисдикции (военного трибунала)", для ефективного функціонування якого необхідно "приостановить действие моратория на смертную казнь".

Само собою зрозуміло, що при цьому державність і будь-яка політична суб’єктність України має бути знищена. В кращому випадку, нам дозволять "конфедерацію регіонів", від якої будуть відокремлені східні і західні частини країни.

Є в міркуваннях путінського "імперця" цікаві тези й про інші країни. Стосовно об’єднаної Німеччини він із задоволенням відзначає відмінності між східними і західними німцями, що збереглися донині, і є нічим іншим, як наслідком більш "сурового наказания", яке застосувала радянська окупаційна адміністрація на підконтрольній території. Повстання проти комуністичної диктатури в Угорщині 1956 р. і в Чехословаччині 1968 р. розглядаються як "фашистские мятежи". А роль Польщі в Другій світовій війні "условно" тлумачиться як роль союзника Німеччини, оскільки Польща "планировала участвовать в кампании против СССР". Тобто не ми одні – "фашисти".

Словом, цей текст за рівнем цинізму і неприхованої агресії викликає чіткі аналогії з писаннями Гітлера-Геббельса і наративом "Радіо тисячі пагорбів" в Уганді. Хоча аналогія з радянською пропагандою, з якої запозичені основні концепти, є, чесно кажучи, ще більш моторошною.

Звичайно, до російської маячні про "український фашизм" і до погроз "всєх істрєбіть" вже можна було б і звикнути. Базові концепти антиукраїнської пропаганди були закладені ще в книгах Дмітрія Владіміровіча Табачніка у 2008 році, а з 2014 року на адресу українців уже було сказано все, що тільки може уявити "горячєчноє воображеніє" і нестримна злоба Жиріновського, Кісєльова (Дмітрія), Соловйова і Захарової.

Але цей пропагандистський витвір заслуговує на особливу увагу. По-перше, він опублікований на державному ресурсі. По-друге, його автор – причетний до формування реальної російської політики та ідеології. По-третє, його маніакальні тези ніхто в Росії не спростував.

Тому опус Сєрґєйцева треба сприймати серйозно. Принаймні, як симптом глибокої і невиліковної патології російської колективної свідомості, з якою нам доведеться мати справу впродовж життя, можливо, кількох поколінь.

До речі, в багатьох форматах і в різних аудиторіях росіяни зараз дуже предметно обговорюють можливість війни з Україною. Ніякого морального дискомфорту така перспектива у них не викликає, єдине питання – це як уникнути власних військових втрат і потім захиститися від можливих західних санкцій. Висновок поки що один: "надо ударіть посільнєй".

Тому практичний висновок із цієї історії для України дуже простий. Ми маємо зробити усе можливе, щоб ймовірні втрати агресора і міжнародні наслідки його дій були якомога серйознішими, бо це єдине, що може стримати "дядю Вову" від того, щоб "отдать пріказ" (загугліть, хто не бачив цієї милої дитячої російської пісеньки).

Але не менш важливими є, умовно кажучи, ідеологічні висновки, які ми маємо зробити з усієї цієї історії. Тобто ті висновки, які ляжуть в картину нашого світорозуміння, розуміння власної ідентичності і сутності російського імперіалізму. Ми маємо пройтись по тексту пана Сєрґєйцева з червоним олівцем, виділити ключові моменти і донести розуміння загрози, яка нависла над українським народом, до кожного урядовця, депутата, курсанта військового училища, студента факультету журналістики. І найголовніше, треба називати речі своїми іменами.

На території сусідньої держави сформувався особливо небезпечний політичний режим, що несе загрозу миру, свободі і незалежності сусідніх народів. Український народ є першою жертвою його нападу, але може виявитися далеко не останнім у цьому ряду.

Ще у 2014 році я написав статтю, в якій означив кілька найважливіших рис путінської Росії, які дозволяють проводити прямі аналогії з гітлерівською Німеччиною. Серед них найвиразніші:

- реваншизм, болісне переживання геополітичної поразки (в Холодній війні);

- імперська ідея (відновлення СРСР, зона "особливих інтересів" в СНД);

- теза про "розділений народ" ("русскій мір", "украінцев нє существуєт", "бєлорусов тоже");

- мілітаризм і патріотична істерія (культ "9 Мая", "дєди воєвалі", "можем повторіть");

- уявлення про таємні змови ворогів, "мировую закулису" і віра в "особую миссию России";

- визначення окремих народів і груп як "ворожих" і "шкідливих" (чеченці, грузини, українці, "англо-сакси", гомосексуалісти);

- всевладдя спецслужб і силових структур;

- інформаційна монополія;

- агресивна ідеологічна обробка молодого покоління, ура-патріотична тональність медіа;

- культ вождя;

- відсутність політичної конкуренції, єдина правляча партія;

- територіальні претензії до сусідів.

Така конструкція держави і така форма колективної ідентичності не може обійтися без внутрішніх репресій і зовнішньої агресії. Але кінець путінського режиму, як підказує аналогія з Третім Рейхом, зрозумілий і передбачуваний.

А пану Сєрґєйцеву можна порадити вже шукати можливості для виготовлення підробних документів і нелегальної еміграції кудись в Латинську Америку. Він, як великий спеціаліст по "нацизму", напевне знає, що чекає ідеологів та підбурювачів військових злочинів.