Середньовіччя в підходах редакторів "УП". Колонка Миколи Княжицького

Цих критеріїв не вдалося дотриматися Роману Романюку, який у статті "Закон Божий. Як і коли Рада хоче заборони Московський патріархат" спробував проаналізувати перипетії заборони діяльності Російської православної церкви у нашій державі.

Очевидно, що зробив він це похапцем, без вникання у суть законодавчих ініціатив, зате з вкрай упередженим представленням аргументів авторів окремих законодавчих ініціатив. На мене, як автора законопроєкту №8221 "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій", повісив неприйнятні ярлики.

Отже, потрібна моя відповідь щодо змісту публікації, а також визначення хиб журналістського методу пана Романюка та "Української правди" як симптому хвороби, яка вразила наше експертне і журналістське середовище.     

Факти не важливі, важливе тавро

Свої зауваження формулюватиму жорстко, бо підготовці законопроєкту №8221 присвятив дуже багато часу, вивчаючи українське та європейське законодавство, а також судову практику Європейського суду з прав людини. Написав кілька звернень до Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті, консультувався з експертами з конституційного, релігійного та європейського законодавства.  

Обґрунтуванню положень законопроєкту, полеміці із захисниками РПЦ та оцінками значної частини експертів з релігієзнавства присвятив десятки статей, виступав на телебаченні та радіо. Для максимальної популяризації законопроєкту зняв авторський фільм "Церква без Христа", який вже переглянули десятки тисяч українців.  

У статті "УП" про ці факти - ані слова. Пан Романюк також вважав за недоцільне поспілкуватися зі мною, щоб з перших уст почути аргументи на користь законопроєкту і моїх поправок до урядового документа.

Дивні стандарти роботи видання, яке багатьма сприймається як об’єктивне і неупереджене.   

Мої поправки до урядового законопроєкту взяті із законопроєкту №8221, а головні - що особливо радує - мають шанс бути підтримані членами профільного комітету, а згодом і більшістю парламенту. Але пан Романюк цього не зауважив, назвавши пропозицію прямої заборони діяльності РПЦ в Україні "радикалізмом".

Читайте також: Національна безпека – законна підстава заборони РПЦ

А внесення Томосу до українського законодавства і надання митрополиту Київському та всієї України права визначати, яка релігійна організація може називатися "православною" - це для нього "запровадження середньовіччя".

Для обґрунтування "крутої" тези він посилався на середовище експертів із питань свободи совісті і міжнародного права, в якому нібито є консенсус, що така редакція закону спричинить хвилю зовнішньої обструкції України й позовів у міжнародні суди від УПЦ, виграти які не буде шансів. 

Що ж, журналіст Романюк та його інформатори самі показали, що в їхніх головах московське середньовіччя засіло дуже міцно і нічим його не витіснити.

Заборона РПЦ - не радикалізм 

Основні пропозиції законопроєкту №8221, від прийняття яких залежить доцільність всіх інших норм, це пряма заборона діяльності РПЦ в Україні з інтересів зміцнення національної безпеки як підстави такої заборони.

Прихильники московської церкви в Україні та у світі, а також Державна служба з етнополітики та свободи совісті робили і надалі роблять все можливе, щоб заперечити юридичну правильність застосування терміну "національна безпека" для заборони діяльності церкви патріарха Кіріла. З цією метою попереднє керівництво ДЕСС вдавалося до маніпуляцій європейським та українським законодавством, а також послуговувалося   відвертою неправдою. На жаль, теперішнє керівництво ДЕСС демонструє, що в цьому пункті готове продовжувати лінію своїх попередників.

Враховуючи впливовість "русского міра" в уряді та парламенті, автори законопроєкту №8221 були б у майже програшному становищі, якби не позиція Служби безпеки України, яка запропонувала власні зміни до Закону про свободу совісті та релігійні організації (№ 10126). У супровідному листі до голови Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики Микити Потураєва від 28 вересня ц. р. голова СБУ  Василь Малюк поінформував, що спецслужба у своїй оперативно-службовій діяльності отримує інформацію про загрозу національній безпеці України, зокрема у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій.

На цій підставі СБУ дійшла висновку, що "діяльність РПЦ на території нашої держави спрямована на підтримку збройної агресії рф, реалізацію геноцидної політики рф, депортацію українців. РПЦ не відокремлена від російської держави, а її керівництво перебуває в тісній взаємодії з органами державної влади та спецслужбами, фактично виконуючи функції державних службовців у релігії та реалізуючи державну політику росії через наявні у них засоби влади та впливу".

Читайте також: Ухвалений у першому читанні закон - проти російської церкви, хоча лише на папері

Днями СБУ спільно з Офісом генпрокурора повідомило про підозру патріарху російської православної церкви Кірілу щодо посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, глорифікації її учасників; планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни.

Після цих юридичних визначень СБУ редактор "УП" надалі вважає, що пропозиція заборони діяльності церкви, очолюваної Кірілом з інтересів національної безпеки - це радикалізм? Чи екзистенційна потреба нашої держави, що героїчно бореться з російською агресією, в якій РПЦ бере активну участь? 

Автокефалія відповідає 34 Апостольському правилу

Тепер про Томос і пов’язане з ним "середньовіччя".

Історична традиція, яка склалася у Вселенському православ’ї, передбачає значну роль незалежних держав в набутті їхніми православними церквами автокефального статусу. У випадку, фактично, всіх Помісних Православних Церков, які виникли у ХІХ-ХХІ ст. (Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Польщі, Албанії) держави мали значну, а по суті вирішальну роль. Відтак, перед наданням автокефалії ПЦУ Вселенський патріарх потребував чітко вираженої підтримки президента і парламенту України.

Українська держава свою волю щодо отримання автокефалії висловила у кількох актах: постанові Верховної Ради від 16 червня 2016 р. із затвердженням звернення до Вселенського патріарха Варфоломія; зверненні від 17 квітня 2018 р. Президента України Петра Порошенка до патріарха Варфоломія з проханням надати Томос про автокефалію Православній Церкві в Україні; постанові ВР від 19 квітня 2018 р. з підтримкою звернення Президента України.

Верховний Суд України  у постанові від 19 травня 2021 р. (справа № 761/25 084/20-ц; провадження № 61-17 392св20) констатував: "Єдина автокефальна ПЦУ створена того ж дня (15 грудня 2018 р.) Об’єднавчим Собором як  Помісна УПЦ згідно з канонічними правилами, зокрема 34 Апостольським правилом, і  як  релігійне об’єднання згідно із законодавством України".

Читайте також: Прийняття законопроєкту про заборону релігійних організацій, афільованих з РПЦ, – це імітація і зволікання

Нагадаю, що  34 Апостольське правило фіксує право кожного народу на незалежність своєї церковної адміністрації та її соборність: "Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і  визнавати його як главу, та  нічого, що  перевищує їх  владу, не чинити без погодження з ним… Але і перший нічого нехай не чинить без погодження з усіма".

Чи на думку пана Романюка, Верховний Суд України, підтвердивши законність Томосу та його відповідність 34 Апостольському правилу вселенських соборів Першого Тисячоліття, запровадив в Україні "середньовіччя"? Чи теж констатував законність отримання Православною церквою в Україні автокефального статусу на основі канонічного права Вселенського православ’я? Так як це сталося у випадку інших автокефальних православних церков.   

У спори між церквами держава не має втручатися

Вселенський патріарх надав автокефалію усій Православній церкві, "що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа" (цитата з тексту Томосу).

У самому Томосі стверджено: "Те, що  стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно ним (Митрополитом Київським і всієї України) і Священним Синодом, слідуючи євангельському та  іншому вченню, згідно зі священним Переданням і  шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви, і  настановою 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору". І зазначено: "До  того  ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляцiйні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 17-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору".

Процитувавши ці норми канонічного права, в одній із своїх публікацій я констатував, що Українська держава погодилася з  винятковою роллю в українському православ’ї саме ПЦУ, очільник якої має керувати всією церковною спільнотою з  повагою до принципу соборності в управлінні. І  це  йому остаточно визначати, хто і  на  яких засадах належить до автокефальної Православної церкви в Україні.

Отже, підтвердивши готовність українського православ’я до автокефального церковного устрою, Українська держава визнала свою готовість передати Помісній ПЦУ частину своїх повноважень, зокрема, участь у реєстрації православних релігійних організацій.

У цитованому рішенні ВСУ констатував, що "законодавець надав релігійним організаціям в Україні право автономно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності (…). Спір, який виник між двома релігійними організаціями, тобто всередині Церкви, відносини між якими регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а  не актами цивільного чи  господарського законодавства, є  внутрішньоцерковним спором, має вирішуватися церковним судом і  не  підлягає  розгляду в національних судах жодної юрисдикції".

Російська маячня

Підсумуймо. Вирішення того, яка релігійна організація може використовувати термін "православний"/"православна", винятково належить до  прерогатив діяльності церкви, бо  регулюється Кодексом Канонів Східних Церков. Крім цього, справа назви стосується суті віровчення - найважливішої частини святого переказу, який спирається на Святе Письмо. Тут державі - вкотре повторю те, на чому постійно наполягаю - точно не місце, якщо хочемо, щоб демократична Україна була не  схожа на  сучасну Росію, а  українське православ’я не нагадувало православ’я російського зразка.

Під час підготовки законопроєкту № 8221 я переконався, що основна проблема з діяльністю РПЦ в Україні полягає навіть не в антиукраїнській позиції її керівництва та значної частини духовенства. Головний виклик — це  антидержавна позиція та  діяльність політиків і чиновників в Україні, а  також низькопробна експертиза значної частини вітчизняного експертного середовища.

Читайте також: Будуть списки тих, хто підтримав РПЦ в Україні

РПЦ, її адвокати і  частина  експертів  навчилися  жонглювати українським законодавством, апелювати до актів міжнародного права із свободи совісті та  релігії, шантажувати державу й  суспільство скаргами про "недотримання демократичних, європейських стандартів". Хоча насправді йдеться про необхідність елементарного дотримання Конституції, інших законів та європейського права, піклування про інтереси власної держави, а не країни-агресора, та захист національної безпеки.

Публікація "УП" продемонструвала, що такі ж застереження потрібно адресувати частині журналістського середовища. Слова про "радикалізм" пропозиції заборони діяльності РПЦ і "середньовіччя" від Томосу надають зручні аргументи російській пропаганді. Адже для Росії все українське тотожне радикалізму, який "лікується" лише їхньою "спеціальною воєнною операцією". Українство - це видумка, української нації не існує, а все, що пов’язано з нашим державотворенням - анахронічне, відстале і таке, яке заважає "передовій" частині людства розвиватися.

Ніхто, хто шанує себе, любить Україну та бажає їй добра, не має повторювати цих імперських і геноцидних галюцинацій у будь-якій формі.

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.