Що робить соцреалізм в українській загальноосвітній школі та чим це загрожує дітям?

Як виявляється, ні методики навчання у школі, ні шкільна програма не сприяє тому, щоб діти хотіли читати, тож до 57% школярів читає не з власної волі.

Виправдати таку неефективність школи у заохоченні дітей до читання могли б інші фактори: поширення корисних навичок і цінностей, пропозиція найпрогресивнішого літературного досвіду, що є нехай складним і нецікавим, однак цінним і новітнім.

Тож погляньмо на шкільне навчання літературі з цієї точки зору - яких цінностей вчить наших дітей сучасна школа? І чи можливо таке, що усвідомлення себе належними до "стражденної" та "упослідженої" нації - це, зокрема, результат шкільної освіти, який і штовхає дітей в обійми Моргенштерна?

Якщо вам простіше сприймати інформацію у відео- або аудіоформаті - клікайте на це відео:

Він вказує при цьому на порожнечу мистецтва, покликаного ретранслювати політичні й соціальні, ідеологічно заангажовані стереотипні темники. Мистецтва, де авторська експресія повністю підкорена вищій меті - вихованню радянської людини через літературу...

Чому в науковців є питання до творчості шістдесятників?

...Або, якщо це не "чистий" соцреалізм, - загалом до ідеї виховання людини через літературу, такого собі соціального інжинірингу засвоєння "правильних" цінностей через мотиваційні й притчеві тексти. До яких, до речі, часом вдавалися й шістдесятники.

"Одним з елементів, який може правити за визначення кітчу, - згідно з принципами франкфуртської школи, - є вдавання почуттів, яких немає, а отже нейтралізація таких почуттів, так само як і нейтралізація естетичного феномену," - пише Тамара Гундорова в уже згаданій праці. Якщо ми поглянемо на історію української літератури, то подібні приклади вдаваності можемо помітити не лише у знаменитому Тичинівському "Партія веде!"...

За такою логікою, якщо "стрілець УПА із сотні Спартана" Дмитро Павличко таки вдавав ненависть до "бандерівців", називаючи їх "кривавими каїнами" - він творив кітчеву літературу. Інакше, за сучасними мірками, його варто визнати українофобом. Який, однак, потім (вочевидь) покаявся й змінив політичну позицію.

Подібним чином, якщо Ліна Костенко вдавала щире захоплення російською мовою в тих же 50-х ("Знову чую російську мову, / мову рідкісної краси...", це цитата з її першої збірки) - то вона також є поборницею кітчу, тобто була вимушено нещирою. А інакше - справді щиро закохана в російську та вважає "красу" цієї мови "рідкісною", або інакше - "винятковою".

До слова, сама авторка праці про кітч і літературу Тамара Гундорова на прикладі "Марусі Чурай" дає яскраву панораму так званого "героїчного кітчу" й створення Ліною Костенко образу "Дочки кобзаря". При цьому за націонал-героїчним фасадом "Марусі Чурай" прихована не настільки очевидна "патріархальна", тобто далеко не сучасна складова.

Можливо, саме тому ми й маємо настільки непропорційне викривлення шкільної програми з вивчення української літератури на користь шістдесятників? Адже легко помітити, що їхні твори нерідко використовують конвенційні для соцреалізму прийоми для поширення нових цінностей - хоч уже й національно-патріотичних і гуманістичних.

Доктор філологічних наук Володимир Моренець у своїй статті "Слово, що випало з мовчання філософів", яка відкриває поетичну збірку "Сади Марії" Михайла Григоріва, прохоплюється кількома науковими інсайдами на адресу шістдесятників.

Він визнає, що шістдесятники - ці "смиренні бунтарі" - в кінці 60-х років "здобули заслужене визнання, посіли почесне місце в пантеоні української поезії, але з вершини слави не простягли мужню руку новоявленому мистецькому дисидентству".

А далі він пише неймовірне: "Поети-шістдесятники, дуже різні й письмом, і вдачею, і таланом, стали останнім пишним, дико заплідненим цвітом на виснаженому дереві соцреалістичної естетики". І ще згодом - "Корінням, основами художнього мислення вони сиділи в соцреалістичному ґрунті". Затим автор визнає, що "після шістдесятників з надр соцреалістичної естетики нічого посутнього вже не зродилося".

Так, Володимир Моренець не пов’язує соцреалізм виключно із більшовизмом - він визнає його романтичну сутність. Водночас він указує, що шістдесятники лишилися під владою заповіданого добою трибу мислення, соціально-історичного детермінізму.

Від себе додам - ні вчений, ні я жодному осуду позицію й мораль шістдесятників не піддаємо, звісно, ці люди багато зробили для національного відродження. І все ж - чи це єдиний ціннісний критерій, який варто враховувати, вибудовуючи національний канон літератури й переносячи його у загальнообов’язкову освіту?

Адже були ще в 60-х і 70-х роках українські письменники, які того соцреалістичного мислення позбулися: це і є те саме "мистецьке дисидентство", про яке згадує Володимир Моренець. І цих авторів українська школа фактично ігнорує. Як і пізнішу серйозну літературу, яку варто було б неодмінно знати одинадцятикласникам.

"Проігнороване" покоління та "стражденний" Стус: вивих шкільної програми

Автори програми знову й знову виключають з поля зору учнів таких направду видатних митців, як Грицько Чубай, Олег Лишега, Михайло Григорів, Микола Воробйов, Тарас Мельничук, Василь Рубан і багато інших. Поетів, які реально протидіяли радянській системі. За що їх реально переслідували, садили по божевільнях, тюрмах і таборах, виключали з культурного життя держави. Вони складають те саме "витіснене", або "скасоване" покоління, яке намагалася знищити радянська влада і яке продовжує ігнорувати влада вже нібито українська.

А от поезії Василя Стуса, доля якого була, мабуть, найтрагічнішою з-поміж антисистемних поетів, у шкільній програмі також присвячено чимало уваги. Однак вона маркована суто як "Українська стоїчна поезія". Тобто бачимо очевидне намагання притягнути художні твори як естетичну цілісність до певного символічного кола "страждання українського народу".

Цей жест сам по собі є актом виховання кітчевого ставлення школярів до національної літератури. І це - ганьба, адже очевидно, що поезію Стуса є за що цінувати абсолютно незалежно від його страдницької долі - так само як це було з уже згаданим Еґоном Шиле.

Стус, на відміну від того ж Павличка, завжди був позасистемним автором, він гидував соцреалістичним приматом ідеології над мистецтвом. Стус не вважав, що поезія має бути спрямованою на служіння тій чи іншій ідеології, і в пізнішій його творчості цей принцип особливо значущий. Естетично він не належав до соцреалізму, а йшов значно далі. Однак завдяки однобокій шкільній програмі школярі цього не знають, вивчаючи лише його "програмові" вірші та вимушено ігноруючи естетично цінніші.

І "стоїчна" поезія тут ні до чого, як і "незламний дух" - іще два кітчеві вислови, вжиті бюрократами від літературознавства, які використовують Стуса, аби зайвий раз підкреслити "стражденність" України. Хіба на цьому тлі для учнів чергові русскіє Моргенштерни чи Тіматі не виглядатимуть топчиком?

Чому українській школі варто повчитися в іноземних?

Нагадаю, що у світовій гуманітарній думці та офіційній науці вже майже століття існує однозначне ставлення до потреби розрізняти сучасне мистецтво й кітч, а також будувати шкільну та університетську освіту з урахуванням такого розрізнення. Звісно, далеко не вся творчість шістдесятників - це кітч або соцреалізм. Однак складно не погодитися - дуже дивно ніяк не урівноважувати цей естетичний феномен іншою вартісною літературою - тим паче у нас її задосить. А широкий естетичний кругозір - це те, що абсолютно необхідно сучасному українському школяру.

Навіть завдяки поверхневому дослідженню легко зрозуміти, що на ринку праці щороку зростає потреба в дизайнерах, копірайтерах, техрайтерах, артдиректорах, а все це - по суті, творчі спеціальності. І вони потребують базової естетичної підготовки.

А ми досі завершуємо 11 клас естетикою соцреалізму… Адже всі подальші півстоліття укрліту згадуються в підручниках конспективно, одним-двома розділами, а на уроках вічно губляться у перед-ЗНО-шній паніці. Чи є щось бодай подібне за кордоном? Одразу відповім - ні, адже там давно відмовилися від хронологічного принципу вивчення літератури в школі (якщо він взагалі там колись був!).

Тобто замість розвитку "в ногу з часом" українських школярів штучно утримують на рівні "керованої більшості", зокрема коштом рівня освіти, що не відповідає вимогам XXI століття.

Українців десятиліттями вводили в оману, користуючись відсталістю вітчизняної системи загальнообов’язкової освіти від світових стандартів. А от для розвинутих країн їхнє національне мистецтво й навіть попкультура, нарівні з літературою, є основою не лише побудови сталого суспільства, але і… загальнообов’язкової освіти.
У Франції в школі активно вивчають сучасний young adult, у Канаді - модну нині слем-поезію, а в багатьох країнах поряд із літературними творами вивчаються комікси й навіть кінофільми! Тим паче технічних можливостей для цього зараз - задосить.

На жаль, за моралізаторською романтичною мішурою родом із шістдесятих наші діти досі не розуміють, що українці серйозно доклалися до закладення підвалин сучасного мистецтва. Не знають, що українську ідентичність мали та Казимир Малевич, і Давид Бурлюк, і Олександр Архипенко, і ще чимало інших суперзірок світового малярства. А такі письменники, як Володимир Винниченко, Михайль Семенко чи Василь Голобородько свого часу були відомими на весь світ актуальними митцями.

Треба розуміти, що серйозно приділяти стільки уваги соцреалізму, який помножив на нуль іще Теодор Адорно, знаючи при цьому, що фундатори цьому жанру, по суті, фізично знищили український модернізм та авангард - це, фактично, злочин. Утім, його продовжують коїти упорядники шкільних програм, і далі включаючи до них твори Олеся Гончара чи Андрія Малишка. Що з того, що це може бути "історично правильно"? Можливо, таким чином сам принцип історизму при формуванні шкільної програми цілком дискредитується? Ленінопад відбувся, однак він слабко відбився на освіті наших дітей.

Тож варто ще раз закарбувати ключову думку: без фундаментального реформування гуманітарна шкільна освіта не лише буде нудною для дітей, а й завадить нам виховати сучасних індивідів, які культурно й ціннісно перебувають у XXI столітті. Сучасність кидає освіті серйозні виклики. І без чіткого плану реформ освіти, який має пройти широке громадське обговорення та втілюватися під прискіпливим фокусом експертної спільноти, майбутнє наших дітей у сучасному світі буде менш конкурентоспроможним. А виправлення такої ситуації варте будь-яких зусиль.