Співачка Оксана Муха: Люди, котрі пережили жахіття війни, кажуть, що більше не розмовлятимуть мовою окупанта

Оксано, за чотири місяці до повномасштабного вторгнення РФ ти побувала з концертним туром на сході України. Це Маріуполь, Сєверодонецьк, Лисичанськ і Краматорськ. Розкажи про цей тур. Можливо якісь передчуття були щодо вторгнення російських окупантів?

Я не мала жодних таких відчуттів. Я була дуже рада в той час, що вдалося взагалі поїхати. Це не були комерційні концерти. Ми потрапили на схід, аби побачити свого чудового українського слухача, який там, в зросійщиному, грубо кажучи, середовищі виборює Україну, виборює українське своєю присутністю, своєю свідомістю. Мені хотілося тих людей пригорнути до себе. Хотілося з ними побути разом, і це було дуже важливо для мене туди потрапити. Для мене були надзвичайними враження в Маріуполі, в театрі, який зараз є знищений. В ньому загинуло так багато людей, що ми навіть не знаємо скільки саме їх там загинуло. В цьому театрі була повна зала прекрасних українців, прекрасних дітей-пластунів, адже пласт не є таким популярним на сході. А до мене прийшли пластуни з прапорами. Це було так зворушливо бачити цих людей, які вони є віддані, які вони є сильні. Не було жодних в мене відчуттів, що може щось статися.

Потім була дуже особлива зустріч в Лисичанську з військовими, з командирами. Вони нам показували місця боїв. Дуже болючі місця.

Я бачила, як люди ходять і дивляться переважно собі під ноги. В них немає мрій, в них немає бажань, в них немає цього такого погляду вверх… летіти вверх… А такий якийсь сум, тягар. Це я побачила тоді. І я собі подумала, як їм зараз важко тут, в якому світі вони живуть - далеко не в радісному. Подивилась, як виглядають будинки, паркани, який рівень життя в людей. І це дуже сумно. Щиро зізнаюсь, що це було дуже боляче бачити, що люди в цьому живуть постійно. Ми є у своєму колі кожен. Ми робимо те, що маємо робити. І ми десь розуміємо, що в іншому місті є інакше. Але для того, щоб це відчути й усвідомити, потрібно там побувати. Побувавши там, я зрозуміла багато речей. І зрозуміла також, що дуже багато класних українців є на сході. І вони весь цей час тримали оборону.

Дуже тяжко усвідомлювати, що міста Маріуполя фактично вже немає.

Мені тяжко усвідомлювати, що немає людей, яких я тоді побачила. Їх було може тисяча. Не більше. І я постійно думаю, а чи є вони? Хто з них втримався? Хто з них вижив? Театр можна відбудувати. Людину не можна відновити. Не народиш ще раз ту саму людину.

Як застала тебе війна?

Мене війна застала в Римі. Я вже тут довший час. Я на лікуванні. І так сталося, що тут мене війна і застала. Я забрала сюди зараз свою дитину. Я планувала собі, що зможу вертатись додому, хоч на якийсь короткий період, але в тій ситуації, яка зараз, занадто складно мені й фізично повертатись, і не потрібно. Я тут можу зараз більше зробити. Я зараз намагаюсь брати участь в усіх можливих акціях, які тут відбуваються, щоб зібрати кошти на медикаменти військовим, на машини та будь на що. Навіть вдалося зробити свій концерт. Такий невеличкий. Благодійний. Але ми зібрали гарну суму на машину для 503 бригади.

По цілому світу живе українська діаспора, яка не залишається осторонь від проблем в Україні. А от як сприймають війну в Україні італійці? Як відбуваються комунікації італійців та української діаспори з приводу повномасштабного вторгнення РФ в Україну?

Я буду говорити за себе в першу чергу. Я можу сказати про людей, які зустрілися на моєму шляху, які допомогли знайти тут житло. Тут немає корупції фінансової. Тут неможливо заплатити комусь, щоби знайти квартиру. Тут потрібно мати всі папери, аби орендувати житло. І ті люди, які зустрічались на моєму шляху, вони були просто неймовірні. Це й італійці, і українська громада. Мені дуже допомогли сестри служебниці. Тут є монастир. Вони просто мене врятували. Зараз нам допомогли з житлом італійці абсолютно безкорисливо. Як відбувається це все на рівні державному? На жаль… не настільки, як ми б хотіли це бачити. Не настільки це торкає на державному рівні, як, скажімо, нас підтримує Польща. Але, знову ж таки, я не маю права говорити, що Італія нічого не робить. Бо я знаю, що на початках були переповнені готелі українцями. Їм давали триразове харчування. Всі мають безплатне медичне лікування. Навіть із дуже складними хворобами також безплатно тут приймають українських пацієнтів. Я бачу, як українська громада, яка тут є, як вони волонтерили в церкві святої Софії. Як багато італійці привозили допомоги. Це був просто мурашник. Неможливо було пройти. Працювали всі. Але люди звикають до всього. І воно потихеньку стихає. Постійно про себе треба нагадувати. Тому, українська громада та Олесь Городецький збирають людей. І ми ходимо на маніфестації, нагадуємо на вулицях про нас українців, вигукуємо гасла, намагаємось достукатись до влади, до італійців, які живуть тут. На жаль, я змушена визнати, що все-таки Італія має дуже сильний вплив інформаційний проросійський, і дуже багато італійців вважають нас нацистами. В них теж є досить сильно промиті мізки. У значної частини. Але є надзвичайні люди італійці, які дивляться об’єктивно на ситуацію. І це підбадьорює і підтримує.

Чи написав тобі слова підтримки після 24 лютого твій зірковий тренер з "Голосу країни" (телевізійне співоче талант-шоу, - ред.) Дан Балан?

На жаль, ні. Я не маю жодної вістки від нього. Але я не вважаю, що він зобов’язаний. Хоча я напевно б запитала у нього, як він і де він. В такій ситуації. "Голос країни" - це не питання, чи з тренером продовжувати співпрацю, чи "Голос країни" допоможе створити тобі якийсь альбом. Все одно треба працювати самому. Все одно ти залишаєшся потім один. А найважливіше на "Голосі країни" – це те, що команда професійна, команда розуміє, де є талановиті люди, і в часі всього "Голосу", в часі всього проєкту дуже правильно ставляться акценти, дуже правильно вони працюють. І врешті, що найважливіше, що на широкий загал українська пісня все ж таки потрапила в серце українцям і зміцнила їх. Зміцнила їх ментально, свідомо, на дусі, стала опорою, стала частинкою чогось такого дуже достойного. Адже ми завжди хочемо мати щось достойне, чим ми можемо пишатись. Власне на цьому проєкті українська пісня стала тим достойним, чим українці можуть пишатися, і це також перемога. Це була перемога України. Переможець прийшов виключно з українською піснею.

Чи після 24 лютого зникне назавжди російськомовність української музичної культури?

Я думаю, що заважає незнання історії. Питання приналежності. До кого ти приналежний? Якщо ми згадаємо, в який спосіб народилась російська мова на українській землі, якими методами вона була насильно насаджена… Вбивали тільки за те, що синьо-жовтим хрестиком вишита була сорочка, знущалися з тих, хто відстоював українське. Знаючи українську історію, якою вона є, а не перекручену, просто соромно говорити мовою вбивць, ґвалтівників, мародерів. Має бути просто соромно. Я розумію, що мені легко говорити, я вихована в українській родині, я з дитинства спілкуюсь українською мовою, і вона є моєю рідною мовою. І я співчуваю тим, хто зараз каже "мнє так удобно".Я розумію, що питання зручностей – важливе в житті. Але не в такий час, коли в нас вмирають люди. Їм зручно вмирати? Кому зручно зараз взагалі бути в цій ситуації? Російська мова – це є Росія, це не є рідна мова українського громадянина. На часі прийняти рішення в цілях збереження держави, в цілях самоідентифікації, треба запити в себе – хто ти? Якщо ти українець, якщо ти любиш цю землю, якщо ти любиш її красу, її звичаї, її колядки та щедрівки українською мелодійною та чудовою мовою… Якщо ти це любиш – ти українець. І ти просто сам перейдеш на українську мову. А якщо ти зневажаєш цю мову, то тобі тут не місце.

Я дивуюся людям, здоровим мужчинам, які заради безпеки своїх сімей переїхали на захід України, відсиджуються в рестораціях, нав’язують нам в чудовому україномовному Львові "руській мір", а мої друзі-українці із західної України - чудові високоосвічені люди, патріоти - йдуть і віддають Богу душу за цю землю і за того, хто зараз сидить на заході й розказує, що він має право.

Люди, котрі пережили страхіття, говорять, що більше цією мовою говорити не будуть, бо ця мова вбила дружину, дитину, знищила хату. Ці люди, які пережили страх, вони відмовляються від цієї мови. А ті, хто просто на всякій пожарний звалив, щоб "удобна", вони продовжують нести "руській мір". Їх треба просто "взувати", вчити, сварити і ставити їм свої умови. І ніякої толерантності. Я не бачу змісту. Для чого? Скільки можна? Ми такі безхребетні в цій толерації насправді виглядаємо.

Що ти побажаєш читачам і глядачам Еспресо?

Я хочу звернутися до кожного українця, незалежно, де його занесла доля, щоб він ані дня не прожив без думки про те, що відбувається в Україні. Ані дня без якогось бодай маленького кроку допомоги. Це може бути дзвінок, запитати: як ти, чим я можу допомогти? Це може бути допомога волонтерам, це може бути плетіння сіток, це може бути свічка в церкві й слово до Бога за наших військових. Але це має бути кожен день. І не можна собі думати, що я українець, якщо я говорю лишень українською мовою. Я українець, якщо я допомагаю. Бо війна стосується кожного. Ми не можемо просто собі бути зараз. Я пишаюся кожним, дякую кожному, хто докладає зусиль щоденно, хто себе гартує, хто себе намагається покращити, змінити, хто своїх дітей виховує красиво, хто передає традиції, хто пам’ятає, якою ціною здобута наша свобода. Наш сьогоднішній біль відбувається через те, що ми щось не так зробили. Отже, ми маємо переосмислювати й змінювати себе, ми маємо ставати гостріші, безапеляційні, ми маємо боронити своє до кінця, ми самі маємо себе збудувати.

Всі фото: facebook/Oksana.Mukha.Music