Трамп і трансгендери, промиті мізки і грибний Буратіно - 5 книг про те, як переписують історію

Головне при цьому – маніпулювання інформацією, яка може заглушити і переінакшити першоджерело, про яке сьогодні вже ніхто не згадує. У цьому, власне, і полягає суть сучасної літератури – художньої і не дуже.

Це вже не перше видання цієї книжки, яка нарешті виходить українською. Автор щоразу додає і переписує історію своєї країни, зайвий раз доводячи дисциплінарну різницю між її щоденниковим аналогом з доробку очевидців і пізнішими мемуарами. Так, "Історія Америки" Девіда Е. Шая (Л.: Літопис) у її розширеному виданні починається з перших відомостей про Північноамериканський континент і охоплює період розвитку Сполучених Штатів Америки аж до президентства Дональда Трампа. Зрозуміло, що маємо жвавий, захопливий стиль оповіді, добре організований і щедро ілюстрований матеріал з рідкісними додатками (зокрема неадаптованими текстами Декларації про незалежність, Статями Конфедерації, Конституцією з Поправками, таблицями імміграційної статистики, президентських виборів тощо), що не дивно, бо сучасне студентство у 800 американських коледжах і університетах вивчають історію США саме за цією книгою. Автор зауважує, що у новому виданні він додав соціальних, культурних та історичних аспектів. Цікаво, яких же самих? Хоч усе воно, погодьмося, змінює не історію, а ставлення до неї. Так, зроблено наголос на тезі президента Джона Кеннеді про те, що Сполучені Штати – це "країна іммігрантів", а також на діяльності Христофора Колумба як колоніального губернатора, капітана корабля і работорговця. Також більш детально висвітлено діяльність однієї з організаторок феміністичного руху, засновниці журналу "Ms." Ґлорії Стайнем і боротьбу професора клінічної психології Тімоті Лірі за можливість використовувати психоделічні препарати в терапії. Ну й зокрема подано новий аналіз діяльності Трампа на посту президента, зокрема його намагань обмежити імміграцію та пересування (заборона на в’їзд, розділення сімей, посилена охорона кордонів); запропонованої заборони трансгендерним особам служити у війську.

У своїй книжці "Опіум дурнів: нарис про теорії змови" Руді Рейхштадт (К.: Дух і Літера) - французький політолог, який у 2007 році створив окремий веб-сайт, присвячений викриттю конспірологічних теорій - всебічно описує феномен "теорій змови" та їхніх прибічників. Він всебічно розкриває внутрішню логіку конспірологічного мислення, описує найпоширеніші технічні прийоми, що їх використовують у створенні "теорій змови". І зокрема розглядає конспірологію та поширення "теорій змови" як суспільно небезпечну, підривну діяльність, яку часто використовують у своїх політичних цілях вороги західних демократій. На думку автора, поблажливе ставлення до конспірології як не зовсім коректного кроку "на правильному шляху" є прикрою помилкою, якої, втім, припускаються чимало політиків, аналітиків та ЗМІ. Цікавими (і симптоматичними) видаються зауваження, подані автором у передмові до українського видання. "У тривозі за власне здоров'я та здоров'я своїх близьких ми прагнемо зменшити зону непевності. Це цілком по-людськи. А проте одна з функцій конспірології полягає саме в тому, щоб створити хибне враження, ніби ми можемо бодай частково опанувати плин подій, які за самою своєю природою не підлягають опануванню. Звинувачуючи уявного ворога, теорія змови дає нам змогу обмежити загрозу й заколисати себе заспокійливою ілюзією, буцімто ми зможемо цілковито подолати наші сьогоднішні труднощі, нейтралізувавши якусь купку недоброзичливців". Таким чином, як бачимо, будь-яка теорія змови має нас заспокоювати та вгамовувати. Автор нагадує, як з плином пандемії люди стомлювались отримувати щоразу нову інформацію про будь-які медичні теорії, погодившись із тим, що коронавірус є лабораторною біологічною зброєю, Божою карою чи помстою Природи. У такий спосіб ми давали собі перепочинок, стабілізуючи наші уявлення про світ. "Конспірологія виникла раніше за сучасні засоби комунікації, - нагадує автор. - Але з появою Інтернету, соціальних мереж і платформ онлайнового відео вона набула нового виміру. І головне, нового завдання – не збільшувати комунікацію, а дестабілізувати зв'язок між правдою і дійсним призначенням будь-яких процесів".

Ніби у продовження попередньої книжки, "Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід"  Ґаліт Атлас (К.: Лабораторія) нагадує про те, що ми отримуємо у спадок від своїх батьків не тільки біологічні гени, а й травми поколінь. Ясна річ, що з цим нас щоразу закликають "працювати", адже змінюючи ставлення до будь-чого, легше змінити саму реальність, яка породила це ставлення. Іншими словами, переписати її на інакший копил. Хай там як, але у книжці нам нагадують, що разом із сімейними таємницями й дитячими спогадами згадані "травми" міцно вплітаються у наше життя і непомітно формують характери, вчинки й поведінку. З одного боку, донедавна це сприймалося за родинний досвід поколінь, а з іншого, якщо нині в це вкладаються мільйонні кошти і видаються численні гранти на "травматичні" дослідження, то чому б не глянути не це інакше, чому б не переписати? І спитати, як-от зараз: як жити, коли травми поколінь переслідують, мов примари? Або як відпустити минуле і розпочати власний шлях? Тож авторка, будучи психотерапевткою  за фахом, поєднала власний досвід, історії своїх пацієнтів і основи психоаналізу, щоб продемонструвати, як наші сьогоднішні страхи й проблеми пов'язані з емоційним спадком батьків, бабусь і дідусів. Нас закликають відкинути усі упередження та хвилювання, забути про всі історичні катаклізми й зануритися у власну сімейну історію. Мовляв, тільки проживши наше минуле й залишивши старі травми позаду, ми зможемо впевнено і легко рухатися до майбутнього. А поки що зі своїми "травмами" усі ми, виходить, хворі, тож нас треба лікувати. Ясна річ, психотерапією, у тому числі, підсаджуючи на різноманітні медикаментозні засоби. Чи пак, психотропи. Але наразі мова поки що про психотерапію. Те, що у такий спосіб ми позбудемося родинної історії, досвіду, настанов – хай хоч якими "травматичними" вони була – це нікого не хвилює. Головне, не забуваймо, кошти в "лікування" вже вкладено. Тому не озираймося назад і забуваймо про батьківську пам'ять. Як саме? "Витіснення — емоційний захисний механізм, який робить спогади банальними й беззмістовними, - наголошує авторка. - Витіснення захищає нас, відокремлюючи спогад від його емоційного навантаження. У таких випадках травма зберігається у свідомості як "дріб’язкова", "неважлива" подія. Відсутність зв’язку між уявленнями і почуттями захищає нас від надміру спустошливих почуттів, але водночас ізолює травму й заважає її осмислити".

Автор цієї книжки радить нам приглянутись до того, що дається безкоштовно. Особисто він давно вже приглянувся й використовує бачене і чуване у своїй практиці. Мова, отже, про природу, яка зокрема у нас лише входить в обіг урбаністичної естетики, а "зелені" конференції, де поєднують кульбабу і асфальт, тільки набирають силу. По суті, "Натхнення природою" Ганса Блумквіста (К.: ArtHuss) – це про повернення до джерел. Тобто сільська естетика, яка була модна в "етнографічному" інтер’єрі київських квартир у 60-х, коли "європейські" ідеї міського помешкання в стилі функціоналізму через "залізну завісу" не дуже потрапляли в Україну. Так, народне несподівано ставало модним. Гуцульські килимки, петриківські півники, косівська кераміка - те саме маємо тепер, у випадку з книжкою Блумквіста. Перенасичення цегляним  індастріалом і скляним хай-теком призводить до бажання чогось органічного, живого, теплого, і це, як доводить автор, недаремно. У своїй книжці він, будучи стилістом інтер’єрів, розкриває зв’язок між домашнім середовищем і нашим емоційним благополуччям. Саме природа лежить в основі його філософії декорування, а контакт із світом природи знижує рівень стресу та покращує настрій. Звісно, жодного "національного" вручання – суцільний космополітизм вкупі з постмодернізмом. "Як на мене, забезпечити по-справжньому природний вигляд можна лише за умови розмаїття матеріалів і текстур, - переконує нас автор у власній "всеїдності". - Щоб досягти потрібного ефекту, поєднайте дерево та метал, скло та м’які кошлаті вироби з текстилю, однотонні стіни та старе потерте дерево. Їхній контраст і патина оживлять інтер’єр та зроблять його цікавішим, об’ємнішим і цілковито природним. Різноманітні елементи неодмінно доповнюватимуть один одного, якщо всі вони будуть з натуральних матеріалів". Тим часом у другій частині книги нас ведуть на екскурсію реальними будинками, які дають відчуття комфорту, задоволення та краси. Ці приклади мають надихнуть читача створити оселю, яка прихистить вас від усього світу, що нині, як розуміємо, дуже актуально.

Переінакшують історію не лише у дорослих книжках, але й у творах для дітей. Початки цього губляться не в такій вже й сивій давнині, тому Буратіно від Піноккіо ми ще можемо відрізнити, не кажучи вже про нещодавній психоделічний серіал "Час пригод", відгомін якого знаходимо у казці Тома Ґолда "Маленький дерев’яний робот та принцеса-поліно" (К.: Видавництво). Словом, багато чого замішано добре відомого і як слід призабутого у цій цікавій книжці. "Я намагався створити книжку, натхненну трьома різними типами книг: - зауважує автор, - книжками, які пам’ятаю, що любив у дитинстві, книжками, якими захоплювалися мої доньки, і книжками, які мені подобаються зараз, коли я вже дорослий. Я хотів, щоб книжка мала власну особливу атмосферу, але водночас функціонувала як класична казка на ніч". За сюжетом, багато років поспіль король і королева намагалися завести дитину. Їхнє бажання здійснилося двічі, коли винахідниця і відьма подарували їм маленького дерев’яного робота і зачаровану принцесу-поліно. Але є одна заковика: щоночі, коли засинає, принцеса перетворюється на звичайне поліно. Її можна розбудити лише чарівними словами: "Прокинься, маленьке поліно, прокинься". Тож робот і принцеса нерозлучні, допоки одного дня сплячу принцесу-поліно випадково не вивозять у невідомі краї. Тепер її відданий брат повинен знайти її та повернути назад у королівство. Брат і сестра мусять по черзі доставити одне одного додому, а дорогою на них чекає безліч пригод, пов’язаних із Грибною Королевою, Чарівним Пудингом, Малям у Трояндовому Кущі та Старою Пані в Плящці. Як бачимо, чари Аліси у Країні див, а також згаданого "Часу пригод" з його численними принцесами, грибними галюцинаціями та ходячими годинниками, крекерами та іншими персонажами родом з "Жовтого підводного човна" продовжують надихати авторів на "оригінальну" творчість.