Ціль фарисейства РПЦ та пов’язаної з нею УПЦ – скасування Томосу. Наша мета – імплементація Томосу до законодавства

У публічному просторі "всеправославне вирішення" виступає в двох варіантах. Перший пропагують речники УПЦ МП, які дублюють позиції РПЦ й наближених до Москви інших помісних православних церков. Їхня мета – відкинути українське православ’я до стану, який існував до  засідання Синоду Константинопольського патріархату в жовтні 2018 р. Тобто заперечити рішення про канонічність єпископських хіротонії митрополита Епіфанія та інших ієрархів ПЦУ та скасування акту 1686 р. про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Як наслідок, домогтися скасування Томосу про автокефальний церковний устрій ПЦУ, отриманого у січні 2019 р.

Це така оманлива пропозиція, яка нібито має об’єднати розділене українське православ’я з допомогою очільників помісних православних церков. Може здаватися, що це правильна ідея, бо коли не можна вирішити якоїсь проблеми у себе вдома, тоді найкраще розширити її рамки.

Така концепція помилкова. "Всеправославне вирішення", це спосіб делегітимізації рішень Вселенського патріарха Варфоломія І про визнання автокефального церковного устрою Православної Церкви в Україні. По суті це пропозиція скасувати Томос 2019 року, викликати обурення в нашому суспільстві та заперечити авторитет Вселенського патріарха.       

Крім УПЦ МП, найактивніше цю пропозицію просуває Польська автокефальна православна церква та її митрополит Сава. І тому її казус проаналізуємо детальніше нижче в цій статті.

Варіант архімандрита Кирила Говоруна

Інший варіант "всеправославного вирішення" запропонував архімандрит Кирило Говорун під час другої зустрічі духовенства та мирян УПЦ МП та ПЦУ (20 січня 2023 р.). На його думку великою помилкою є ототожнення Церкви винятково з єпископатом. Насправді, звичайні віряни можуть прискорити об’єднання Церков, підганяючи розгублений єпископат до діалогу з опонентами. Прості віряни могли б активно підтримати ідею ректора Київської духовної академії та семінарії УПЦ МП  (КДАіС) архієпископа Сильвестра Стойчева "винести рішення українського церковного питання на всеправославний рівень, а отже вступити в діалог із Константинопольською, Александрійською та іншими Церквами".

Що ж, заохочувати простих вірян до активності завжди потрібно, бо без них немає живої церкви. Так само як бажаним є діалог вірян УПЦ МП з Константинопольською чи Александрійською церквами, щоб не перебувати в лоні РПЦ і не транслювати тези російської імперської політики і пропаганди.

Однак вважаю помилковим і шкідливим для Української держави апелювати до ідей архієпископа Сильвестра для вирішення внутрішньоцерковних питань. Втілення пропозицій ректора КДАіС не наблизить об’єднання в українському православ’ї, натомість поглибить існуючий розкол, дозволяючи УПЦ МП (насправді РПЦ) грати в її улюблену гру. Тобто і далі наполягати на "істинній" канонічності своєї церкви й "порочній" канонічності ПЦУ. Хоча це - повна нісенітниця, спосіб продовжити діяльність московської церкви в Україні та зручний інструмент для дискредитації України у світі. Для нашої держави оця "гра" є прямою загрозою національній безпеці під час геноцидної війни з Росією.  

Свою доповідь ("Вопрос о признании рукоположений, совершенных в раскольнических сообществах: богословские, канонические и исторические аспекты") архієпископ Сильвестр прочитав під час Міжнародної науково-практичної конференції "Соборність Церкви: богословські, канонічні та історичні виміри". Це зібрання УПЦ МП організувала 21 листопада 2021 р. в Києві.

Участь у конференції взяли представники антіохійської, болгарської, польської, російської та сербської церков, а також Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, Православної Церкви в Америці. Тобто шести помісних православних церков, бо автокефалія церкви в Америці (надана Московським патріархатом минулого століття) не визнана Вселенським патріархом.

Список має значення, бо показує реальну, а не пропагандистську підтримку РПЦ серед інших церков напередодні широкомасштабного вторгнення РФ до України. Варто також зауважити, що роком пізніше (у січні 2023 р.) вітання з нагоди 14-ої річниці вступу Кіріла Ґундяєва на патріарший престол у Москві прислали очільники польської і сербської церков. Найвірніші з вірних друзів Кіріла й Москви.

Чотири завдання від Кіріла

Київська конференція була продовженням конференції в Москві (16-17 вересня 2021 р. на тему "Мировое Православие: первенство и соборность в свете православного вероучения"), під час якої також виступив архієпископ Сильвестр з доповіддю "Отражение учения о первенстве Константинопольского Патриарха в нормативных документах ПЦУ". Відкрив те зібрання патріарх Кіріл заявою про кризу у вселенському православ’ї, спричинену діями Вселенського патріарха, який "намагається відірвати грецьке православ’я від слов’янського православ’я". А ще і "повторити модель розколу 1054 року" в лоні православної церкви, котра "як мало яка з християнських конфесій здійснює й спроможна здійснювати пророче служіння, в першу чергу, оцінювати все те, що відбувається у людській цивілізації". 

Кіріла особливо турбувало надання автокефалії ПЦУ ("легітимізація церковного розколу"), яке мало порушити домовленості про порядок визнання автокефалій нових помісних церков напередодні Всеправославного собору (Кріт, 2016 р.). Очільник РПЦ брехливо заявив, що винним був Вселенський патріарх Варфоломій І, хоч насправді це він торпедував будь-які рішення, прагнучи не допустити надання автокефалії церкві в Україні.

"Дійшло до того, що Константинопольського патріарха стали іменувати не першим серед рівних, а „першим без рівних”" – вдавано обурювався Кіріл. І поставив чотири завдання учасникам конференції.

По-перше, "показати помилковість позиції Константинополя", співставляючи її з православною традицією щодо ролі "першого" в православ’ї. По-друге, оцінити богословські і канонічні дії Вселенського патріарха, який "просто взяв і замінив одне на інше: канонічну Церкву [УПЦ МП – прим. МК] прибрав, а на її місце поставив розкольницьку організацію [ПЦУ – прим. МК]". По-третє, проаналізувати ситуацію помісних церков в окремих державах. По-четверте, відповісти на ряд запитань. "Чи допускається молитовне та євхаристійне спілкування з розкольниками? Які канонічні наслідки матиме таке спілкування? Чи може вважатися легітимною церковною владою та, яка порушила церковний порядок через співслужіння з розкольниками і самосвятами, що не мають канонічної хіротонії?"

Про концепції Сильвестра потрібно забути

Для Кіріла московська і київська конференції мали стати компенсацією за невдалу спробу проведення Синтакси (зустрічі предстоятелів помісних церков) як альтернативи Всеправославному собору на Кріті. Синтакси не вийшло, бо до Амману, столиці Йорданії, приїхали (26 лютого 2020 р.) очільники чотирьох церков: єрусалимської, російської, сербської та Чеських земель і Словаччини. Польська і румунська церкви прислали делегації нижчого рангу.

Остаточно зібрання назвали "братською зустріччю". Хоча попередні плани були грандіозні: визнати Вселенського патріарха таким, що "потрапив у єресь", висловити йому недовіру і проголосити Московського патріарха "першим серед рівних" у Вселенському православ’ї.

На цьому історичному фоні чіткіше звучать тези архієпископа Сильвестра з київської конференції, які він проілюстрував апеляцією до глибин канонічно-церковних відносин першого тисячоліття християнства. Історичними аргументами хай займаються фахівці, нас цікавлять висновки, які з них зробив ректор КДАіС. 

На його думку, Константинопольський патріарх (Сильвестр послідовно називає Варфоломія І саме Константинопольським, а не Вселенським патріархом) не мав права розглядати підтвердження єпископського сану очільників УПЦ КП та УАПЦ. Хіротонії ієрархів ПЦУ недійсні, отже вони надалі залишаються в розколі.

Як стверджує ректор КДАіС, "відступництво" Варфоломія від "практики Древньої Церкви" привело до поглиблення церковного розколу в Україні та "спровокувало нову хвилю насильства на релігійному ґрунті". І резюмує, що в результаті дій Вселенського патріарха світове православ’я перебуває на межі розколу, передумовами подолання якого є "строге дотримання тих канонічних принципів, які випрацювані багатовіковим досвідом Православної Церкви".

Тобто архієпископ УПЦ МП визнав дії Вселенського патріарха щодо Православної Церкви в Україні 2018-2019 рр. протиправними і недійсними. Тому, за його логікою,  вони не можуть служити підставою "вирішення українського церковного питання".

На моє переконання, у ці концепції необхідно забити осиковий кіл, щоб не лякали довколишній світ, як кремлівський упир з епохи, яка канула в Лету 24 лютого 2022 р.

Можемо стати на бік Москви

Ще чіткіше такий висновок ілюструє позиція митрополита Сави, очільника Польської Автокефальної Православної Церкви (ПАПЦ). Одного з промоутерів "всеправославного вирішення", з яким, однак, Москва й доля (в даному випадку це одне і те ж) зіграли особливо жорстокий жарт.

Сава відмовчувався про широкомасштабне вторгнення Росії до України до 19 березня минулого року, коли звернувся з листом до патріарха Кіріла з проханням "підняти свій патріарший голос", щоб зупинити війну, яку в Україні "веде російська армія". Але вже у серпні попросив відомий тижневик "Політика" (номер від 22 серпня) про розлоге інтерв’ю для представлення своєї оцінки актуальних церковних і політичних питань. І головного з них – ситуації в українському православ’ї та способів її вирішення.

Польський митрополит задекларував, що Україна як незалежна держава повинна отримати автокефалію для своєї православної церкви, бо нібито сьогодні православ’я в нашій країні розділене і не має незалежної церкви. Томос він назвав "так званим", а єпископську хіротонію митрополита Епіфанія "недійсною". Тому, на думку Сави, Епіфанія потрібно висвятити канонічно, бо тоді він зможе стати "членом українського духовенства" (зауважимо, не очільником церкви). Натомість, коли "всі церковні деномінації об’єднаються, тоді стане можливим надання автокефалії". Для вирішення всіх питань потрібно скликати Синтаксу всіх предстоятелів православних церков. 

Далі Сава перейшов до суто політичних проблем. Заявив, що в Україні продовжується релігійна війна, а дії Росії і Кіріла прирівняв до Хрестових походів Х-ХІІІ століть, які благословив Папа римський. На зауваження журналістки, що це були інші часи, відповів з емоціями: "У Церкві немає інших часів!(…) Ми говоримо про політичні питання, яких не можна робити!" 

Попередив, що утвердження ПЦУ в Україні загрожує Польщі новою Берестейською унією, яка на зразок "старої" 1596 р. може призвести до розподілів Польської держави. "Польща століттями була багатонаціональна, поліконфесійна. І був спокій". Аж сталася Берестейська унія, спалахнули релігійні війни, що  як наслідок привело православних до Москви. Сьогодні, продовжив Сава, завдання Епіфанія – об’єднання православних з греко-католиками, яке вже реалізується не лише в Україні, а й у Польщі.

У наших західних сусідів висловлювання очільника ПАПЦ викликали жваву реакцію не лише через скандальні тези у руслі пропаганди Москви і прямий шантаж Польської держави. Відзначено його лють з приводу того, що з ПЦУ почали контактувати ієрархи Римо-католицької Церкви в Польщі, надавши свої костьоли для богослужінь її священикам, щоб задовольнити релігійні потреби тисяч українських біженців.

Митрополит покаявся, але поглядів не змінив

У новий скандал очільник ПАПЦ потрапив у другій половині січня ц. р. своїми вітаннями Кірілу. "Протягом Вашого патріаршого служіння – написав Сава – РПЦ, завдяки труду Вашої Всесвятості, сяє духовним відродженням і є прикладом для інших". Ключовий абзац присвятив ситуації в Україні, наголосивши, що "ворогові віри не подобається стійкість Церкви і він намагається її зруйнувати". Але "сила Божа велика і непереможна. Ми глибоко віримо, що зло, яке руйнує божественний організм Церкви, знищить Переможець смерті й пекла, Христос".

Пікантності ситуації додає те, що вітання оприлюднено не на сайті ПАПЦ, а лише на сторінці Московського патріархату. Мабуть, польський митрополит розраховував на те, що його вірнопіддані вітання не стануть надбанням громадськості. Але Москва сльозам не вірить, вимагаючи прилюдних виявів підпорядкування й заклятої дружби. 

У польських медіа піднялася справжня буря через стиль листа, транслювання російського наративу про релігійну ситуацію в Україні та відкрите служіння автора інтересам РПЦ. Ряд публіцистів звернулися до військової розвідки про перевірку діяльності митрополита на лояльність до Польської держави, адже він відставний генерал Війська Польського (у 1994-1998 роках він очолював православну єпархію ВП, що об’єднує військових капеланів). Лист засудило польське МЗС, пригадавши, що в Польській Народній Республіці Сава (в миру Михайло Грицуняк) був співробітником комуністичних спецслужб.

Під впливом критики, що лунала також у самій церкві, митрополит вибачився за свої вітання Кірілу. У спеціальному зверненні до вірних запевнив, що засуджував і засуджує "злочинне вторгнення Російської Федерації на територію незалежної України". Додав, що не поділяв і не поділяє думок патріарха Кіріла щодо війни в Україні, вважаючи, "що вони не служать відновленню миру в Україні і негативно впливають на сприйняття православ’я". Задекларував підтримку надання автокефалії Православній Церкві в Україні, повторюючи, що для цього потрібно скликати Синтаксу предстоятелів православних церков, щоб "прийняти всеправославне рішення, яке вирішить складну канонічну проблему з метою уникнення чергових розколів святого Православ’я".

Отже, в ключовому питанні автокефалії української церкви позиція польського митрополита залишається незмінною. Він навіть не подумав, що його авторитет серед абсолютної більшості українців (і не лише їх) упав нижче нуля і тому будь-яка його участь у "вирішенні українського церковного питання" стала за визначенням неможливою. Це зважаючи на етичні й церковні обставини, бо є ще політичні та державні.

Позиція ПАПЦ – проблема для Польщі та України  

Інтереси Польської держави митрополит Сава визнає і намагається їх дотримуватися. Щиро кажучи, виходу немає, бо до цього його зобов’язує Конституція Республіки Польща, закон "Про свободу совісті" (аналог українського закону "Про свободу совісті та релігійні організації") і закон "Про відносини держава та ПАПЦ", а також військова повинність (як відставний генерал він отримує військову пенсію).

Інтересами України нехтує, а по суті заперечує сам факт того, що Українська держава має власні інтереси, які зобов’язана відстоювати. Для нього це територія "святої Русі", зона виняткових прав і привілеїв Москви – церковних і політичних. 

У Конституції Республіки Польща записано, що право на свободу релігії може обмежуватися лише законом і тоді, коли це необхідне для захисту національної безпеки, громадського порядку, здоров’я, моралі, а також свободи совісті інших громадян (ст. 53, частина 5). Отже, в польському Основному законі  відображена практика Європейського суду з прав людини, відповідно до якої стаття 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має тлумачитися в контексті статті 11 Конвенції, яка визначає права громадських і релігійних об’єднань. І саме стаття 11 допускає обмежувати право на свободу діяльності релігійних об’єднань у зв’язку необхідністю захисту національної безпеки (писав про це в статті "Україна зобов’язана заборонити Російську православну церкву", 7 грудня 2022 р.)

У законі про відносини держави і православної церкви стверджується, що ПАПЦ є частиною Вселенської Православної Церкви, зберігаючи з нею єдність у догматичних і канонічних питаннях. ПАПЦ незалежна від будь-якої закордонної духовної і світської влади (ст. 4). Отже, церква визнає лише владу Польської держави.

У статті 11 польського закону зазначено, що створення або ліквідація церковної установи за кордоном має відбуватися згідно місцевого законодавства. А перед тим, як заснувати таку установу, собор ПАПЦ має звернутися за погодженням до секретаря Ради Міністрів Республіки Польща. Це логічно, бо закордонні відносини - це особливо чутлива сфера для кожної держави. І тут право на невтручання держави у діяльність церкви обмежується. Звісно, церква з цим погодилася на законодавчому рівні.

Та окрім законів, є ще практика життя, наприклад фінансові питання чи залучення духовенства до діяльності державних структур. Польська держава щедро фінансує церковні кадри, діяльність культових споруд, навіть їх ремонти. У православній військовій єпархії служить і отримує військову зарплату до 15 % всього духовенства (у Польщі служить 260 владик і священиків). Вони займаються душпастирством у Війську Польському, прикордонних військах, поліції та службах з надзвичайних ситуацій, а також податковій адміністрації та державного агентства лісових ресурсів. Усі священики адаптовані до системи національної безпеки, пройшли відповідні перевірки і знають, що таке патріотизм і польські національні інтереси.

Догмати і канони - ширма для наступу Росії

Саме польських священників найбільше підставив митрополит Сава, бо по суті він піддав сумніву їхню лояльність до Польської держави. І тому мусив публічно покаятися. Виходу не мав, бо услужливу позицію щодо Москви виявив у грізний для Польщі час, коли на полях боїв у Україні вирішується майбутнє не лише нашої держави, але Польщі, Європи і демократії у світі. І саме так війну Росії проти України оцінює польська влада й переважна більшість суспільства - наші найближчі друзі та союзники.

Сава також показав, наскільки беззахисними є сотні тисяч українських біженців у Польщі (в основному жінки і діти), які відвідують православні храми, де піддаються пропаганді "русского міра" і слухають брехню про ПЦУ, митрополита Епіфанія та Вселенського патріарха.

Обговорення нюансів позиції ПАПЦ щодо України та її статусу в Польщі виявляє три проблеми.

Перша - це ілюзорність формули "всеправославного вирішення" перш за все з огляду на критерії підбору учасників процесу. Присутність Кіріла допустима/можлива/бажана, чи теж виключається апріорі? Що робити з предстоятелями таких церков, як польська і сербська, позиція яких відома, не зазнала і не зазнає змін?

А список не обмежується тільки цими церквами, бо "під питанням" позиція очільників інших церков.

І тому всі, хто обговорює "всеправославне вирішення", мають поставити проблему з хворої голови на ноги. Автокефалія ПЦУ й впорядкування ситуації в українському православ’ї, згідно Томосу, це елемент вирішення кризи вселенського православ’я, а не причина цієї кризи. Причина - це підпорядкування РПЦ державній владі Російської Федерації та її спецслужбам. І намагання Московського патріархату посісти місце "першого серед рівних" у православ’ї згідно концепції Йосипа Сталіна, який хотів створити "православний Ватикану". А також геноцидна ідеологія "русского міра", яку Вселенський патріарх прирівняв до єресі етнофілетизму.

Всім пора вже зрозуміти, що іншої української автокефалії, ніж наданої ПЦУ у 2019 р. не буде, так само як не буде "правильного висвячення" митрополита Епіфанія та інших ієрархів ПЦУ. І це має ключове значення, а не якесь зібрання очільників світового православ’я в тому чи іншому форматі, щоб допомогти УПЦ МП вийти із ступору, в який вона сама себе загнала. Бо передумовою для скликання такого зібрання має стати визнання всіма його учасниками ПЦУ як Автокефальної Української Православної Церкви. Крапка.

Друга проблема - це необхідність сприйняття автокефалії ПЦУ як питання українсько-польських відносин і елементу двостороннього зміцнення національної безпеки. Українське МЗС слушно викликало до себе папського нунція після одного із скандальних висловлювань Папи Франциска. Пора, щоб внаслідок висловлювань митрополита Сави і позиції ПАПЦ щодо автокефалії української церкви наша держава запропонувала консультації польським союзникам.

ПАПЦ брала участь у "братській зустрічі" в Аммані та конференціях РПЦ в Москві та Києві під кінець 2021 р. Чотири завдання, які поставив Кіріл учасникам конференції, отримала до виконання також вона. І висловлювання Сави з інтерв’ю "Політиці" та вітань Кірілу підтвердили, що ці настанови ретельно виконуються.

А ще позиція ПАЦП стала доказом того, що догматичні і канонічні тонкощі щодо "вирішення" релігійної ситуації в Україні - це лише ширма для обґрунтування загарбницьких планів і дій Кремля.

ПЦУ не буде державною церквою

Нарешті, проблема третя – необхідність закріпити в українському законодавстві положення Томосу та на їх основі впорядкувати ситуацію в українському православ’ї.

Отримання Томосу було результатом старань Української держави, а не лише наслідком церковних процесів. І цей факт відображено в тексті документа. Додам, що потреба активної ролі держави випливає з традиції вселенського православ’я та конфесійної політики окремих держав. Заперечування цих фактів насправді дорівнює ігноруванню права України на державну незалежність і національну безпеку у сфері свободи совісті та релігійних організацій.

У підготовленому мною, спільно з депутатами всіх фракцій, законопроєкті "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій" (реєстр. № 8221) пропонується заборонити діяльність РПЦ в Україні та впорядкувати ситуацію в українському православ’ю згідно Томосу. Це українське вирішення церковного питання - з імплементацією положень Томосу, дотриманням прав свободи совісті та релігії, а також гарантією невтручання держави у справи віровизнання.

Ухвалення наших пропозицій дозволить поставити крапку не лише у діяльності РПЦ в нашій державі, а й на "всеправославному вирішенні українського церковного питання" як ще одній загрозі національній безпеці. Бо УПЦ МП оголосила на ввесь світ, що свою приналежність до РПЦ буде захищати на всіх майданчиках. У себе вдома й на міжнародній арені. Всупереч елементарним інтересам нашої держави і нашого демократичного суспільства.    

Законопроєкт, реєстр. № 8221, одноголосно підтримали члени профільного комітету в парламенті - настільки переконливими, законними і по-державницьки необхідними є його положення. Але його стали критикувати не лише речники УПЦ МП, а й патріотично налаштовані експерти.

Благо, що після двох місяців пояснень необхідність заборони діяльності РПЦ в Україні з прив’язкою до національної безпеки вже не викликає заперечень. Зараз каменем спотикання стали питання, пов’язані з Томосом. Критики переконують, що його імплементація до національного законодавства надасть ПЦУ статус "державної церкви". Це неправда та юридична нісенітниця, бо сліду такої пропозиції в законопроєкті немає.

Натомість є пропозиція, щоб рішення про визнання якоїсь релігійної організації православною приймали керівні органи ПЦУ, а не орган державної влади ("Церква має визначати, хто може називатися православним", 4 січня 2023 р.) Але сам процес реєстрації релігійних організацій залишиться компетенцією Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті. Зрештою, повноваження ДЕСС будуть посилені.

Томос змінив церкву та її відносини з державою

Коли цих аргументів мало, тоді нашим критикам рекомендую звернутися до ПАПЦ за роз’ясненням, чому щодо неї ніхто не вживає терміну "державна церква". А її статус (відносини з державою) регулює окремий закон, значна частина священиків залучена до душпастирства в польській армії та інших силових структурах. Ще більше представників духовенства навчає катехізису в державних школах, отримуючи за це зарплату (а згодом і пенсію) вчителя. Кандидати на священиків навчаються у виші, що фінансується з державного бюджету так само, як значна церковних заходів, наприклад, відомий Фестиваль церковної музики у Гайнувці. І цей список можна продовжити.  

У відносинах держави з релігійними організаціями отримання Томосу було новацією з наслідками не лише для українського православ’я, а й для самої держави. Перш за все, для потреби запровадження відповідних змін до її законодавчого поля.

Попередній і нинішній президенти назвали отримання автокефалії ПЦУ актом "духовної незалежності". А кожен акт такого рангу потребує імплементації до законодавства, щоб не стати черговою історичною пам’яткою, як цього хочуть вороги України та Православної Церкви України. 

І тому "Карфаген має бути зруйнований". Для захисту української незалежності та демократії якомога швидше має бути ухвалений законопроєкт "Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій" (реєстр. № 8221). Кращі з пропозицій урядового проєкту теж можуть бути враховані.