У напрямку Центральної Європи

Є тексти, які перекладаєш просто тому, що тобі замовили переклад, а є ті, що будять думку, потребують повернення, спонукають до перечитування і діалогу – саме такими були есеї та статті Чижевського.  Важко було також не помітити перегуки наших доль, автора і перекладача. Свого часу Кшиштоф Чижевський працював актором у Осередку театральних практик "Ґардженіце", здійснивши в цей період разом із колегами чимало подорожей по світу. У мене ж був відомий наприкінці 1980-х років львівський театр-студія "Не журись!", спільно з яким мені теж поталанило скуштувати гастрольного хліба, виступаючи зі своїми піснями в Україні й поза її межами, насамперед перед осередками нашої діаспори.

У 1991 році Кшиштоф Чижевський  разом з деякими членами товариства "Arka" і товариства з Чарної Домбрувкі переселився до Сейн, де зініціював виникнення Осередку "Прикордоння – мистецтв, культур, народів" і став його директором. Того ж року я покинув Львів і "Не журись!", та, взоруючись на американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо, започаткував більш ніж двадцятилітній період самітництва, ескапізму й зосередженої творчої праці.

Свого "Прикордоння" я, на жаль (чи на щастя), не створив, хоча був опосередковано причетний до створення мистецького артхутора Обирок. Це саме я вказав Леоніду Кантеру на покинутий хутір неподалік від мого рідного села, де можна було започаткувати самобутнє життя мистецької громади, і на перших порах їхнього поселення допомагав практичними порадами. Хтозна, якби не трагічна і вкрай передчасна загибель Кантера, цілком можливо, що Обирок міг би стати своєрідним відлунням Сейн (невипадково ж якогось року сюди прибула ціла орда місцевих і закордонних гіпі та інших неформалів, а художники, режисери та інші люди вільних професій разом з дітьми й сьогодні знаходять прихисток від націлених на Київ, Харків та інші українські міста російських ракет, як знаходять вони його, до речі, і в Красногруді Чижевського).

Читайте також: Поет і війна

Тож коли згодом мені запропонували перекласти цілу книгу Чижевського "Лінія повернення", я охоче погодився. Вона вийшла у світ 2013 року, майже одразу завоювавши симпатії українських читачів. "Можемо припустити, що "людиною пограниччя" Кшиштоф Чижевський став у 80-і роки з опозиції до тогочасного офіційного "Центру" – ідеологічно фальшивого, культурно ялового і цивілізаційно безперспективного. Неприйняття "центральності" того "Центру" об’єктивно штовхало його, як і багатьох польських інтелектуалів, на периферію, в андеґраунд, на марґінес, а водночас спонукало до переосмислення значень "центральності" та "периферійності" – і то не лише в гіперцентралізованому та гіперідеологізованому комуністичному світі, в якому на той час жили, а й у ширшому світі централізованого маркетинґу та всюдисущих рекламних взірців, у якому незбаром опиняться", – писав один з них, Микола Рябчук, у рецензії на "Лінію повернення".

І ось, минуло десять років з часу виходу "Лінії повернення" у світ. Видавництво "Дух і Літера" готує до друку нову книгу Чижевського "У напрямку Ксенополісу" в моєму перекладі. Окрім знаних текстів блискучого есеїста сюди ввійшли також нові, ще невідомі українському читачу. Змістовні спогади про зустрічі з Чеславом Мілошем, з'ясування понять лімесу й агори, нерозривного взаємозв'язку людини з мостом, переосмислення досвіду польської "Солідарності" - і межилюдської солідарності загалом, незримий шлюб між Еросом і Мнемозиною, який свідчить про можливість завтрашнього дня, ціла галерея портретів примітних інтелектуальних постатей – Томаса Венцлови, Єжи Фіцовського, Станіслава Бараньчака, Тоні Джадта, багатьох інших, розсипи ерудиції та далекосяжних відсилань, зрозумілих для вдумливого, начитаного читача. Як слушно зауважує у проникливій передмові Тімоті Снайдер, Чижевський пише не так гладко, як звикли писати неоліберали, глухі до особистого досвіду, але він також далекий від грубості націоналістів, свято переконаних, що тільки їхнє бачення минулого є єдино слушним; Чижевський пише м'яко, сердечно – і тоді, коли підтримує щось, і тоді, коли сумнівається в чомусь, роблячи це з однаковою делікатністю.

Надсилаючи мені один з найкращих і найважливіших есеїв книги, "Центральна Європа та етос прикордоння", Кшиштоф Чижевський у приватному листі зауважив: "Я перечитав його і здивувався, наскільки сьогоднішня реальність відображає мої тогочасні інтуїції та позиції інтелектуалів щодо ідеї Центральної Європи. А завдяки Україні ідея Центральної Європи отримує нове життя. Про це треба писати". Про це треба писати, про це варто говорити. У дебатах про Центральну Європу культура поєднується з політикою, географія – з міфом, пам'ять – з баченням майбутнього. Однак Чижевського турбує той факт, що дебати стали відчуженими від місця і часу самої Центральної Європи, викликаючи більший інтерес у тих, хто виїхав або емігрував з неї, або у тих, хто цікавиться нею здалеку, тоді як іще за відносно недавніх часів, Дмитро Павличко, який був послом України до Польщі, наголошував: "Не кажіть Центрально-Східна Європа, кажіть Центральна Європа. Україна – це частина Центральної Європи". Пройняті глибоким особистим почуттям і вболіванням, роздуми польського есеїста намагаються повернути центральноєвропейськість тим, хто живе на прикордонних територіях та мусить віднайти себе в нових національних державах, сутикнувшись із незагоєними ранами минулого і відкриваючи горизонт завтрашнього дня, який на теренах Центральної Європи має вічну тенденцію до зникнення.

Читайте також: Похвала мужності

Як "практикувати" Центральну Європу на територіях після Голокосту, посттоталітарних і пост-новочасних? Як практикувати Центральну Європу – додам від себе – під акомпанемент сирен повітряної тривоги, що віщують нові та нові людські жертви, руйнування критичної інфраструктури, безповоротну втрату культурних і загальнолюдських цінностей? А практикувати її доведеться, і під час війни, і після неї ще більшою мірою. Де мірило належного праксису, які наші знаряддя виявляться ефективними, які ключові поняття мусять бути засвоєні суспільством?

У читачів нової книги Кшиштофа Чижевського з'явиться чимало подібних питань. Мушу визнати, що не на одне з них я знайшов для себе переконливу відповідь у мудрих і врівноважених словах практика ідеї. Адже ця війна для Кшиштофа Чижевського не перша. У пошуках прийнятних відповідей він свого часу об'їздив практично всю колишню Югославію, ще тоді сутикнувшись з агресивними викликами новітнього варварства, і невипадково називає себе та своїх однодумців поколінням Боснії: "Боснія у цьому визначенні символізує не тільки різні трагічні місця колишньої Югославії, які звідали жорстоку сусідську війну, але також і брак розуміння, байдужість, а передусім глибоку ненадійність із боку Заходу. Цінності, що ототожнювалися із західною цивілізацією і плекалися багатьма мешканцями колишнього "табору дружби" – обов'язково всупереч адептам режимного соціалізму чи шовінізму, часто з ризиком для власної кар'єри або навіть життя – раптом виявилися існуючими лише на папері, коли зіткнулися з європейською реальністю кінця XX століття. (...) Вже тоді ми відчули, що маємо справу з кризою мультикультуралізму у світі, а насправді з глибокою кризою європейської культури. Вже тоді ми розуміли, що це лише питання часу, коли в Мадриді, Марселі, Роттердамі або Лондоні виникнуть і загостряться нові культурні розбіжності. Ми поділяли спільне переконання про те, що темна хвиля знову підіймається, про необхідність протистояти їй і про нову відповідальність щодо неї, у тому числі на власному подвір'ї, а це було навіть тяжче за боротьбу з нею на міжнародному форумі".

Спорудження мосту, зауважує Кшиштоф Чижевський, і його відбудова після зруйнування – не одноразова акція. Не можна раз і назавжди збудувати міст; він будується завжди, скільки й нашого життя. Саме так будується і Центральна Європа, з невід’ємним її прикордонням, Україною. Одним із чудових порадників у справі мосто-, Європо- та життєбудування стане книга "У напрямку Ксенополісу", яку я гаряче рекомендую всім майбутнім читачам.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.