Українські правозахисники вперше отримають "Нобеля"

Що ж, дочекалися. Вперше з 1901 року у нобелівських хроніках пролунало слово "Ukrainian". Спеціально призначена група депутатів норвезького парламенту (бо саме такий регламент передбачений), покликаних визначити тих, хто зробив "найбільший або найкращий внесок в дружні стосунки між націями; в скасування, або скорочення армій, що існують, та в проведення, або агітацію мирних з’їздів", зупинила свій вибір на трьох правозахисних організаціях з охоплених війною Росії, Білорусі та України.

Звісно, архаїчне означення винахідника динаміту та успішного інвестора в російські (в його часи) нафтові родовища в Баку Альфреда Нобеля давно змінило своє наповнення. За минулі 120 років нагороду встигли отримати Міжнародний Червоний Хрест (тричі!), кілька структур ООН (чотири рази), Міжнародна Амністія, МАГАТЕ та низка інших структур, котрі продемонстрували цілковиту імпотенцію, коли в Європі почалася найкривавіша після Другої світової війна, а також чимало інших фріків у сфері реальної боротьби за мир, як-от Ясир Арафат, Михайло Горбачов, Барак Обама чи Дмитро Муратов. Втім, іноді норвезьким депутатам вдавалося поцілити в яблучко, як це трапилося з Андрієм Сахаровим чи Лехом Валенсою – справжніми миротворцями на біблійну мірку, праведниками, котрі попри переслідування й ув’язнення твердо наполягали на мирних трансформаціях своїх суспільств.

Сьогодні в Осло заявили, що нарешті визнана і відзначена багатолітня боротьба в галузі відстоювання антитоталітарних вартостей, захисту переслідуваних за правду і пошуку справедливості, коли йдеться про убитих, замучених, викрадених і потайки знищених жертв єльцинсько-путінського нацистського режиму в Росії. Цю боротьбу провадило дітище Андрія Сахарова – "Меморіал". Властиво, "Меморіалів" кілька, тут ідеться про правозахисний центр, а був іще історико-просвітницький і ще низка інших структур, – усі тепер заборонені войовничими спадкоємцями Сталіна та Гітлера.

Так само заборонений білоруський правозахисний центр "Вясна", який багато років поспіль діє в лукашенківській сатрапії. Олеся Біляцького, організатора цього центру та політичного в’язня путінського гауляйтера назвали на ім’я, мабуть, щоб захистити його нобелівським статусом, хоча досвід в’язнів Гітлера та азійських правозахисників з М’янми чи Китаю свідчить, що допомагає це мало. Проте, тішуся за цього заслуженого громадського діяча.

Та найбільше тішуся за українських правозахисників із "Центру громадянських свобод", очолюваних Олександрою Матвійчук. Ця зовсім "юна" за нобелівськими мірками громадська діячка з Києва, фахова юристка, очолює створений нею центр уже п’ятнадцять років, від 2013 року координує ініціативу "Євромайдан SOS", провадила кампанію за визволення з московської неволі Олега Сєнцова, документує злочини путінської вояччини на війні проти російських окупантів тощо. Нагадаю, що першою її нагородою за "громадянську позицію та активну присутність в українському культурному просторі" стала у 2007 році премія українського ПЕНу імені Василя Стуса.

Але в ухвалі норвезьких депутатів фігурує таки "Центр" як інституція. Прикметно, що з-поміж численних українських правозахисних структур обрали саме її. Відомо, що українські правозахисники становили близько половини усіх в’язнів комуністичного режиму. Проте їх десятиліттями "не зауважували" на Заході, за винятком, ясна річ, українців у країнах поселення. Упродовж десятиліть успішно і з великим впливом на суспільні зміни діяли Харківська правозахисна група на чолі з легендарним Євгеном Захаровим, Гельсінська спілка з захисту прав людини (агрегатор зусиль 29 організацій цього профілю), "Меморіал" імені Василя Стуса чи Український ПЕН. Та представити Україну судилося "Центрові громадянських свобод". І це велике випробування та велика відповідальність. Адже тепер перед командою Олександри Матвійчук ставитимуть високі вимоги, висловлюватимуть на її адресі гострі (й часто надміру запальні) судження і домагатимуться іноді таких подвигів, на які здатні хіба коаліції найбільших держав світу, але не усі лауреати Нобелівських премій разом узяті. Отож, витривалості, мужності та сил у благій справі, колеги!

Про автора: Андрій Павлишин – історик, перекладач, член Українського ПЕНу, викладач Українського католицького університету

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.