Уральська війна, пригоди (не) Лоліти і відрубана голова Джокера – 5 книг про перемогу трендів

В сенсі актуальності ця книжка буде сьогодні більш ніж доречна для українського читача. Нехай навіть у творчості самого автора, найвидатнішого німецького письменника двадцятого сторіччя, відомого передовсім завдяки експериментальному роману "Берлін Александерплац", цей твір є непересічним явищем в сенсі експерименту.  Дослідники досі сперечаються, чи "Гори, моря і велетні" Альфреда Дебліна (К.: Видавництво Жупанського) - це філософська антиутопія, химерна наукова фантастика, а чи притча про майбутній апокаліпсис, який накликало на себе людство через власну деструктивну природу та ірраціональний потяг до самознищення. У будь-якому разі, роман цілком співзвучний нашому часові, адже література сьогодні розвивається шаленими темпами, і не завжди ясно, що перед нами – черговий її продукт чи його проекція у майбутньому. Назвати яке, нагадаємо, - означає привласнити. У будь-якому разі, Дебліна тепер читатимуть українською. Нехай навіть не визначившись з жанром його експериментального роману, в якому автор зазирнув у майбутнє. Знов-таки, в якому, додамо, спалахнула Велика Уральська війна, і це не може не радувати, адже якщо, скажімо, порівняти цей роман 1924 року і ту саму найновішу "Колонію" Макса Кідрука – яка теж про наше майбуття - то в останньому варіанті Росія досі існує, і ніяких війн у ній не передбачається. Натомість актуальні прогнози у Дебліна, погодьмося, вражають. Тож, за сюжетом, дія роману, повторимося, відбувається у далекому майбутньому протягом п’яти сторіч, коли людство, як і саме життя на Землі, зазнають глобальних і докорінних змін. Серед яких – згадана Велика Уральська війна як фінальний підсумок споконвічного протистояння Східної і Західної цивілізацій, розтоплення льодовиків Гренландії і вивільнення з вічної мерзлоти могутніх доісторичних рослино-тваринних гібридів, генна інженерія, трансгуманізм і відмова від технологій заради повернення до простого життя давно минулих і забутих епох, новітні химерні соціальні та геополітичні устрої, а також можливий апокаліпсис як кінець старого світу і зародження світу нового, геть інакшого і чужого нашому сьогоденню.

Сьогоднішня мода на тренди відгукується у цій книжці з небаченою силою. Побачити стару добру традиційність у романі "Покоївка" Ніти Проуз (К.: Лабораторія) доволі легко. Зрозуміти, з якою метою це зроблено, і головне, навіщо – означає отримати подвійне задоволення від тексту. Тож забувши на мить про Тарантіно, в якого залишені батьками на вечір дітки знайшли у себе в готельному ліжку труп покоївки, зауважимо, що головна героїня роману Моллі Грей не така, як всі - вона не розуміє людей навколо і не вписується у соціальні стандарти. Кілька місяців тому померла її улюблена бабуся, тож розраду вона знайшла у роботі покоївки. Їй подобається досконало прибирати кімнати готелю і зникати до приходу гостей. Але її життя перевертається у той день, коли в одному з номерів вона знаходить труп постійного клієнта - багатія Чарльза Блека, якого ще й обікрали. Героїня стає першою і головною підозрюваною. Розгадати цю головоломку і підібрати ключі до таємниці доводиться самій Моллі. Яка насправді видається зовсім не Лолітою у виконанні Мелані Гріффіт, хоч би як їй цього хотілося. "Коли я одягаю свою форму покоївки, - розповідає героїня, - але не таку старомодну, у стилі "Абатства Даунтон", і не еротичне кліше у стилі "Плейбоя", а сліпучо-білу накрохмалену сорочку і обтислу спідницю-олівець (з еластичної тканини, що гарно облягає) - я набуваю цілісності. Коли я вбрана до роботи, то почуваюся впевненіше, наче знаю, що мені казати та робити, принаймні частково. А коли я знімаю форму в кінці дня, то почуваюся голою, вразливою і загубленою". При цьому розхожі цитати, штампи, кліше вкупі з бабусиними напучуваннями наша героїня (чи так само авторка?) сприймає за філософські міркування і висновки з приводу всього на світі. Протягом оповіді так хочеться, щоб головна героїня нарешті скинула з себе машкару обов’язкової для сучасної літератури "причинності" (у книжках нині суцільні жертви – буллінгу, насильства, власної недолугості) і виявилася авантюристкою, винною у зникненні грошей з сейфу, але ні. Тому просто зауважимо, що читається роман легко, і спостерігається за тим, як героїня виплутається в якийсь інакший спосіб, так само цікаво.

З нагоди появи цього першого в Україні підліткового роману про УПА, написаного відомою львівською письменницею, варто згадати, як часто до того у нас намагалися героїзувати і осучаснити й без того героїчну, але ніде правди діти – не зовсім сучасну бойову спадщину нашого минулого. Зокрема історію УПА, про яку вже й Забужко з її "мінетом у криївці" аж надто "сучасно" писала, і нещодавні спогади людей, дотичних до згаданої героїки, буди зібрані у книжці "Моя УПА", про яку тут вже писалося. Наразі ж мова про "Око світу" Галина Пагутяк (К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га) – роман, створений авторкою до нинішньої війни. "Втім, війна за Незалежність триває вже 100 років. – зазначає вона. - Так що це дитя війни. Я писала тоді, коли мізки нашим дітям забивали рожевою цукровою ватою, щоб уберегти їх від ненависті до ворога. Але де немає ненависті, там немає любові". Слід нагадати, що загалом пише Пагутяк в жанрах фентезі, наукової фантастики й готичного роману для дорослих і дітей, і називають її наймістичнішою письменницею в Україні, натомість цього разу вона видала цілком реалістичну оповідь. Тобто роман написаний на реальних подіях і розповідає про 1946 рік у житті 14-літнього Ілька – зв’язкового УПА. За сюжетом, надворі осінь 1946 року. У селі Залокоть у Карпатах, мешкає 14-річний підліток Ілько, зв’язковий УПА. У нього дві мрії: вбити енкаведиста-нелюда майора Жбанова і побачити най­більший діамант "Око світу", схований на горі Берді, про який написано у старій книжці. Кожен день для цього сільського хлопця - справжній квест, у якому він повинен зробити правильний вибір: життя або смерть, свобода або неволя, людяність чи байдужість, компроміс чи принциповість. І в цій школі життя, у цій безнадійній боротьбі з московським окупантом він чинить так, як  підказує йому серце, і саме тому він насамперед герой, а не жертва.

З уваги на вихід книжок, подібних до цієї, зайвий раз переконуємося, що постмодернізм у нашому житті ніяк не здає позиції. Строката суміш ідей і прийомів, позичених у недалекого минулого, робить сучасний продукт і цікавішим, і більш споживним. Адже в минулому поганого не виробляли. Так, "Бетмен. Останній лицар на землі" Скотта Снайдера (К.: Рідна мова) увібрав у себе тренди, штампи і кліше з багатьох попередніх сюжетів. Наразі перед нами, ясна річ, майбутнє. Тобто минуло двадцять років - і славетний Брюс Вейн, який за покликом міста (і серця) час від часу, як відомо, напинає маску (і костюм) народного месника, прокидається в лікарні Аркем. Молодий та при здоровому глузді. Виявляється, він… ніколи не був Бетменом. Те саме, згадаймо, відбувається з Ісусом у драмі "Остання пристрасть Христа", свого часу забороненого, до речі, на Заході (фільми виходив лише на відеокасетах). Далі, щоб розгадати таємницю свого минулого, наш Темний Лицар вирушає в довготривалу подорож і зустрічається з майбутніми версіями друзів та ворогів. Зокрема і з огидним попутником — головою Джокера. Дехто при цьому здивується, чомусь досі жива відрубана голова Джокера стає для Бетмена бридким провідником крізь простори понівеченого Всесвіту DC, але більш уважні читачі згадають аналогічну історію з "Голови професора Доуеля", класики радянської фантастики з-під пера Алєксандра Бєляєва. Якщо тримати усе це, вибачте за тавтологію, в голові, то мандрувати з героєм оповіді буде набагато спокійніше. А так, звичайно, перед нами захоплююча оповідь і навіть екшн про чергові карколомні пригоди Бетмена. Який, щоб викрити, що саме призвело до такого моторошного майбутнього, має вистежити невимовну силу, що знищила світ, який він колись знав.

Найцікавіше у цій книжці те, що у ній немає заяложених імен – все сучасне, адже мова не про чергову антологію класичного "жіночого" мистецтва – від Серебрякової до Фріди Кало і Леонор Фіні (хоча, і така була би цікава, бо нема), а про нині існуючих художниць. Загалом "Велика важлива книга про мистецтво (тепер і про жінок)" Даніелле Кризи (К.: ArtHuss) недаремно має підзаголовок "Приклади нестримних художниць і мистецьких проєктів, які надихнуть вас на власну творчість", адже саме так влаштоване це видання. Крім того, що книжка розповідає про мисткинь, які творили в різні часи, та все ж залишалися невідомими, кожен її розділ розпочинається завданням, яке зачіпає внутрішнього художника, спонукаючи читача створювати нову захоплюючу роботу та прокладати власний творчий шлях. Інтерв’ю, зображення та історії сучасних художниць, які перебувають на вершині своєї слави, дають додаткове натхнення, а історичні ретроспективи пов’язують їх із роботами жінок-новаторів минулого. "Жінки ж теж творили мистецтво в цей час, хіба ні? – ставить питання руба авторка, згадуючи своє навчання. - Як я могла стати наступною великою художницею, якщо не знала тих, хто були раніше? Всі ми чули про Фріду Кало, Мері Кассат і Джорджію О’Кіф, але навіть як на наївну першокурсницю, я була цілком певна, що мистецтво творили більше, ніж три жінки. Я хотіла дізнатися більше - хто ще є авторками значущих робіт, що вони створили й навіщо? Я прагнула дізнатися про їхні історії, зрозуміти їхню боротьбу і надихнутися їхніми перемогами. Мої викладачі запевняли мене, що в історії й справді були жінки, які століттями творили мистецтво, але, "на жаль, про багатьох з них ніколи не писали, а їхні роботи не були задокументовані..." Пора вже це змінити, чи не так?" Особисті історії, що на сторінках книжки, розповідають, звідки родом художниці, чому вони творять мистецтво, в яких техніках вони працюють, з якими перешкодами їм довелося зіткнутися і яких успіхів досягти. Авторка запитує їх про материнство та творення мистецтва, про важливість мистецтва у політиці, постійне суперництво мистецтва і ремесла та про інше. "Їхні особисті історії витончені, смішні й чесні, - запевняють нас. - Сподіваюся, вони розпалять у вас вогонь вашої власної творчості".