Вічний локдаун

Передовсім відкриття того, як це – повсякчас бути вдома й не мати можливості вести спільнотне життя, не могти піти на роботу й провести робочу зустріч. Як це – не могти скористатися громадським транспортом; полетіти на відпочинок; не могти обійняти найдорожчих людей і звично потиснути руку при зустрічі. Ще – сидіти вдома майже всю добу поспіль, і так – сім днів на тиждень і тридцять один день на місяць. Пригадую, як мої знайомі молоді мами тоді писали в соцмережах, що тепер чоловіки мають змогу відчути, як почувається жінка в декреті, фактично повсякчас “прив’язана” до дому.

А я тоді думала ще й про тих людей, для котрих із огляду на стан здоров’я роками триває їхній приватний “локдаун”, якому немає кінця і який вони зазвичай переживають або наодинці, або із найближчими родичами, забуті суспільством і невидимі в ньому. Їхня ситуація значно сумніша за нашу, бо наш посилений карантин (або карантин вихідного дня, або локдаун) колись усе-таки врешті закінчується, і ми маємо шанс повернутися до звичних нам ритмів життя, а ті, хто прикутий до ліжка або має змогу пересуватися в інвалідному візку, або має обмежену рухливість, на жаль, мусять змиритися з тим, що їхнє життя сповнене обмежень. Принаймні так роками й десятиліттями є в Україні, і ситуація, на жаль, мало змінюється. Ті, хто має серйозні проблеми зі здоров’ям, стають для суспільства немовби невидимими. Часом мені навіть здається, що це майже свідомий план: проектувати міську інфраструктуру так, щоб вона була придатна лише для здорових людей.

Я не можу пригадати, коли бачила в Києві у громадському транспорті когось на інвалідному візку, крім хіба що одного чоловіка на Майдані Незалежності, який просить милостиню. Не можу згадати, коли бачила, щоб хтось в інвалідному візку заїздив у підземний перехід або користувався ліфтом на тому-таки Майдані Незалежності. Ніколи не бачила, щоб особа, яка не може самостійно ходити, відвідувала музей чи бодай приїхала на візку до супермаркету, щоб купити продукти, або заїхала до аптеки. В Україні всі ці заклади розраховано на здорових людей навіть у столиці, що вже казати про менші міста й містечка. Знаю, що в нас є лікарні, в яких травмпункт розташовано на четвертому поверсі, і добиратися до нього треба сходами, бо ліфта або немає, або він не працює, – дивно, що самих лікарів, здається, нітрохи не цікавить, як до цього четвертого поверху має дострибати людина з гіпсом на нозі або з вивихнутою ногою.

У нас хтось десь щось чув про безбар’єрні міста, але не знаю, чи моє покоління доживе до часу, коли принаймні Київ можна буде з повним правом назвати саме таким містом. Містом, у якому люди на візках теж могтимуть не лише користуватися всіма згаданими закладами, а й безпечно виїхати із власного дому, оскільки ніде не бракуватиме пандусів та ліфтів; могтимуть «перейти» вулицю на зелене світло, не зістрибуючи при цьому з бордюру на дорогу, а відтак не вистрибуючи візком на бордюр по той бік вулиці; могтимуть заїхати до аптеки, а не лише постояти біля неї, чухаючи потилицю, бо до аптеки ведуть три високі сходинки...

Поки що про це доводиться лише мріяти. Зрештою, як і про те, щоб кожен, хто має слабке здоров’я, міг почуватися спокійно й безпечно, пересуваючись містом. Щоб особи, які проходять період реабілітації після фізичних травм, а також люди старшого віку могли йти в довільному темпі, і щоб їх ніхто не штурхав, не квапив, не дратувався через їхній темп ходи, як це буває в тому-таки київському метро.

Упродовж усього минулого року, коли запроваджували чергове посилення карантину і коли ми опинялися в часі обмежень, я щоразу згадувала про людей, для яких обмеження тривають повсякчасно. І мала дивне відчуття: ніби хтось мудрий зверху намагається сказати нам щось важливе, звернути наші очі до тих, хто постійно відчуває фізичний біль, фізичну неспроможність піти туди, куди хотів би. Хто, може, ніколи не літав у літаку, не бував на курортах, не підкорював вершин гір... Хто не сидить розслаблено з друзями в ресторані, бо не має сили туди потрапити. Не робить того всього, що так любимо робити ми і що для нас є буденним і звичним і без чого, як виявляється, ми страждаємо. І тепер, коли знову триває карантин, я вкотре маю це дивне відчуття: нам щось намагаються сказати, а ми ніяк не можемо почути жодного зі сказаних слів... Прикметно, що, переживаючи цей карантин, ми вже не порівнюємо його з тим, як почуваються жінки в декреті. Все менше згадуємо про те, як тепер ведеться малому й середньому бізнесові, як він виживає у скрутні для себе часи. У своїх комірках ми думаємо переважно передовсім про себе.

Часом мені здається, що весь теперішній надмірний індивідуалізм теж споріднений із локдауном. Ця зосередженість на собі скидається на вічний локдаун серця, повсякчасний сумний карантин.