Українська незалежність: від часів Мазепи та Орлика до спроб Росії її [незалежність] відібрати

Лише після того, як Петро I остаточно окупував українську козацьку державу Гетьманщину й розбив її союзника в особі Шведського королівства, 1721 року свою державу ним було названо Російською імперією, а сам він отримав титул імператора.

Це вже було не архаїчне Московське царство, а технічно переоснащений геополітичний монстр, машина для подальших завоювань і поневолень. Петрові холопи замість ординських кафтанів вбралися у модні камзоли, на головах у них замість шапок тепер були трикорни, а заборонені відтоді бороди поступилися місцем напудреним перукам. Однак, створена ним держава попри увесь зовнішній лоск все одно була азіатською деспотією без жодних ознак європейської демократії. Влада Петра I не обмежувалася парламентом, позаяк така інституція з’явиться у Росії аж 1810 року, тобто на кілька сотень років пізніше за країни Європи, включно з сусідніми нам Литвою та Польщею, де діяли сейми. Та й то, буде це лише верхня палата (Державна рада), а нижня палата з різними партіями та можливістю обрання депутатів від населення (Державна дума) виникне тільки 1906 року й зрештою доконає імперію Миколи II.

Заснована ж на традиціях бойового побратимства козацьких січей українська Гетьманщина (воно ж Військо Запорозьке, як писали тоді у документах) натомість завжди була глибоко парламентською та глибоко демократичною. Усі органи влади, включно з главою держави - гетьманом, там постійно переобиралися, змінювалися. І уряд, і парламент, і верховний суд. 

Така унікальна для Європи ситуація пояснюється особливостями життя тих, хто сформував Гетьманщину. Козаки були нічим іншим як лицарським орденом, але зібраним не для завоювань, а для самозахисту. Й з часом січове військо розповсюдило січові порядки на усю Україну - це і адміністративно-територіальний поділ на сотні та полки, і козацька політична і юридична термінологія, і правила та норми суспільного життя.

Гетьманування Мазепи й Орлика

Економічним та культурним піком розвитку України козацької стало правління людини з шістьма вищими освітами (чотири з них - закордонні), знавця семи іноземних мов, вихідця з родового маєтку в Мазепинцях на Київщині Івана Степановича Мазепи. Старший за Петра Олексійовича Романова на 33 роки він був його довіреною особою з багатьох питань. Ба більше. Як стверджує сучасна історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева, саме за сприяння Мазепи Петро I переміг свою сестру Софію в боротьбі за престол. Й віддячив послабленням контролю за російські володіння в Україні (а тоді це був Київ та Лівобережжя).

Добре знаючи ситуацію "при дворі", гетьман чекав слушної нагоди виправити помилку засновника Гетьманщини Богдана Хмельницького й вийти із союзницьких відносин з Росією. Раз і назавжди.

Для цього був потрібен могутній військовий партнер, з яким у нас не було б спільних кордонів. Тоді в подальшому новий союз не породив би чергової трагедії. 

1700 року почалася Велика Північна війна Швеції з Росією. Мазепа уважно стежив за її перебігом й вирішив зробити ставку на Карла ХІІ. Тим більше, що Військо Запорозьке вже мало попередній досвід співпраці зі шведами під час правління Карла X, діда Карла ХІІ: за Хмельницького - Раднотський договір (1656), за Івана Виговського - Корсунський договір (1657).

Останнім аргументом, що переконав Мазепу позбутися залежності від Петра I, стала думка царя, якої той дійшов 1707 року, щодо ліквідації автономної Гетьманщини й утворення на її теренах Київської губернії. Отже, зворотного шляху вже не існувало. 

Влітку 1708-го Карл ХІІ рушив через Білорусь на Москву, але, так і не дійшовши до Смоленська, восени вирішив повернути на Україну, де можна було б поповнити запаси й згуртуватися з військами гетьмана Мазепи та польського короля Станіслава Лещинського. Перехід українських козаків на бік супротивника Росії розлютив Петра I й той віддав наказ відносно показової розправи над мирним населенням. Царський воєначальник Олександр Меншиков перетворив гетьманську столицю Батурин на тогочасну Бучу. За його наказом було вирізано, четвертовано, спалено, повішено чи закатовано практично усіх батуринців. При цьому сам Меншиков, відвертий садист, син конюха й вуличний продавець пиріжків на початку своєї "кар’єри", на противагу Мазепі людиною був вкрай обмеженою й протягом життя так і не навчився писати.

Влітку 1709 року обидві сторони протистояння - українсько-шведська та російська армії - зустрілися у вирішальній Полтавській битві. Українсько-шведська коаліція налічувала близько 40 тис. бійців, росіяни ж мали не менше 80 тис. солдат. Окрім росіян Меншикова й Шереметєва, переважаючими вдвічі силами окупантів командували достатньо здібні шотландець Джейкоб Брюс та німець Християн Бауер. 

Катастрофічна нестача живої сили на боці Мазепи та Карла XII має кілька пояснень. Не спрацював розрахунок на допомогу від Лещинського, принципово не могли прийти з підтримкою ті, проти кого Швеція тоді воювала у Європі (Саксонія, Данія), а на найманців, на відміну від Росії, в українців та шведів бракувало коштів. Мобілізувати ж повною мірою потенційні резерви з-поміж українського населення заважало перебування Правобережжя під контролем Речі Посполитої. Не вдалося тоді домовитися й з кримськими татарами. Більше того, знайшли тисячі зрадників-козаків, що присягнули Петру та призначеному їм замість Мазепи "гетьманом" Івану Скоропадському. 

Тим не менше, погодитись на настільки не передбачуваний бій як для Мазепи, так і для Карла ХІІ було без перебільшення справою честі. Тим більше, що на їхньому боці билася найдієздатніша частина українського війська - січовики кошового отамана Костя Гордієнка. 

Після програшу 70-річний Мазепа відступив до Молдови, де і знайшов свою смерть.

Там же за рік, у 1710-му, наступний не підзвітний Москві гетьман Пилип Орлик приймає першу в Україні та в континентальній Європі писану Конституцію. Діяти вона не могла, допоки українські землі перебували у неволі, тож документ цей носив радше рекламно-просвітницький характер й був покликаний засвідчити, якою насправді має бути Україна козацька, як там буде облаштована влада, хто на неї впливатиме і яким чином. 

Що передбачала Конституція Пилипа Орлика:

на 38 років раніше за "Дух законів" Шарля Луї Монтеск’є прописувався поділ на три незалежні одна від одної гілки влади, що стане класичним у юридичній науці, - законодавчу, виконавчу та судову;

столицею є Київ (стаття XIII);

гетьман отримує владу шляхом виборів ("елекції") (стаття VI);

уряд (Генеральна старшина) та верховний (Генеральний військовий) суд були підзвітні парламенту (Генеральній раді), що мав скликатися тричі на рік - на Різдво, на Великдень і на Покрову (стаття VI);

депутати парламенту (генеральні радники) мають обиратися від кожного полку (стаття VI);

функції нинішнього голови Нацбанку виконував генеральний підскарбій (стаття IX);

з кримськими татарами ("Кримською державою") - "сусідська дружба", "побратимство", "єднання військового і підтвердження вічної приязні" (стаття III).

Цільовою аудиторією конституції Орлика були якнайширші прошарки українського населення і, безумовно, читачі за кордоном, у яких була можливість порівняти державну модель абсолютної монархії під назвою Російська імперія та парламентської республіки у вигляді Війська Запорозького й зробити висновок як жити "після звільнення, дасть Бог, Вітчизни нашої від ярма московського".

Але це ще з часом. Тоді ж розпочате Петром I завершила дружина його онука Катерина II. 1764 року вона остаточно скасувала будь-які вияви автономії Гетьманщини, а 1775 року добила Січ.

1783 року зрікся престолу останній кримський хан Шагін Ґерай. Обіцяний йому за капітуляцію престол у Персії він так і не отримав, й мусів перебратися до Воронежа.

УНР і Гетьманат

Наступне ХІХ ст. при повній відсутності української держави й української армії стало століттям боротьби словом. Гусячі пера й типографські машини замінили козацьким нащадкам шаблі, списи та гармати, а богослужіння, університетські лекції, бесіди у салонах, інтелектуальні посиденьки масонських лож і театральні вистави - шанці і вогневі позиції.

Повстання, якщо й вибухали, то були селянськими, переважно стихійними і зазвичай обмежувалися соціально-економічними вимогами. Тож майбутні перемоги кувалися у розумах і серцях українців, які, що принципово, завдяки скасуванню панщини в Австро-Угорщини (1848) та Росії (1861) скористалися шансом народити на додачу до культурної еліти, впливові національно орієнтовані  фінансово-промислові родини та постаті.

Нагода реалізувати накопичений потенціал з’явилася з початком ХХ ст. й вибухом Першої світової війни. То був час унікальних можливостей і неповторних митей, інколи тривалістю не те що у кілька днів, а бувало що й у кілька годин. Події розвивалися лавиноподібно.

Одначе, перевагу у боротьбі за єдину й неподільну Україну спершу отримали такі визнані велетні духу й, одночасно, політично близорукі лівоцентристські діячі як історик Михайло Грушевський та письменник, художник Володимир Винниченко. Їхня команда, що домінувала за першої (до Павла Скоропадського) УНР, по-перше, довго не наважувалася проголосити повну державну незалежність від Росії, а, по-друге, до кінця не вірила, що більше не самодержавна, а наче як революційна Росія спроможна на збройне вторгнення. Армією як слід вони не займалися, що зумовило трагедію у Крутах. Впливу на великий бізнес та більшість території України не мали. 

Попри це Українську Народну Республіку на мирних перемовинах у Бресті визнав Четвертний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Дана обставина для України була одночасно і благословенням, і прокляттям. Благословенням, тому що ми вперше у ХХ ст. ставали суб’єктом міжнародного права в широких кордонах українських земель й отримували військово-дипломатичні гарантії захисту від агресії комуністичної Росії, прокляттям тому що автоматично наживали собі ворогів в особі Антанти (Британія, Франція, некомуністична Росія), а правитель Британії Георг V що є сили працював над поверненням до влади свого кузена Міккі, як дві краплі води схожого на нього свого двоюрідного брата, російського імператора Миколи II.

Зрештою реалізацію української частини досягнутих у Бресті-Литовському домовленостей замість безхребетної Центральної Ради узяв на себе проголошений гетьманом Павло Скоропадський. Йому вдалося за німецько-австрійської допомоги і майже усю Україну від більшовиків очистити, і знайти спільну мову з великим капіталом. Але восени 1918 року Четвертний союз програє Першу світову війну, фортуна від нас відвертається, й замість загалом правого гетьмана до влади вертається команда Грушевського вже без Грушевського. 

Несприятлива зовнішньополітична кон’юнктура та відсутність одностанойності всередині ослабленої звідусіль України грали проти Директорії УНР, де серед сонму теоретиків був хіба що один-єдиний практик Симон Петлюра. Проти нього був час і непримиренна ворожнеча між різними ідеологіями, прошарками населення та вождями. Хтось ще був не проти повернути "все як раніше", хтось був за правих, хтось за лівих. Одні - за бідних, другі - за багатих. Інтелігенція бажала змін, але боялася "забруднити руки". Робітництво небезпечно швидко інфікувалося комуністичною пропагандою з її рецептурою у стилі "все й одразу". Селяни зберігали озброєний нейтралітет чи йшли за народними "отаманами", найбільший та найяскравіший з яких, Нестор Махно, й не зогледівся як Ленін скористався ним для завоювання Криму. Підприємці панічно тікали закордон. 

Останню надію давав спільний українсько-польський похід Петлюри з Юзефом Пілсудським на Київ. Як і Полтавська битва це швидше був акт національної дії й вияв єдності двох геніїв того часу. З різницею у тому, що перший у своїй боротьбі мав спиратися на калейдоскоп не надто пов’язаних з собою чинників, а другий мав удома повну єдність і максимальні ресурси.

УНР (1917-1921) не вижила. Чому так сталося чи не найкраще допомагає зрозуміти повоєнна доля провідних тогочасних гравців з українського боку:

Михайло Грушевський - повернувся з еміграції до окупованого більшовиками Києва, потім виїхав до Москви, погодився на співпрацю з комуністами, набув членство в Академії наук СРСР, що у 30-ті роки не врятувало його від арешту й загадкової смерті після нескладної операції (1934);

Володимир Винниченко - як і Грушевський був не проти повернутися до вже Радянської України; приїздив до Москви та Києва, де вів перемовини щодо своєї нової посади; зрештою стати членом радянського "уряду" (Раднаркому) окупованої Совітами України (УРСР) відмовився й повернувся назад до Європи; прожив 70 років, останні 17 - у власній садибі, що у французькому курортному містечку Мужен поблизу Канн;

Павло Скоропадський - перебрався до Німеччини, де аж до випадкової загибелі в ході евакуації у 1945 році опікуватиметься діаспорою й консультуватиме щодо українських питань;

Нестор Махно - виїхав до Парижу, де працюватиме фізично й друкуватиметься в анархістських виданнях; матиме за приятеля Самуїла Шварцбарда, що стане вбивцею Петлюри; помре своєю смертю (1934);

Симон Петлюра - коли оселився у Франції, повернуся до журналістського фаху й налагодив випуск українського періодичного видання "Тризуб"; вбитий радянським агентом Самуелем Шварцбардом у Парижі (1926);

Євген Коновалець - створив в еміграції Українську військову організацію (УВО), а потім на на її основі Організацію Українських Націоналістів (ОУН), готував нове повстання в Україні; вбитий радянським агентом у Роттердамі (1938).

Перед Другою світовою війною побратими Коновальця бачили як назріває у світі черговий глобальний конфлікт й всебічно готувалися до того, аби не проминути нагоди відновлення статусу України як самостійної держави. Однак, цього разу ніхто з протиборчих сторін (що Третій Рейх, що Радянський Союз) бодай приблизно не бачили можливості реалізації подібного проєкту. На тлі відступу Червоної армії фракція ОУН Степана Бандери відчайдушно спробувала проголосити Українську державу у Львові, їхні конкуренти з фракції ОУН Андрія Мельника сподівалися зробити це у Києві. В обох випадках німці жорстоко присікли ініціативу українців.

Не спрацював розрахунок й на цивілізовану частину Заходу. Післявоєнне облаштування Європи передбачало віддання її східної та центральної частини на поталу Кремлю. Політичне українство знову мало піти у глибоке підпілля.

Наші дні

Визнана світом держава Україна відновилася за 70 років після поразки УНР. 1991 року Радянський Союз розлетівся на друзки й на обох берегах Дніпра постало політико-правове утворення з необхідними державі ознаками (гімн, прапор, герб, охоронювані кордони тощо) та інструментами. Разом з тим, проблемою лишався обсяг української Незалежності від Росії, яка й надалі мислила та поводилася в форматі імперії.

Подальша міцна прив’язка України, як учорашньої колонії, до митрополії відчувалася в різних сторонах життя відновленої держави - від економіки до мови, освіти, релігії, телебачення й індустрії розваг, за чим пильно стежили офіційні й неофіційні московські уповноважені у Києві. Категоричного розриву з Росією, як у країнах Балтії, й однозначного розвороту на членство у ЄС та НАТО українські еліти тривалий час уникали, усвідомлюючи що такий хід подій викличе гострий осуд Москви і реальну загрозу втрати так важко здобутої самостійності. А оскільки росіяни, на відміну від європейців чи американців, не вимагали реформ й навпаки заохочували корупцію та відставання України в розвитку, відповідний стан справ багато кого з правлячої верхівки - що столичної, що регіональної - цілковито влаштовував.

Безкінечно тривати так не могло. Поруч квітнули країни Євросоюзу та Північноатлантичного Союзу, чий рівень життя та громадянських прав і свобод приваблював українців значно сильніше за московські "порядки". Геополітична пауза, на яку Україну поставили перші президенти доби Незалежності, два Леоніди, Кравчук і Кучма, не задовільняла й Росію. Там дедалі сильніше усвідомлювали ризик невідворотної втечі України на Захід. 

Завадити тому мав на 100% керований та прогнозваний для Кремля керівник України. Ним вирішили зробити проросійського чиновника з Донбасу Віктора Януковича. Особистість суто радянську, передбачувану, з багажем двох судимостей - що для КДБ-ФСБ означало наявність компромату та здатність маніпулювати таким "президентом".

Отримати Януковича на чолі України Росії вдалося не відразу та й не на довго. 2004-2005 року більшість виборців його не сприйняла і на захист власного вибору вийшла на Помаранчеву революцію. За 5 років, 2010-го, процедура отримання повноважень для ставленника Кремля минула легше. Проте, свого терміну в президентському кріслі прихильник усього російського повністю не відсидів. Різкий крен у бік Москви в стилі білоруського Лукашенка - з тим самим сімейним кланом, цензурою, наступом на національну ідентичність українців, згортанням демократичних перетворень - забезпечив йому нову вуличну революцію, новий Майдан, і достроковий кінець правління. 

Й тоді починається передбачений Москвою на такий випадок план "Б". Точніше перша його стадія.

"Звертаюсь до президента Росії В. В. Путіна з проханням використати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності й захисту населення України", - йшлося в датованому 1 березня 2014 року офіційному листі Януковича як "законно обраного президента".

Насправді ж, станом на 1 березня російське збройне вторгнення вже тривало. На випущених путінським режимом медалях "За повернення Криму" датою початку операції зазначено 20 лютого 2014-го, коли Янукович ще був у Києві.

Тієї весни за сприяння команди Януковича росіяни окупували Крим та частково Донеччину й Луганщину. Повномасштабного вторгнення ще не було. Натомість почався виснажливий переговорний процес, шантаж (мовляв, "ми ж можемо піти і далі"), а також друга стадія плану "Б", де основною дійовою особою замість безуспішного Януковича став кум Путіна Віктор Медведчук. Маючи в розпорядженні величезний медійний, фінансовий і партійний ресурс, як і широкі зв’язки в українському політикумі (отже, "не зачеплять"), той почав просувати ідею федералізації України й не лише фактичного, а й юридичного розвалу держави з середини.

На відміну від неотесаного Януковича, доктор юридичних наук, досвідчений апаратний гравець, й теж, як і Путін, за твердженням істориків, не чужий для радянських спецслужб, Медведчук сприймався московським диктатором значно ближче і краще. Й той теж, своєю чергою, мав діяти розумніше, хитріше та впевненіше, ніж перед тим "законно обраний" прохач військової допомоги РФ. 

Втім, ставка Кремля на Медведчука теж не спрацювала. У лютому 2021 року, тобто за рік до повномасштабного російського вторгнення, ним було втрачено основні засоби впливу на громадську думку - припинено мовлення трьох російських пропагандистських телевізійних каналів з українською пропискою ("112", NewsOne, ZIK). Спроба відновити роботу цього медіамайданчика під брендом "Перший незалежний" також зазнала невдачі. 

Тоді ж, у лютому 2021-го, Медведчук позбувся й свого головного бізнесу - нафтопродуктопроводу "Самара - Західний напрямок" (вона ж "труба Медведчука").

У травні слідчі органи звинуватили Віктора Медведчука у державній зраді й узяли під домашній арешт. Пізніше додалося звинувачення у пособництві тероризму (фінансування бойовиків "ДНР-ЛНР").

Друга стадія російського плану "Б", таким чином, теж не спрацювала. 

Не виключено, що саме в лютому 2021 року Кремль і прийняв рішення щодо великої війни проти України.