Від успіхів ЗСУ залежить позиція Заходу і на які ризики його лідери будуть готові піти, – військовий експерт Джеймс Шерр

Ми розуміємо, що Путіну не вдалося досягнути своїх стратегічних цілей, і є відчуття, що Російська Федерація буде готуватися переходити до затяжної війни. Звісно, це питання ресурсів, як технічних, так і особового складу. З другого боку, зрозуміло, що Путін терміново потребує якихось так званих перемог, які би він міг продавати своєму населенню і своєму Генеральному штабу. Останні розмови Путіна, зокрема з Золотовим свідчать, що у Путіна немає нічого, що він би міг продемонструвати.

Насамперед слід зазначити, що в західному і, можливо, в українському розумінні, Україна перемагає. У розумінні Путіна все ще не так однозначно. Україна зазнала дуже значних територіальних втрат, зокрема вздовж узбережжя Чорного моря, а також руйнівних економічних збитків через наслідки встановлення окупаційного режиму. Мільйони людей депортовано, у тому числі понад чверть мільйона дітей. Економічні наслідки є колосальними, а західна допомога заледве покриє мінімальні економічні потреби в довгостроковій перспективі. На даний момент у Москві далеко не переконані, що Україна перебуває на траєкторії перемоги у цій війні, і це варто розуміти. 

Друге, що слід розуміти - це те, що з того часу, як почалася війна у 2014 році,  Путін твердо вирішив, що він або здобуде контроль над Україною, або зруйнує її вщент, і відтоді нічого так і не змінилося.

Ця війна почалася через те, що Мінські угоди не виправдали своєї місії та не спричинили дестабілізації в Україні, на яку розраховували в Росії. Французи та німці, від яких очікували допомоги, не допомогли, а Зеленський, якого вважали слабким та потенційною маріонеткою, натомість вразив геть усіх. І вразив ще в грудні 2019 року під час зустрічі у "Нормандському форматі", де його виступ навіть змусив Путіна помітно нервувати, а поза камерою викликав істерику Суркова. Ще до січня 2021 року Лавров висунув Заходу чіткий ультиматум – або ви приборкаєте Україну, або це зробимо ми. І відтоді розпочався зворотній відлік до повномасштабної війни. За кілька місяців до війни, все вказувало на те, що насильницький конфлікт - неминучий. 

Третій момент, який безпосередньо відповідає на ваше запитання - Так, звичайно. Нинішнє керівництво в Москві сповнене рішучості і готове до затяжної війни, як би довго вона не тривала, якою б не була ціна для Росії, навіть якщо від економіки Росії залишаться одні руїни. Навіть якщо нині Збройні сили РФ платять величезну ціну, вони "грають", поки не виграють. Як сказав Сталін, "переможців не судять", і байдуже, якою буде ціна. 

Захід характерно застосовує бізнес-критерії для оцінки національних інтересів. Росія ніколи цього не робила. Путін, зокрема, вважає, що якщо виграти геополітичну боротьбу, то й економічні показники самі по собі підтягнуться. Тож він готовий заплатити будь-яку економічну ціну поки він при владі, щоб пригнобити Україну. 

Росіяни не інвестують у дестабілізацію України, вони зосереджені на тому, щоб змусити Захід переконати Україну піти на небезпечні поступки та безпідставні компроміси.

Тому я не сумніваюся, Кремль розуміє необхідність ведення довготривалої війни. І я думаю, що це триватиме доти, доки у них вистачить потуги. І цілком можливо, що спільно ми змусимо їх видихнутися. Це надзвичайно реалістична ціль для всіх нас, тобто Захід має змиритися з неминучістю тривалої війни, і деяким країнам уже це вдається, а іншим – ще ні.

З другого боку, останні розмови Путіна з представниками його злочинної адміністрації свідчать про те, що Путін виглядає погано. Свого часу багато наших з Вами знайомих говорили про те, що Путін хворий, що він може померти, на превеликий жаль, цього не сталося. Однак бачимо, що він, як авторитарний лідер, слабне в очах своїх же поплічників. 

Гадаю, що не варто робити далекосяжних припущень щодо того, що відбувається в Кремлі. Деякі високопоставлені люди навряд чи будуть офіційно звільнені, тому що це дасть російському народу зрозуміти, що Росія таки програє зараз. Питання не стільки в тому, хто на якій посаді залишається, кого звільняють, а кого ні, а в тому, кого насправді слухає Путін? Говорячи про Золотова не варто продовжувати цю лінію міркувань, адже на це питання завжди було найважче знайти відповідь.

Також було б нерозумно вважати, що Владімір Путін втрачає свій авторитет. Поки він на місці, його слухатимуться, і він має всі  засоби, щоб цього досягати.

Питання полягає в тому, чи буде в якийсь момент аж такий тиск на Росію, що там вирішать застосувати ядерну чи якусь іншу екзотичну зброю проти України, навіть всупереч їхнім військовим цілям. Якщо це станеться, Путіну доведеться бути дуже впевненим у власному рішенні.

Якби постала серйозна небезпека війни з Заходом, то цілком імовірно, що його просто б скинули. Я не думаю, що це входить в його наміри.

Слід зрозуміти дві речі. Залякування є основною опорою російської політики, і так було протягом століть, але також траплялося й таке, що з точки зору оцінки сильних і слабких сторін, підхід був дуже прагматичним. Я не можу згадати жодного випадку, коли б Росія за будь-якого режиму вступила у війну проти держави чи коаліції держав, які вона вважала сильнішими за себе. І Владімір Путін винятком із цього правила не є. З окремих каналів Заходу дедалі сильніше чути голоси емісарів, які попереджають, що ми заженемо Путіна в кут, якщо ми не підемо на компроміс, якщо ми не домовимося, а отже він може піти на небачені кроки. Це було б чітким свідченням слабкості, а не того, що в Росії справді можуть наважитися на щось божевільне, оскільки росіяни впродовж всієї своєї історії ніколи так не вчиняли.

Ну от питання ядерного шантажу. Як ви думаєте, шановний Джеймсе, наскільки далеко Путін може зайти у ситуації з тимчасово окупованою Запорізькою атомною електростанцією? Чи це сценарій спрямований суто проти України, чи це великий континентальний шантаж?

Очевидно, що вони хочуть, щоб уся територія була убезпеченою зоною, з якої вони зможуть завдавати артилерійських і ракетних ударів великої дальності, а враховуючи близькість АЕС, будь-яка відповідь ЗСУ допоможе Путіну в його намірі переконати Захід, що саме  Україна, а не Росія створює загрозу великої ядерної катастрофи в Запоріжжі. Ось у яку гру грає Росія. Подивимося, чи допустять експертів МАГАТЕ, подивимося, що вони скажуть про реальні тамтешні умови та рівень безпеки. Але це, як і все інше, використовується як інструмент військового конфлікту, і ми повинні мати це на увазі. Головна однозначна мета Росії на даний момент - змусити Захід переконати Україну вступити в переговорний процес. Не треба плекати марних ілюзій, що окупанти самі покинуть території, які вони захопили з 24 лютого, бо цього ніколи не станеться. Якщо російські сили не будуть вигнані силою зброї, то вони самі не підуть, а будь-які переговори будуть використовуватися як спосіб продовження війни. Президент Зеленський це прекрасно розуміє.

Дехто в адміністрації США у Вашингтоні також це розуміє, тоді як інші явно ні. І я не впевнений, що президент Байден це розуміє. Час для переговорів настане виключно після того, як російські війська будуть виведені із захоплених територій. Переговори з нашого боку мають вестися в контексті конфлікту, який все ще триватиме, тому що його коріння, загроза для України, не припиниться, доки не будуть відновлені законні, міжнародно визнані кордони України, а російські війська не полишать  її територію. Все це не може бути виключно військовим завданням, натомість вимагає поєднання переговорів, політичного, економічного та військового тиску. Але це вже другий етап. З точки зору перемоги України, ви повинні розуміти, що ви все ще перебуваєте на першому етапі війни, поки російські сили перебувають на окупованих ними територіях України. Ми зараз перебуваємо на першій стадії конфлікту. Це треба зрозуміти. І єдиний правильний шлях - вигнати їх силою.

Отже, основні побоювання зосереджені в тому, чи реалізує Україна в Херсоні повний успіх, частковий успіх чи буде дискусійний результат. Яким би не був результат, існує велика ймовірність того, що деякі західні країни опісля скажуть, що настав час для переговорів.

Це надзвичайно істотні моменти, шановний Джеймсе. Якщо говорити про середньострокові прогнози щодо путінських дій в російсько-українській війні, ми розуміємо, що спочатку він числив на так звану вересневу кампанію Вермахта проти Польщі у 1939 році, але подібний сценарій провалився, і зараз у мене відчуття, що він намагається використати військові і дипломатичні  сценарії Корейської війни 1950-их років. Але ключове питання, не те, що хоче Путін, і не плани його Генерального штабу, а наявність в них відповідних наступальних ресурсів. З другого боку, не менш важливе питання, скільки Захід буде готовий у своїй необмеженій військовій та економічній підтримці України? А також наскільки все може змінитися після осінніх виборів до Конгресу Сполучених Штатів?  

Питання не в тому, чи відновить Росія свої ресурси для досягнення всіх своїх початкових цілей. Питання полягає в тому, чи витримає Україна в умовах відсутності довгострокової підтримки Заходу.

Коли західний лідер каже президенту Зеленському: «Звичайно, лише вам вирішувати, чи вести переговори, коли і про що». Ці слова мають значно глибше значення, якщо позиція того, хто робить таку пропозицію, залишається непохитною щодо підтримки ваших Збройних Сил, забезпечення їх всім необхідним, а також щодо надання левової частки необхідної економічної допомоги. Звичайно, і США і Захід мають багато важелів впливу на Київ, навіть якщо вони не розуміють, як впливати на Москву, то на Київ вони б точно впливати змогли. Найважливішим активом України у відносинах не лише з Росією, але й із Заходом є її єдність. Єдність керівництва держави, Збройних Сил, поєднання політичного і військового керівництва, а також єдність цілої країни. І бачачи таку сильну об’єднану Україну, на мій погляд, Захід, швидше за все, продовжуватиме її підтримувати і то навіть більшою мірою, стільки, скільки це буде потрібно. Можливо дещо із запізненням, можливо не в такій кількості, як цього потрібно, але все ж на достатньому рівні. І головне завдання керівництва країни – зберегти цю єдність, а також довіру Збройних Сил, адже на їхні плечі припав найбільший тягар.

Власне теж питання, чому менше ніж потрібно і чому пізніше ніж потрібно? Ми розуміємо, що питання темпів і постачання зарядів і потужних артилерійських систем в нашому випадку є ключовим. Адже будь-який контрнаступ наших Збройних Сил стає можливим, якщо є в достатній наявності бронетехніка та авіація.

Ставлячи це запитання, ви маєте лише половину рації. Варто не упускати й іншу половинку. Збройні сили України переживають безпрецедентний перехід від використання радянської зброї до найсучаснішої та технологічно досконалішої західної зброї. Це надзвичайно складний перехід. Щоб навчити людей, потрібен час. Їм потрібен час, щоб зрозуміти специфіку. Саме постачання та обслуговування дуже складне. Ви не можете взяти і просто передати українським силам 50 HIMARS за одну ніч, з вірою, що ви передаєте щось придатне для негайного використання. Тут є певні обмеження. І все ж, попри встановлені Білим домом політичні обмеження, я абсолютно впевнений, що Пентагон, Міністерство оборони США, збройні сили постачають Україні все, що можуть, в найкоротші терміни та надають усі пов'язані з цим структури підтримки. Я також твердо переконаний, що, як і в минулому, українські військовослужбовці стають дедалі досвідченішими та дуже швидко інтегрують нову зброю в бойовий порядок України.

Тому не поспішайте таврувати Захід клеймом неохочості та зволікань.

Інша сторона медалі полягає в тому, що подекуди в США відчувається нездоровий рівень страху перед російською ескалацією. Від вашої реакції на ці російські погрози залежить збільшення рівня підтримки, яку нададуть Україні, а також ризики, на які заради вас підуть.

Зрештою, зараз у США обмеження щодо дальності дії та характеристик певної високоефективної зброї, що поставляється в Україну. Для цих обмежень немає жодних підстав. На початку війни Зеленський та уряд запропонували Заходу дуже вигідний та простий сценарій. "Дайте нам зброю та все необхідне для ведення боротьби, і ми впораємося самі, вам не доведеться вступати в цю війну". І я б сказав, що ми виконали свої зобов'язання на 75% і то з запізненням.

Якби певні кроки, які ми зараз робимо, певні категорії озброєння, які ми зараз постачаємо, були б надані, як тільки до нас вперше звернулися по допомогу, то Україна зараз була б у набагато сильніший позиції. Стан країни був би кращим. Захід був би сильнішим. Росіяни раніше б зрозуміли, що їм не вдасться нас залякати, бо нам по суті нема чого боятися. Порівняно з так званим колективним Заходом, Росія поступається йому за будь-яким критерієм, і то суттєво поступається. Так, росіяни готові ризикувати, але вони не безрозсудні. У нас немає іншого вибору, окрім як наважитися на ризики, яких не уникнути у даній ситуації. Ризики та небезпека ескалації є невід’ємними компонентами війни, які потрібно прийняти.

Ми розуміємо, що Україна є державою-жертвою неспровокованої  агресії і ми бачимо, що Захід нам не просто симпатизує, він нам дуже допомагає, але, можливо, є якісь кроки, які наше керівництво мало би зробити найближчим часом, для того, щоби пробудити Захід ще більше?

Активний постійний тиск на західних партнерів скоріше шкодить, ніж приносить користь. У Вашингтоні і не тільки, він викликає величезне роздратування, і зрештою люди просто перестають слухати. Те, що вражає і буде вражати людей у Вашингтоні, в Берліні, в Лондоні та, навіть, у Парижі, - це чітка демонстрація єдності України та вашої рішучості зробити все, що потрібно, аби вистояти до переможного кінця. Вистояти чи то на полі бою, чи за столом переговорів.

Рішучість України продовжувати боротьбу. Причина, чому це важливо, полягає в тому, що доки існує ця згуртованість, ніхто на Заході не може зрадити Україну, не сказавши прямо – ми зраджуємо вас. Це найголовніше, що має зрозуміти  Захід. Борис Джонсон сказав, що без перемоги над Росією ні про що не вдасться домовитись. Метою цієї війни є не переговори, а цілковита перемога над Росією. Як сказав міністр оборони США Остін, «аби унеможливити, чи принаймні звести до мінімуму здатність Росії знову повторити щось подібне з кимось іншим». Якби у Вашингтоні, Лондоні, Парижі, Берліні це розуміли, то зробили б для України значно більше за поставку чергових десятьох HIMARS систем.

Треба розуміти політичну мету, політичні кроки та реальність – вони завжди важливіші за військові. Тому що, якщо не знати, куди рухатись, чи що робити, то жодна, навіть, дуже хороша зброя не дасть вам реалізувати те, у що ви не вірите і чого не розумієте.

Нам потрібна ця чіткість з боку України, яка однозначно є, і нам також потрібна чіткість з боку Заходу, яка наразі невиразна. Адже для Росії така невиразність позиції, така неоднозначність, цей постійний наголос на переговорах, постійне занепокоєння щодо ескалації є маніфестом слабкості, який лише продовжує війну.

Раніше ви запитували, чому росіяни вважають, що вони переможуть. Так от, саме через це. Тому що від того, що ми говоримо, і що ми робимо, як і від того, що ми не говоримо чи не робимо, залежить відчуття противником нашого страху. Адже нам, на відміну від них, нема чого боятися. Це їх у найближчі тижні-місяці охоплюватиме дедалі більший страх, допоки не зупинить їх остаточно. І тільки тоді ми сядемо за стіл перемовин.